Від снігу до бомб: як кур’єр доставляє життя на передову
Олексій Клочковський, 37-річний кур’єр приватної служби “Нова Пошта”, вже чотири роки щоденно долає небезпеку на сході України, доставляючи посилки у найгарячіші райони неподалік фронту. Попри знищені російськими ударами три його вантажівки та нещадні випробування — обстріли, міни, безпілотники — він залишається вірним своєму обов’язку.
Найголовніше — безпека
Щоденний розпорядок Олексія починається о 8 ранку, після двох повторів будильника, зі свіжозвареної кави і зручного спортивного одягу. Його вантажівка не схожа на яскраво брендований транспорт “Нової Пошти” — навпаки, вона без різких логотипів, щоб не привертати зайвої уваги.
Разом із ним у кабіні:
- набори першої допомоги з турнікетами та знеболювальними;
- повітряні освіжувачі у вигляді черепів;
- сліди від осколків на вітровому склі — суворе нагадування про ризики.
Водій слухає лише дзвінки, тримаючи ліве вухо “відкритим” для звуків безпілотників, що літають над його трасою. За його словами, це врятувало йому життя багатьма разами.
Як війна змінила його погляд на дорогу
Раніше Олексій міг зосереджуватися лише на знаках, дорозі та швидкості. Тепер він уважно сканує все навколо, шукаючи дрони і ракетні сліди. Іноді швидкість — це найкраща безпека.
Особистий шлях та мотивація
Після вторгнення у 2022 році Олексій задумувався про виїзд, але пошуків іншого шляху служіння виявив важливішим за власний страх.
- Водіння для нього — це не просто робота, це сенс життя.
- Перша машина — ЗАЗ “Запорожець”, зібраний і перероблений спільно з друзями.
- Сьогодні — ненав’язливий білий Mercedes без яскравого бренду, щоб не привертати уваги на передовій.
Батьківщина і рідний край
Олексій виріс у селі поруч із теперішнім місцем роботи. Колись він був і “хуліганом”, і “ботаніком”, що любив електромеханіку та машини, а також нерідко потрапляв у сутички, через які його мати міняла школи. Тепер єдине, що його турбує — це безпека близьких під час обстрілів.
Мати вже звикла до його небезпечної праці й спокійно приймає ризики.
Відродження після окупації
Одне з сіл в районі, де працює Олексій, кілька місяців пережило російську окупацію. Військові розмістилися прямо у приміщенні “Нової Пошти”, пограбували сховище, зламали сейф. Після звільнення бізнес відновив його давній знайомий Андрій Воронянський.
Важливі моменти відродження роботи:
- першими відмовилися п’ятеро водіїв;
- Олексій погодився без вагань;
- у тимчасовому контейнері вони запустили поштове відділення;
- люди мостилися навіть для зарядки телефонів і дзвінків рідним;
- у холод стояли в чергах за медикаментами і теплим одягом.
Артикуляція повсякдення у воєнний час
Щодня робоча атмосфера насичена: від 100 до 200 відправлень на день. Окрім звичних речей, є і дивні спроби відправити:
- заморожене сало;
- невеликого собаку породи шпіц;
- іграшкові чи навіть дуже великі посилки.
Молодий менеджер Макс Максим Клешчов підкреслює, що у компанії головне — це команда зі сильним духом, яка витримує обстріли і не відступає.
“Нова Пошта” в бою та серцях
За час війни загинули 16 співробітників, сотні отримали поранення. Більше 400 відділень було пошкоджено або знищено під час бомбардувань. Попри це, компанія розширює мережу, що налічує вже 33 тисячі працівників і майже 16 тисяч відділень по всій країні.
Особливо важливим “Нова Пошта” стала:
- для фронтових регіонів — як останній приватний бізнес;
- як стратегічна інфраструктура, що підтримує країну в життєво необхідному зв’язку;
- як символ надійності, за яким стоять живі люди.
Ментальний тягар війни
Колеги кличуть Олексія “Чеширський кіт” за його безупинну усмішку і гучний сміх, але ніщо не приховає той стрес, який він відчуває кожного дня. Емоційні зриви та навіть міні-інсульт минулого року — результат важких умов роботи на передовій.
Щоб зняти напругу, Олексій:
- стріляє звичайно зі свого AR-15 на стрільбищі;
- грає у відеоігри;
- залишаєсь наодинці з котом, щоб перевести дух і зібрати думки.
Втрати товаришів по службі болісно відчуваються, але це не зупиняє його рух вперед.
“В цьому світі ми вже звикли жити,” — каже він. “Сподіваюся, коли мене не стане, друзі згадають, що я робив це заради допомоги.”
