Росія проти України: сильні держави програють, якщо не здобувають перемогу
Відоме американське видання The Hill опублікувало статтю професора політології Рутгерського університету в Ньюарку, Олександра Дж. Мотиля, під назвою “Марення Путіна щодо України можуть спонукати його кинути виклик НАТО” (Putin’s delusions in Ukraine could rouse him to take on NATO). У цій роботі автор аналізує конфлікт в Україні й формулює ключові висновки, які мають глибоке значення для розуміння сучасної міжнародної політики.
Професор Мотиль пропонує уявити гіпотетичний сценарій:
1. США вторгаються до Канади — країни з приблизно десятою часткою населення США та значно меншою і менш оснащеною армією.
2. Американські війська швидко захоплюють частини провінцій Онтаріо, Квебеку і Манітоби.
3. Канаді вдається відбити частину спочатку окупованої території, що призводить до застою на фронті.
4. Через чотири роки боїв США контролюють лише 19% канадської території та зазнали 1,3 мільйона втрат.
За такої логіки більшість розсудливих людей дійшли б висновку, що США не просто зазнали поразки, а докорінно провалилися в цьому конфлікті. Ключова ідея полягає в тому, що наддержави зобов’язані домінувати над меншими, і якщо вони не перемагають, це означає поразку. Навпаки, менші держави здобувають перемогу, якщо їм вдається не програти.
Такий же принцип цілком доречний для аналізу російсько-української війни: поточний фронтовий «глухий кут» — це фактична перемога України і поразка Росії. У той час як адміністрація Трампа не завжди це усвідомлювала, Владімір Путін, схоже, живе у своїх ілюзіях.
Ідея професора Мотиля, що «сильні держави програють, якщо не перемагають», відображає глибинну асиметрію міжнародних відносин, де не стільки важить сила на папері, скільки здатність до політичної волі й стійкості.
Цей висновок не є простим перефразуванням формули Генрі Кіссінджера, викладеної в статті «В’єтнамські переговори» (1969), де він писав: «Партизан перемагає, якщо він не програє, а регулярна армія програє, якщо вона не виграє». Скоріше, це глибокий аналіз структурної вразливості тоталітарних і імперських режимів, які за відсутності швидких і явних перемог починають деградувати через кризу легітимності.
У жорстких вертикальних політичних системах право керувати базується на міфі непереможності «сильної руки». Якщо ця сила демонструє неспроможність досягати заявлених цілей, підривається суспільний договір, що тримається на страху й престижі режиму. Це спричиняє фрагментацію еліт і зростання протестних настроїв.
Окрім цього, концепція Мотиля звертає увагу на критичну роль ресурсного виснаження та інституційного паралічу Московії. Великі держави мають значно більші накладні витрати на утримання своєї позиції — це логістика, фінансування окупації, антисанкційний тиск і підтримка глобального статусу, що вимагають колосальних інвестицій.
Якщо ж війна переходить у фазу тривалої стратегії виснаження, відсутність перемоги стає еквівалентом стратегічної поразки. Ресурси йдуть виключно на підтримку статус-кво, тоді як опонент (часто менша держава) отримує перевагу саме завдяки здатності вижити.
Для агресора Росії «не-перемога» означає делегітимізацію її міжнародного статусу та втрату стримуючого ефекту, що заохочує інші політичні сили до опору.
Таким чином, стаття професора Мотиля підкреслює, що для великих держав у фазі системної кризи будь-який результат, окрім повної капітуляції ворога, стає рушієм внутрішнього колапсу, трансформуючи зовнішню невдачу в катастрофу всередині країни.
У сучасних реаліях російської агресії концепція «не-перемоги» набуває особливого значення із точки зору ерозії імперської стійкості. Відсутність явної тріумфальної перемоги прирівнюється до стратегічної поразки.
До загарбницької війни Росії в Україні, що розпочалася 24 лютого 2022 року, міжнародний статус РФ як «великої держави» базувався не тільки на матеріальних ресурсах, а й на здатності демонструвати непохитну міць.
Проте протистояння в Україні із затяжним опором спричинило стрімке падіння ролі Росії як глобального та регіонального арбітра. Руйнування стримувального ефекту має каскадний характер:
– Світові геополітичні гравці та регіональні лідери припинили підлаштовуватися під Москву.
– Розпочався активний пошук альтернативних центрів впливу.
– Росія перетворилася на «паперового тигра», чиї загрози вже не сприймаються серйозно.
Професор Мотиль розкриває внутрішні механізми цього процесу: у тоталітарних режимів з месіанськими амбіціями зовнішня експансія — це не лише засіб геополітики, але й фундамент внутрішньої легітимності. У стані системної кризи будь-який результат, що не означає повну капітуляцію ворога, підриває міф про непереможність режиму.
Запускається механізм внутрішнього колапсу, за якого еліти починають шукати винних у відсутності перемог, а репресивна машина втрачає впевненість в стабільності владної вертикалі.
