Пісні кохання, полон і несправедливість: історія останнього голосу жовтої музики В’єтнаму
58 років тому він став в’язнем через пісні про любов під час війни. Сьогодні, у невеликій кімнаті музичного клубу десь у Ханої, Нгуєн Ван Лок знову співає ті самі пісні. Усміхнений, у білому вбранні він стукає по мікрофону, щоб привернути увагу друзів, які п’ють імбирний чай.
Мелодії минулого і теперішнього
Під акомпанемент гітари його ніжний спів лунає через колонки, створені для набагато більшого залу. По стінах із дерева — чорно-білі світлини улюблених композиторів. Вітражні лампи, наче висушені квіти, яскраво освітлюють сцену, прикрашену золотими написами:
- “У пошуках минулих спогадів”;
- “У пам’ять про минулі дні”.
Нгуєн Ван Лок, якому вже 81, — останній і найвідданіший співак «жовтої музики». Саме цей жанр визначав Ханой до та одразу після розділення країни у 1954 році. Його спів наповнений ніжною сумною меланхолією, яку він порівнює з легким вітерцем над рисовими полями. Ці пісні — вияв східної та західної музичної спадщини, створені в’єтнамськими митцями, багатьох із яких вже немає в живих.
Що таке жовта музика?
Музикознавці визначають цей жанр як повільні поетичні пісні, виконані під мелодії, запозичені з Парижа, Детройта, Гонолулу та Гавани. Для пана Лока це музика поза політикою, повна глибоких емоцій.
Власними словами він каже:
- Це про людей і кохання;
- Про кохання між чоловіком і жінкою;
- Про прив’язаність до рідного краю, села.
«Я просто обожнюю цю романтичну музику з її ніжністю і силою почуття», — додає він.
Війна і заборона
Під час війни північнов’єтнамська комуністична влада боялася, що така музика відволіче людей від боротьби. Вони оголосили всі не революційні пісні «жовтою музикою» — назвивши їх «заплямованими», як і любовні пісні Шанхаю 1930-х. Що гірше: влада взялася цілеспрямовано знищувати ці мелодії.
Джейсону Гіббсу, досліднику в’єтнамської популярної музики, відомо, що на вулицях попереджали: «Якщо продовжуватимеш — матимеш проблеми».
Життя в тіні
Пан Лок не перестав співати, але почав ховатися, виступаючи в колі друзів за чаєм і цигарками, тихо і скромно. І все ж настав момент, коли до них навідалися поліціянти.
Дитинство і перші кроки в музиці
Нгуєн Ван Лок народився у Ханої у 1945 році в сім’ї середнього класу. Його батько працював на будівництві під час французької колонізації. Змалку хлопець закохався у довоєнні пісні. Однак із приходом комуністичної влади родина втратила підтримку, і юнак змушений був після сьомого класу піти працювати.
Музика була центром його соціального життя. Проте вже у середині 1960-х революціонери почали суворіше ставитися навіть до домашніх концертів.
Арешт і ув’язнення
У березні 1968 року Нгуєн Ван Лок разом з двома учасниками гурту та іншими музикантами потрапив під арешт. Це сталося після невдалого Тетського наступу, коли на півночі очікували перемогу.
Аргументи влади ґрунтувалися на новому законі, який оприлюднили тільки після затримання цих музикантів. Вони звинувачувалися у «поширенні пропаганди ворога» та підтримці «розбещеної імперіалістичної культури».
Пан Лок описує судову справу як фарс, адже конкретних доказів проти них не було — хіба лише плітки. Вони опинилися у знаменитій в’язниці Hoa Lo, яку американські солдати прозвали «Ганойським Гілтоном».
Неочікуване запрошення
Через півроку ув’язнені були змушені виступити у великому Оперному театрі Ханоя. Тоді урядові композитори «червоної музики» мали змогу послухати й зрозуміти, чому «жовта» була такою популярною.
Гурт виконав приблизно десять пісень, інцидент ретельно зафіксували для урядових архівів. Музиканти були раді, думаючи, що скоро їх звільнять,
але через три роки записи стали доказами їхньої вини на суді 1971 року.
Тяжкі роки і внутрішній спротив
Прокурор грав їхні пісні тихо, у спотвореному темпі, а потім навмисно ввімкнув пропагандистські композиції гучно і чітко, щоб показати, що «жовта» музика слабка, а соціалістична — сильна. Цей обман викликав у пана Лока гнів і розчарування.
Він отримав найтяжчий термін — 10 років, бо, за словами суду, він не просто грав ноти, а ще й співав слова.
- В таборах праці охоронці називали його впертим;
- Закликали співати революційних пісень, обіцяючи кращі умови;
- Він упорно тримався і співав лише у думках, ховаючи свою душу від переслідувань.
Лок навіть копав дірку в землі, вливав туди свої пісні і накривав ґрунтом, щоб нічого не загубилося у тих важких умовах.
Новий початок після вироку
Після Паризьких мирних угод 1973 року його ув’язнення скоротили, і у березні 1976 року він вийшов на волю — політичним в’язнем пробув понад вісім років.
Музика залишилася важливою частиною його життя. Вже після звільнення він підтримував свої ідеали, завжди був охайним, завжди готовим до виступу. Побрався з жінкою, яка колись чула його спів, мав двох дітей.
Сімейна музика і неможливість виступати вільно
Один із його синів, Нгуєн Куок Лінь, джазовий музикант і викладач, згадує, що вдома звук система, що грала касети, була ніби ще одним членом родини. Пам’ятає, як просто занурювався у музику та випадково мачив на підлогу — у дитинстві це пробачали.
Попри економічні реформи наприкінці 1980-х і часткову відлигу, в’єтнамська влада все ще ставилася до жовтої музики з підозрою. Пан Лок намагався виступати в барах, але не отримував дозволів, а його кафе доводилось закривати через постійний тиск поліції.
Відродження і боротьба за визнання
2008 року Лок відкрив власне кафе для виступів, мріючи про музичний розвиток та обмін культури з рештою світу. Однак йому довелося стати рятівником і зберігачем пісень свого покоління. За його ініціативою відкрилося кілька кафе, але через пандемію карантинні обмеження змусили закрити останнє.
У 2017 році він був запрошений на концерт в Оперному театрі Ханоя — це був символічний момент, коли він, супроводжуваний сином на гітарі, заспівав ті самі пісні, які колись обернулися проти нього.
Тоді він пояснив синові, що для нього це був маленький акт помсти — повернення гордості.
Сучасні виступи і незмінна любов до музики
На нещодавньому концерті у Ханої, організованому його друзями, пан Лок співав по кілька пісень за раз, передаючи мікрофон іншим. Вони відбуваються щотижня, без перешкод з боку поліції.
Проте тінь суму все ще залишається — він вважає, що справедливість означала б вибачення від уряду за роки в’язниці та систематичне переслідування. Нещодавній інцидент показав — коли у 2017 році у великому залі в Хошиміні зібралася велика аудиторія, поліція не дала йому співати і навіть вимкнула мікрофон.
Світло прожекторів звучить разом із його голосом, коли він закриває очі, проникаючись кожним акордом. Улюблені пісні палають ніжністю, і навіть біль від спогадів не має влади заглушити мелодії любові:
«Моє серце знає: кохати — це страждати;
Але чому ж я все одно люблю і пам’ятаю?»
