Переговори тривали два дні, що насправді означає кілька годин дискусій, розтягнутих упродовж цих двох діб.
Багато хто сподівався на значний прорив - на те, що в результаті переговорів буде підписано мирний договір, зупинена війна, повернені всі полонені, і нарешті можна буде видихнути з полегшенням. Однак реальність виглядає інакше.
Було досягнуто домовленості про обмін полоненими, що безперечно має вагоме значення для тих, хто вже довго чекає на своїх рідних. Однак називати це проривом у переговорах - означає вводити себе в оману. Основне питання залишилося без змін: Росія не відмовилася від своїх претензій на українські території, на яких стоїть український прапор.
Якщо прислухатися до заяв російської сторони, то їхні умови залишилися незмінними протягом останніх одного, двох або трьох років. Росія вже внесла українські області до своєї конституції й наполягає на тому, щоб Україна офіційно передала їй чотири адміністративні регіони. Крім цього, йдеться про створення так званої «буферної зони». Для мешканців прилеглих до цих регіонів територій важливо усвідомлювати, що означає ця «зона безпеки». У російській інтерпретації це не гарантія миру чи безпеки, а ще один крок задля переміщення лінії фронту та захоплення більшої частини української землі.
Таким чином, підсумок двох днів переговорів є нікчемним. Особливо варто наголосити:
- домовленість про обмін полоненими є важливою гуманітарною справою, яка має значення для конкретних людей, але не є досягненням миру;
- Росія продовжує військові дії, забирає життя українців і руйнує країну;
- поки російська сторона не відмовиться від своїх стратегічних цілей, конфлікт триватиме, що спричинятиме нові бої, нові полонення та нові трагічні історії родин.
У цьому контексті обмін полоненими не можна розцінювати як політичний компроміс або реальне наближення до миру. Це виключно гуманітарна ініціатива на тлі невпинної війни, яку Росія має намір продовжувати.
Ситуація залишається вкрай тривожною, і проблематично переконати громадськість не спотворювати реальний стан справ і не створювати хибних ілюзій, які врешті-решт можуть призвести до глибокого розчарування, а іноді й до фатальних наслідків.
Незважаючи на це, деякі все ще говорять про «прогрес» та «позитивну динаміку» в переговорах, хоча насправді:
1. Війна не була припинена;
2. Заявлені вимоги Росії залишилися незмінними;
3. Відсутні будь-які підстави вважати, що Москва готова відступити.
Йдеться про екзистенційну боротьбу - за виживання України, за майбутнє її дітей і онуків. Вкрай важливо, щоб ті, хто нині готовий прийняти мир за будь-яку ціну, усвідомили, якою є справжня ціна цього «миру» на прикладі Бучі чи Ізюма, щоб розуміли трагедії окупації або поневіряння, які переживають люди, змушені тікати з власних домівок, як це сталося в Олешках.
З огляду на це, варто нагадати: переговори не стали приводом для настання миру. Вони лише вкотре підтвердили, що Росія не має наміру зупинятися та відмовлятися від своїх загарбницьких амбіцій.
Ситуація не передбачає красивих компромісів і не пропонує миру за будь-яку ціну, після якого можна безтурботно жити і розвиватися. Залишається один вибір - або ми, або нас.
