Попри нові удари США по Ірану, здійснені в середу, 29 липня, а також повторні загрози, американський президент Дональд Трамп досі не зміг продемонструвати здатність змусити Тегеран повернутися за стіл переговорів, повідомляє CNN.
Дипломатія, яку він позиціонував як можливий шлях до “історичного миру” на Близькому Сході, також не принесла очікуваного результату. Нечітко сформульований меморандум про взаєморозуміння зазнав провалу.
Потенційні варіанти для Трампа, здатні змінити ситуацію на краще, включають:
– ризиковане наземне вторгнення, яке може коштувати життя сотням американських військових;
– або визнання фактичного контролю Ірану над Ормузькою протокою.
Обидва шляхи наразі виглядають неприйнятними.
Лайл Голдштейн з аналітичного центру Defense Priorities зазначає: «Ми дійсно опинилися в скрутному становищі».
Наслідки можливої війни з Іраном мають далекосяжний вплив не лише на безпосередніх учасників конфлікту. Вони посилюють політичну та економічну напругу у регіоні Близького Сходу та в Європі, збільшуючи тиск на інші країни для активізації дипломатичних зусиль.
Якщо Ормузька протока залишиться закритою для більшості цивільних суден, це призведе до таких серйозних наслідків:
– скорочення світових запасів нафти;
– стрімке зростання цін на нафтопродукти;
– можливий дефіцит скрапленого природного газу в Європі цієї зими.
Війна США з Іраном підривала репутацію держав Перської затоки як безпечних гаваней для елітного туризму, спричинила зростання вартості життя в Європі. У США ця війна загрожує стати визначальним чинником другого терміну Трампа. Дані нового опитування CNN/SSRS, оприлюдненого в середу, свідчать: рівень схвалення політики Трампа щодо Ірану та змін цін на бензин не перевищує 30%. Такі показники можуть загрожувати успіху республіканців на проміжних виборах у листопаді та ставлять під сумнів попередні обіцянки полегшення фінансового тягаря для виборців у 2024 році.
### Компроміс як можливий шлях
Мистецтво дипломатії, згідно з класичним розумінням, полягає у:
1. Створенні простору для маневру;
2. Наданні стимулів;
3. Визначенні відповідного моменту, коли можна переконати опонентів відступити.
У багатьох конфліктних ситуаціях можлива побудова кінцевої структури, здатної забезпечити припинення бойових дій та відкриття шляху до переговорів щодо ключових питань, як-от ядерна програма Ірану.
Випадок Ірану може потребувати компромісу, за якого:
– США уникнуть формального визнання стратегічної поразки через ефективний контроль Тегерана над Ормузькою протокою;
– Іран збереже найбільш важливе своє досягнення у війні.
Втім, побудова політичного й дипломатичного курсу до цієї точки буде складною, а процес дезескалації потребуватиме:
– розробки плану майбутнього управління протокою;
– участі зовнішніх сил, що гарантуватимуть безпеку цивільного морського судноплавства.
Незважаючи на складну дипломатичну ситуацію, існують два джерела надії:
1. Концепція створення міжнародного органу, у межах якого країни Перської затоки, зокрема Іран, зможуть спільно управляти торгівлею в регіоні й отримувати прибуток, водночас стабілізуючи світові ціни на нафту. Дивовижно, що цей шлях пролягав у скасованому меморандумі про взаєморозуміння, що передбачав спільне визначення майбутньої системи управління та морських послуг в Ормузькій протоці між Іраном, Оманом і іншими прибережними державами;
2. Ідея міжнародної конференції під егідою Великої Британії, спрямованої на обговорення захисту суден у протоках. Хоча такий захід ще не відбувся, сама ідея розширення дипломатичних зусиль, ймовірно, повернеться, адже треті країни — особливо в Європі та Східній Азії — мають значний інтерес у збереженні статус-кво.
Однією з небагатьох публічно оголошених останнім часом дипломатичних ініціатив стали перемовини на рівні заступників міністрів закордонних справ між Іраном і Оманом. Вони стосуються можливих механізмів регулювання морського руху у разі відновлення навігації в Ормузькій протоці.
