Про Україну через тридцять років
Чи могли у червні 1996 року уявити, що через три десятиліття Україна не лише захищатиме своє існування в умовах війни з Росією, а й водночас стане кандидатом на вступ до Європейського Союзу? Без сумніву, найбільш несподіваною частиною цього сценарію для багатьох було саме явище війни.
У 1996 році перспектива відкритого військового конфлікту з Росією вважалася надзвичайно малоймовірною. Тоді панувала надія на встановлення нормальних, рівноправних, прагматичних стосунків із Москвою. Однак уже на той момент було зрозуміло, що Російська Федерація навряд чи стане братським народом чи союзником України. Натомість вона розглядалася скоріше як потенційний конкурент у різноманітних геополітичних і економічних площинах.
Під час другої президентської каденції ця реальність стала більш очевидною, і можливість як конфлікту з Росією, так і європейської інтеграції стала цілком імовірною. Саме у початкові роки 2000-х було визначено стратегічними цілями країни набуття асоційованого членства в Європейському Союзі та повноправного членства в НАТО.
Існувала низка ключових подій, що змінили розуміння й оцінку складноситуації:
– У 2003 році Росія намагалась анексувати український острів Тузла, що стало першим серйозним сигналом про загрозу.
– Відстоявши свої територіальні права тоді, Україна з усвідомленням наближення нових викликів готувалася до подальшої боротьби.
Про «конституційну ніч» 1996 року
Історична «конституційна ніч», сьогодні відома як символ перемоги у формуванні нової основи державності, була подією вкрай драматичною. Після близько року складної роботи Конституційної комісії над проєктом Конституції, у лютому 1996 року він було передано до Верховної Ради для кінцевого опрацювання і ухвалення. У першому читанні документ пройшов успішно на початку червня.
Однак 19 червня того ж року представники лівих політичних сил, які систематично саботували впровадження нерадянського Основного закону, провалили вирішальне голосування узгодженого проєкту. Їхні дії зумовлювалися політичними надіями — на перемогу комуніста Зюганова на президентських виборах у Росії, що би відкрила шлях до «оновленого союзу» без визнання незалежності України та її Конституції.
Цей підхід лівих політиків був відвертим зривом усіх домовленостей і правил конституційного процесу, який повернув його до початкової точки. Відповіддю стала заява про те, що у разі відмови Верховної Ради ухвалити Конституцію, проєкт буде винесено на всенародний референдум. Цей указ було оприлюднено 27 червня о 21:00, що спричинило негайне відновлення денного засідання депутатів, котре тривало всю ніч.
Отже, ключові моменти розвитку подій:
1. Конституція могла бути затверджена в парламенті або, за потреби, на референдумі.
2. Історичний час настав і зрештою зробив неможливим зрив процесу.
3. Народ мав, і мав би мати, безпосереднє право впливати на прийняття Основного закону.
Важливо відзначити, що у процесі узгодження статей Конституції під час так званої «конституційної ночі» відбувалося голосування пакетами — це допомогло збалансувати інтереси різних політичних сил і стало ключем до компромісу.
Серед низки чинників, які забезпечили успішне ухвалення документа, варто виділити:
– Відчуття відповідальності у більшості депутатів.
– Страх у меншості, переважно серед лівих сил, оскільки проведення референдуму мало б загрожувати розпуском Верховної Ради.
Частина положень із першочергового проєкту Конституції, зокрема про двопалатний парламент та верхню палату як платформу для прямого діалогу регіонів, а також про найвищу юридичну силу референдуму, було втрачено під час компромісних узгоджень. Проте цей процес все ж дозволив створити базис для подальшого розвитку держави.
Цей унікальний політичний момент засвідчив, що навіть коли плани піддаються сумнівам, демократичний механізм здатний знайти шлях до важливих рішень. Історія продемонструвала, що неможливо зупинити прагнення народу до побудови справедливої держави, навіть перед обличчям серйозних викликів.