Ця нездатність перемагати переводить зовнішню невдачу в прямий виклик існуванню державної системи. На тлі деградації інститутів Росії, неспроможність здобути перемогу стає каталізатором незворотних трансформацій — детонатором внутрішніх процесів, що перетворюють соціальне та елітне невдоволення у політичну катастрофу. Тут розрив між імперськими амбіціями Москви й реальними можливостями призводить до розпаду владного моноліту.
Аналіз нинішньої політичної динаміки Росії свідчить про пастку «стратегічного розриву» — дійсну невідповідність між декларованими імперськими цілями та обмеженими ресурсами.
У умовах руйнування державних інститутів, які служать інтересам вузької правлячої верхівки, стан «не-перемоги» стає не просто військовою поразкою, а глибинним каталізатором системної кризи. Це явище призводить до знищення соціального контракту, в якому населення обмінювало політичні права на обіцянки відновлення геополітичної величі.
Кінцева руйнація владної єдності стає неминучою через деградацію арбітражних механізмів між елітами. Коли центральна влада втрачає спроможність демонструвати успіх і гарантувати захист інтересів привілейованих груп, внутрішні конфлікти переходять із прихованої фази у відкриту боротьбу за залишкові ресурси.
Соціальне невдоволення, яке довгий час утримувалося репресивним апаратом і пропагандою, здатне викликати наростаючі протести. Це протистояння посилить суперечки між кремлівською верхівкою і регіональними елітами, оскільки останні використовуватимуть масове невдоволення для послаблення центру диктатури.
Відтак, політична катастрофа цілком може стати логічним результатом тривалого періоду інституційної деградації, в якому ігнорування Кремлем внутрішніх обмежень завершиться паралічем управління і крахом державної системи.
Аргументація професора Мотиля базується на чіткому розмежуванні між тактичними очками на полі бою і стратегічними наслідками для держави. Поточний «позиційний тупик» не є поразкою Києва, а свідчить про фундаментальний провал ревізіоністських цілей Москви.
З погляду політичного реалізму, перемога у війні визначається здатністю української політичної спільноти зберегти суверенітет у надскладних умовах.
Початковим завданням Росії була тотальна ліквідація української державності, демілітаризація і встановлення маріонеткової влади. Її неспроможність досягти цих цілей впродовж тривалого часу фактично означає стратегічну поразку путінського режиму.
Україна ж, попри тимчасові територіальні втрати і виснаження ресурсів, не тільки зберегла інституційну міцність, а й здійснила безпрецедентну інтеграцію в західні системи безпеки. Вона надійно увійшла до трансатлантичного регіону, навіть у разі замороженого фронту.
У цьому контексті «глухий кут» стає пасткою для Росії, оскільки він руйнує міфи про непереможність російської армії і змушує Москву витрачати величезні ресурси на утримання окупованих територій, не маючи можливості нав’язати власну політичну волю.
Статичність лінії фронту виявляє обмеження російського наступального потенціалу і перетворює війну на виснажливе змагання економік. У цьому протистоянні Росія змушена протидіяти консолідованим ресурсам Заходу.
Україна, користуючись потужною західною підтримкою, має змогу модернізувати оборону і сконцентруватися на політичному виживанні. Це дало змогу створити новий тип держави — «мілітаризовану демократію» з високотехнологічною економікою, здатною автономно існувати в умовах тривалого конфлікту.
Формування моделі «мілітаризованої демократії» базується на унікальному поєднанні:
– Існуючої індустріальної бази;
– Західних управлінських стандартів;
– Феномену «мережевого суспільства».
Це можна розглядати як «суспільний договір стійкості», коли традиційна демократія пристосовується до війни на основі високої самоорганізації — волонтерських рухів.
В Україні створено унікальну систему, де суспільство не лише отримує безпеку від держави, а й активно співтворить її.
Україна перетворилася з отримувача міжнародної допомоги на ключового гравця регіональної безпеки, стаючи військовою технологічною лабораторією західного світу. Тут цикл від розробки ідеї до впровадження зброї скоротився з років до місяців або тижнів.
Цей конфлікт грає роль каталізатора фундаментальної переоцінки класичної воєнної науки. Поки старі військові доктрини Заходу будуються на досвіді низькоінтенсивних конфліктів або традиційних війн минулого століття, український досвід ілюструє перехід до домінування високих технологій над кількістю людських і матеріальних ресурсів.
Завдяки цьому Україна формує нову архітектуру глобальної безпеки, де технологічна асиметрія та цифровізація поля бою є ключовими чинниками стратегічної переваги. Ведучі армії світу змушені переосмислювати свої доктрини, щоб відповідати реаліям високотехнологічної війни.
Тоталітарна Росія поставила на карту знищення України як держави, але натомість народила потужного регіонального лідера з найбільш боєздатною армією в Європі та унікальним досвідом стійкості.
Саме існування незалежної Української держави стало найбільшим геополітичним здобутком сучасності.
