Ми навчились жити в умовах війни. Проте згодом стали плутати витривалість із байдужістю.
Останніми днями повітряні тривоги тривають годинами: це звичайні «Шахеди», реактивні безпілотники, ракети, загрози балістичних ударів. Те, що донедавна було повсякденною реальністю для переважно прифронтових регіонів, поступово поширюється по всій країні.
Сьогодні вже до половини території України змушена жити майже в постійному стані повітряної тривоги. Телефон вібрує, сирена сповіщає — миттєво дивимося на курс руху цілей. Якщо загроза пролітає повз нас, можемо спокійно продовжити пити каву, виконувати роботу, вечеряти чи вкладати дітей спати.
Ми навіть навчились, за характером звуку сповіщення, приблизно визначати рівень небезпеки — це і називають адаптацією.
Адаптація ж необхідна, аби вистояти, а не щоб ігнорувати факт війни.
Війна не зникла — вона просто стала фоном нашого життя.
На цьому злободенному фоні продовжують гинути люди, руйнуються будинки, функціонує система протиповітряної оборони. Військові довгими місяцями проводять час поза домівкою, волонтери знову закривають ті прогалини, які держава не встигла або не змогла покрити. Родини очікують на новини з фронту, але велика частина суспільства все частіше відвертається від цих повідомлень.
Одночасно в українській політиці триває власне життя:
– кадрові перестановки;
– змагання за вплив;
– взаємні обвинувачення;
– резонансні скандали;
– розподіл посад;
– обговорення майбутніх політичних конструкцій;
– підготовка до періоду після війни у країні, яку слід утримати в умовах бойових дій.
Ми перейшли до того рівня, коли непорозуміння між силовими структурами держави здатні призвести навіть до застосування зброї у столиці. При цьому саме ці структури повинні бути максимально зосереджені на протидії спільному ворогу.
Політичний еліт дедалі більше нагадує людей, які обирають меблі для оселі, поки сама оселя продовжує горіти.
Окрема реальність відбивається і в державному бюджеті.
Війна потребує колосальних фінансових витрат. Основна частина доходів держави спрямовується на оборону. Соціальні програми, медицина, освіта, підтримка економіки і нормальне функціонування країни значною мірою залежать від міжнародної допомоги, кредитів та рішень, які приймаються далеко за межами України.
Таким чином, наша держава залежить не лише від іноземної зброї, а й у великій мірі від чужих фінансів, аби одночасно вести війну і підтримувати життєдіяльність.
Проте ще лунають політичні гасла, ніби ресурси можна безмежно «витягти з повітря»:
– підвищити соціальні виплати;
– зберегти всі пільги;
– не обтяжувати нікого новими податками;
– не скорочувати неефективні видатки;
– не пояснювати суспільству справжню ціну війни.
Нібито достатньо красиво виступити з промовою — і бюджет автоматично збалансований. Але це ілюзія.
Так само самі не з’являться військові, не з’являться боєприпаси; не буде збудовано укриттів, не запрацює ефективна ППО, не повернуться додому ті, хто роками живе між передовими позиціями, шпиталями й короткими відпустками.
Нормальне життя у воєнний час — необхідність.
Люди повинні працювати, виховувати дітей, зустрічатися з друзями, ходити до ресторанів, подорожувати, закохуватися, будувати плани. Економіка не може функціонувати винятково на страху та скорботі. Країна, яка припиняє жити, не зможе довго протистояти ворогу.
Водночас існує межа між тим, щоб жити під час війни, та жити так, ніби війни взагалі немає.
Витривалість проявляється тоді, коли після тривоги ми повертаємось до праці і продовжуємо виконувати необхідне.
Байдужість же починається, коли після тривоги ми повертаємось до життя, де війна стає чужою справою.
Зокрема:
– армія перетворюється на сервіс, що хтось повинен надавати безупинно;
– донати сприймаються як справа настрою;
– мобілізація стосується лише тих, кого не вдалося уникнути;
– проблеми бюджету мають вирішуватися іноземними партнерами;
– політична відповідальність перекладається одне на одного;
– всі чекають, що хтось інший візьме на себе необхідні кроки.
Ми настільки звикли до війни, що почали сприймати саме існування України як щось гарантоване — ніби вона завжди буде.
Незалежно від кількості військових, стану бюджету, нашої готовності допомагати, рішень міжнародних партнерів та поточної ситуації на фронті.
Але Україна не є гарантом сама собі.
За її існування щодня платять конкретні люди:
– своїм часом;
– здоров’ям;
– грошима;
– майбутнім;
– а часто й життям.
Нормальне життя під час війни — це необхідність.
Ненормальним же є те, коли для твого нормального існування хтось інший повинен постійно відкладати власне.
Війна не стала меншою, просто ми навчились її не помічати.
Фактично ми навчилися відводити погляд.
