Військове протистояння США та Ізраїлю проти Ірану поступово трансформується у стратегічну перевагу для Росії та Китаю, про що попереджають двоє впливових американських аналітиків. На їхню думку, Вашингтон заглиблюється у складну близькосхідну пастку, яку Москва й Пекін чекали роками.
Як повідомляє видання “Хвиля”, таку позицію висвітлено у статті для Foreign Affairs. Її автори — Джон Б. Алтерман, який очолює кафедру імені Збігнєва Бжезінського в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), та Алі Ваез, керівник Іранського проєкту в International Crisis Group. Вони підкреслюють, що Росія та Китай розглядають конфлікт як можливість підірвати американську потугу, зібрати розвідувальні дані про військові системи США та послабити світовий порядок, очолюваний Вашингтоном — і наразі їм це успішно вдається.
У своїй аналітиці Алтерман та Ваез порівнюють ситуацію з війною в Україні, зазначаючи, що Москва й Пекін прагнуть застосувати подібний сценарій у відношенні до США, але у зворотному напрямку. Вони відзначають, що міжнародна підтримка Києва суттєво зв’язала руки російському супротивнику, щороку висмоктуючи з Кремля десятки мільярдів доларів та утримуючи Росію у функціональному глухому куті, що демонструє обмеження російської армії. Тепер Москва та Пекін намагаються накласти аналогічний сценарій на Сполучені Штати у Перській затоці.
Автори висловлюють цитату глави Міністерства закордонних справ Індії Субраманіама Джайшанкара, яка чітко ілюструє ситуацію: «Двадцять років Китай домінував, не вступаючи у бойові дії на Близькому Сході, тоді як США воювали, але не здобували перемогу».
За словами Алтермана та Ваеза, Росія вже отримала конкретні вигоди. Зокрема, адміністрація Трампа пом’якшила санкції проти російської нафтової галузі задля стримування зростання цін, що стало для Москви вагомим економічним подарунком. Іранський дрон “Шахед” виявився стійким до американських систем протиповітряної оборони завдяки бойовому досвіду РФ, а за інформацією європейських і американських чиновників, Москва вже передає Тегерану подальші технічні удосконалення. Образ непереможної американської армії, за їхніми словами, зазнав серйозного удару.
Найсуттєвіше, на думку аналітиків, — це політичний виграш Москви. Європейські попередження щодо війни, включно з офіційними заявами декількох країн, які прямо кваліфікують її як нелегітимну, а також загроза з боку Трампа від 7 квітня про те, що «сьогодні вночі загине ціла цивілізація», залишили глибокий, практично невиліковний розкол у трансатлантичному союзному співтоваристві. Хоча, на їхню думку, Європа все ще здатна консолідуватися проти Росії, взаємозв’язки з Вашингтоном ніколи не стануть такими міцними, як раніше.
Вигоди для Китаю, за висновками авторів, мають радше дипломатичний, ніж економічний характер. Пекін давно готувався до нестабільності в Перській затоці — накопичував значні нафтові запаси, переходив на електрифікацію економіки, розширював виробництво нафтохімічної продукції з вугілля. У поточній кризі Китай позиціонує себе як розумного посередника миру: він навіть сприяв своєму близькому партнеру Пакистану в посередництві тимчасового припинення вогню між Іраном та США. Водночас Пекін постачає Ірану хімічні компоненти для балістичних ракет з твердим паливом і, як зазначають автори, може перейти до передачі Тегерану сучасних радарних комплексів та надзвукових протикорабельних крилатих ракет. Таким чином Китай посилає союзникам США сигнал, що він є надійним партнером, а поведінка Вашингтона нагадує позицію «непередбачуваного гегемона».
Алтерман і Ваез наголошують на більш глибокій шкоді, яку несе цей конфлікт — послабленні міжнародних правил і норм, які давно обґрунтовували американські альянси. Якщо Вашингтон резервує за собою право починати війни за власним вибором і без справжніх доказів неминучої загрози, то він втрачає моральне право заперечувати російську агресію в Україні чи наступальні дії Китаю в Східнокитайському і Південнокитайському морях. Формування коаліцій на зразок 41-країнного альянсу, зібраного Джорджем Бушем-старшим для вигнання Іраку з Кувейту у 1991 році, чи 85-країнної антиісламістської коаліції, започаткованої за президентства Обами у 2014 році, стають неможливими, якщо принципи, які їх виправдовували, ігноруються.
Оптимальна мета Москви та Пекіна, на думку авторів, полягає не в розгортанні повномасштабної війни, яка знищить Іран, і не в беззастережній перемозі США, адже обидва ці сценарії шкодять їхнім інтересам у регіоні. Натомість вони прагнуть до тліючого конфлікту низької інтенсивності, який виснажує американські ресурси, викликає світову тривожність і демонструє межі американської військової потуги. Сам Тегеран також може віддавати перевагу тривалому циклу напруги, змінюваному затяжними перемовинами, які дозволяють домагатися від США економічних поступок.
Аналітики закликають вдаватися до проміжного шляху — уникаючи як максималістських військових дій, так і наївного відступу, натомість прагнучи до прагматичного балансу. Вони пропонують створити під керівництвом США консорціум із збагачення урану на одному з іранських островів у Перській затоці, що дозволило б Тегерану зберегти гідність і потенціал для розвитку ядерної програми, але без здатності озброїти її. Парлельно важливим кроком має стати договір про ненапад із Іраном. Також Вашингтон має відновити тісні зв’язки з європейськими союзниками та ближньосхідними партнерами, а також пом’якшити риторику, що руйнує необхідну для США коаліцію.
Закінчуючи аналіз, автори наголошують, що справжнє випробування американської державності полягає не у кількості знищених цілей, а у здатності Вашингтона домогтися результату, за якого Іран повернеться до світової економіки, регіональні держави почуватимуться менш схильними до зміцнення зв’язків із Китаєм, а Москва не отримуватиме нових геополітичних бонусів. «Розсудливість не повинна сприйматися як бездіяльність — вона може бути потужною силою, дією з ясною метою», — підсумовують вони.
