Гуманітарні виправдання війни: Як «відповідальність захищати» змінила глобальну політику
У січні президент Дональд Трамп зробив драматичну заяву у соцмережі Truth Social: якщо Іран жорстоко придушить мирні протести, США «підтримають їх усім серцем». На вулицях Ірану тоді проходили найбільші антиурядові демонстрації в історії країни, і американський лідер пообіцяв: «Ми заряджені й готові до дії». Через деякий час Іран дійсно придушив протести з тисячами жертв, але США розпочали військові удари лише 28 лютого, спільно з Ізраїлем.
Політика з кількома обличчями
Під час війни Дональд Трамп кілька разів змінював аргументи на її підтримку. Він пригадував про захоплення американських заручників у 1979 році, критикував підтримку Іраном проксі-сил у Близькому Сході, а найбільше – звинувачував країну у відмові відмовитись від ядерної програми.
Однак навіть прихильники президента, такі як сенатор Ліндсі Грем, звертали увагу на гуманітарний аспект конфлікту. В одній із статей Грем писав:
- «Аятола та його посіпаки жорстоко вбивають протестувальників»;
- «Вони б’ють молодих жінок до смерті за неправильне носіння хіджабу»;
- «Вже багато десятиліть Іран є найбільшим державним спонсором тероризму».
Подібні сентенції можна почути і від тих, хто критично ставиться до війни. Наприклад, французький президент Еммануель Макрон визнає, що удари США та Ізраїлю порушують міжнародне право, але додає: «Історія не плаче за тими, хто вбиває свій народ, і ніхто їх не пропустить».
«Відповідальність захищати» як легітимізація конфліктів
Незважаючи на те, що у Трампа сумнівна мотивація щодо прав людини, а претензії до міжнародного права часто ігноруються, цей гуманітарний наратив став потужним аргументом. З одного боку, міжнародне право дозволяє застосування сили лише під час самозахисту або за згодою Ради Безпеки ООН. З іншого – цей механізм часто приводить до безкарності режимів, які скоюють жорстокі злочини проти власних громадян без зовнішнього втручання.
Саме тому у 2000-х роках з’явилась доктрина «Відповідальність захищати» (R2P). Її суть полягає у трьох основних принципах:
- Держава зобов’язана захищати своїх громадян;
- Інші країни повинні заохочувати та підтримувати держави у цьому зобов’язанні;
- Якщо держава не справляється із захистом, міжнародна спільнота має втрутитись.
Хоча формально будь-яке втручання мало б бути санкціоноване ООН, у випадках блокування Ради Безпеки міжнародна коаліція могла діяти самостійно. Цей момент породив ризик зловживань, адже «коаліція добровольців» інколи стає відмовкою для воєнних операцій без легітимного мандату.
Приклади з історії: Косово, Лівія і сучасність
Інтервенція у Косово 1999 року, де був відсутній дозвіл ООН, стала прикладом, коли військові дії визнали «незаконними, але легітимними». Це посилило віру в те, що мораль може переважати формальне право. Зникнення Холодної війни змістило фокус з міждержавних війн на конфлікти зсередини країн, такі як громадянські війни і етнічні чистки.
У 2011 році в Лівії Рада Безпеки ООН дозволила застосувати силу для захисту цивільних, однак наслідком повалення уряду стала ще більша нестабільність і хаос, що послабило підтримку R2P.
Сьогодні цей принцип часто використовується як виправдання, навіть коли реальної необхідності захищати цивільне населення не існує. Приклади менш правомірних конфліктів, де лідери апелюють до гуманітарної риторики, можна побачити не лише в США, а й у Росії.
«Зомбі-норми» міжнародного права
Докторка Кейт Кронін-Ферман з University College London називає R2P «зомбі-нормою» — юридично порожньою, але мовно значущою іще концепцією. Вона пояснює:
- R2P досі лишається інструментом для політиків, які хочуть легітимізувати військові дії;
- Пам’ять про доктрину підтримує її риторику, навіть коли практично вона не застосовується;
- Це створює слабке місце у міжнародних нормах, яке використовують для виправдання агресивних дій.
Вплив на сучасний світ і цивільних
Пошкодження міжнародним порядком через такі «винятки» має далекосяжні наслідки. Оксана Гетвей, професорка в Юельській школі права, наголошує, що ці відступи від правил насправді загрожують стабільності. Вони можуть заохотити інші держави вдаватися до агресії, відчуваючи, що їх держава не буде захищена повною мірою.
Нині найбільше страждають мирні люди, які опинилися в осередках насильства, зокрема у таких країнах, як Судан, Демократична Республіка Конго, Палестина чи М’янма. Жорстокість та гуманітарні катастрофи тривають, а будь-які спроби втручання часто стають політичним інструментом, а не справжньою допомогою.
Риторика «Відповідальності захищати» страждає через повсюдне зловживання, що ускладнює пошук реальних рішень для захисту цивільних. У світі, де суверенітет вже не бачиться гарантією безпеки, громадяниються залишаються на самоті зі своїми проблемами.