Оман виступив проти введення транзитних зборів для нафтових танкерів у протоці, аргументуючи це нормами міжнародного права, що передбачають вільний і безпечний прохід під час міжнародного судноплавства. Водночас уряд Омана запропонував компроміс, передбачаючи збір за морські послуги, що може слугувати обхідним механізмом.
У ширшому контексті, багатонаціональний план управління Ормузькою протокою міг би стати першим кроком у відповідь на нагальне питання регіону Перської затоки: як уряди відреагують на виклики, які постають перед ними після війни, у разі більш впевненого позиціонування Ірану, і яким чином необхідно посилити потенційний мир.
Водночас повернення Трампа до агресивної політики відносно Ірану ставить конструктивну дипломатію на паузу. Навіть угода зі стабілізації ситуації в протоці навряд чи вирішить глибші загрози, пов’язані з іранськими ядерними та ракетними програмами.
За оцінками деяких аналітиків, через обмежену кількість варіантів у Трампа компроміс усе ж може стати неминучим, навіть із усіма його недоліками.
### Необхідність залучення Європи
Переважна більшість сучасних президентів США вже звернулися б до союзників за підтримкою у врегулюванні іранського питання, щоб посилити дипломатичний натиск. Європа, зокрема, була ключовим рушієм дипломатичних зусиль, котрі призвели до укладення ядерної угоди за адміністрації Барака Обами. Вона має також дипломатичні зв’язки з Іраном, встановлені до Ісламської революції 1979 року.
Однак за часів Трампа напруження у трансатлантичних відносинах значно загострилося. Президент США поставився до давніх союзників як до опонентів, застосовуючи митні бар’єри і часто їх ображаючи. Він не консультувався з багатьма європейськими партнерами перед початком військових дій проти Ірану, які останні вважали незаконними та необдуманими. Водночас Трамп критикував союзників за їх відмову брати участь у військовій операції.
Через це політично слабкі лідери Європи мають мало стимулів надавати підтримку Трампу. Крім того, можливості військової допомоги НАТО є обмеженими. Наприклад, європейські пропозиції щодо участі у розмінуванні протоки прив’язані до припинення бойових дій.
Будь-яка європейська ініціатива на Близькому Сході також зіштовхнеться з труднощами, аналогічними ініціативі Омана, що були пов’язані з непослідовністю та недостатньою передбачуваністю американської дипломатії, політика якої, здається, змінюється залежно від настрою Трампа.
Ян Лессер, науковий співробітник Німецького фонду Маршалла, зазначає: «Просити у Європи допомогу в межах узгодженої стратегії — одне, але такої стратегії наразі немає. Насправді, навіть неясно, якою є американська стратегія».
Загальна недовіра у мотивах США може стати суттєвою перешкодою в дипломатичних зусиллях.
Водночас Есфандьяр Батмангелідж з аналітичного центру Bourse and Bazaar Foundation повідомляє: «Мої розмови з зацікавленими сторонами в Тегерані свідчать, що вони не відкидають пропозицію Омана».
Однак Іран хвилює можливість втрати контролю над протокою на тлі подальшої ескалації конфлікту з боку США.
Батмангелідж додає: «Іран імовірно погодиться на нормалізацію ситуації в протоці у певний момент, бо це відповідає їхнім інтересам. Можливо, в рамках регіонального формату, але не раніше ніж переконається, що США засвоїли урок».
Як Оман, так і інші країни Перської затоки, а також європейські держави, змушені оплачувати високу ціну за нездатність адміністрації Трампа припинити війну. Якщо Вашингтон і Тегеран найближчим часом не знайдуть вихід із руйнівного циклу конфлікту, інших варіантів для міжнародної спільноти не залишиться, окрім як втрутитися й допомогти.
—
У контексті цих подій В’ячеслав Ліхачов у статті «Кремль у плюсі, світ у заручниках: чому перемир’я США та Ірану не пережило навіть місяця» розглядав:
– хто зірвав нетривке перемир’я;
– чому Ормузька протока знову стала осередком глобальної кризи;
– як цей конфлікт використовує Росія.
