Життєвий шлях Олени Прохорової: від Донеччини до нових обріїв Кропивницького
Народження та дитинство у рік незалежності України
Олена Прохорова з’явилася на світ у 1991 році на Донеччині, у той самий час, коли Україна виборювала свободу. Їй нині 35, і цей вік для неї — вже значущий життєвий рубіж. А для країни це був період глибоких змін, випробувань і зміцнення.
Одним із ключових моментів у її юності стало навчання в українському класі, що тоді вважалося знаковою подією для регіону, який переважно був російськомовним.
«На той час я не могла й уявити, як сильно це вплине на моє життя. Зараз бачу, наскільки важливо було відкриття таких класів для мого особистого розвитку».
У 2011 році Олена отримала диплом Донецького художнього училища. Цей період збігся із піднесенням міста, яке готувалося до великої футбольної події — Євро-2012.
«Пам’ятаю, як будувалася “Донбас Арена”. Відчувалося свято, гостей приїжджало багато, це було наче визнання України як сильної і самобутньої держави».
Життя під тінню окупації і друга спроба почати знову
2014 рік перевернув життя багатьох українців, а для Олени він особливо болючий. Донеччина, яка колись здавалась квітучою та життєрадісною, почала втікати у сірі тони війни.
У 2018-му, в рік, коли у Донецьку вже панувала окупація, вона народила доньку Вероніку — цю подію Олена пам’ятає і як радість, і як тривогу.
«Моє рідне місто, яке колись називали містом мільйона троянд, почало втрачати свою красу і колишню атмосферу».
Закінчивши одну життєву сторінку, вони рушили до Маріуполя, маючи надію на спокій. Проте мир тримався нетривалий час.
Катастрофічною подією стала повномасштабна війна 2022 року. Шість місяців облоги Маріуполя, обстріли, страх — це були найскладніші випробування для Олени та її родини.
Вони знову стали біженцями, покинули улюблене місто і шукали новий дім у Кропивницькому, де живуть уже чотири роки. З собою вдалося вивезти лише кілька особистих світлин — залишки дитинства і юності, що нагадують про минуле.
Мистецтво як шлях відновлення
Сьогодні Олена тісно пов’язана з культурною сферою Кропивницького. Працює в центрі підтримки переселенців «ЯМаріуполь», де організовує мистецькі заходи, які допомагають людям долати емоційні та духовні травми.
«Для мене важливо, що, будучи переселенкою, я можу підтримувати інших маріупольців, допомагаючи їм повернути внутрішній спокій і надію».
Одним із улюблених місць Олени в новому місті стали Театр корифеїв і площа перед ним. Там вона знаходить натхнення і часто малює.
Особливо символічним для неї стало полотно, присвячене драмтеатру Маріуполя — таким, яким він був до руйнувань.
Мрії, що ведуть вперед
Попри всі труднощі, Олена не втрачає надії. Вона глибоко сумує за тими, хто втратив життя через війну, і страждає за рани, які не завжди можна вилікувати.
«Щодня гинуть наші воїни, мешканці мирних міст. Важко прийняти цей біль, бо час не завжди відновлює душі й тіла».
Її найбільше бажання — щоб солдати повернулися додому живими і здоровими, до своїх родин. Крім того, Олена прагне, щоб Україна повернулася до кордонів 1991 року, адже вважає Крим і Донбас невід’ємною частиною своєї країни.
Залишайтеся на зв’язку!
Слідкуйте за новинами та підтримуйте громаду разом у соцмережах: Facebook, YouTube, Telegram, Instagram, WhatsApp, Viber і TikTok.
