Історик, військовослужбовець Національної гвардії України Олександра Давиденко, відома на фронті під позивним «Вирва», ділиться своїми поетичними творами, які з глибоким драматизмом відображають реалії війни. Її слова пронизані духом часу, де замість весняного пробудження панує кривава безконечність бойових дій.
Перший рядок її вірша — «Стояла я і слухала війну…» — є парафразом знаменної поезії Лесі Українки «Стояла я і слухала весну», з книжки «Думки і мрії». Там, натомість, звучить мелодія весняного воскресіння світу: «пісня дзвінка, голосна», «молодощі, радощі, надії», що відновлюються після зимового спокою. Цю поезію декламують діти на весняних святах, символізуючи початок нового циклу змін у Всесвіті. Для Олександри Давиденко це звичне «слухала» має зовсім інший, моторошний відтінок — звук війни, який загортає все у темряву, без надії на світло навіть вдень:
– Стояла я і слухала війну…
– Вона зі мною не наговорилась…
– Вдивлялась я в навколишню пітьму…
– Й почула, як там десь життя спинилось…
Це поетичне втілення болю, смерті й болісної звитяги, відчайдушної самопожертви й лицарської гідності. Вірш без радості й надії, які розпорошилися на спалених дорогах. Через «навколишню пітьму» часу, що перестав бути виміром і став сукупністю розірваних миттєвостей між обстрілами, замість дзвінкої пісні.
Песимістична мелодія й відчуття втрати чути й у діалозі з поетичною спадщиною Лесі Українки, де голос Вирви підтверджений власним фронтовим досвідом — цим непростим переживанням, яке не можна описати словами, лише відчути шкірою, обпеченою порохом, та легенями, наповненими запахом отруйних газів.
Так у спогадах Вирви оживає Спірне — район бойових дій, в околицях якого батальйон «Свобода» тривалий час виконував завдання. Вона описує:
– поля, оповиті слідами вибухів;
– села з руїнами та пустими вікнами;
– яри, вкриті «бронею»;
– знеособлені місця складу боєприпасів і спорядження.
Інтенсивність переживань відчувається у динаміці підйому на позицію, коли треба обережно долати природні перепони, не розбивши зубів, швидко виконати завдання, уникнути обстрілів та жити близько до смерті. Лише захищені мішками із землею окопи дають змогу упізнати обличчя побратимів у тьмяному світлі.
Й ось поетичний опис:
– Тут не має ні міри, ні краю, ні часу…
– Тут чуєш лише своє серцебиття,
– Воно стукає в голові й вухах…
– Виходжу в нуль, на нулі, з нуля…
– Я в передчутті…
Адже на передовій лінії, яка відокремлює життя від смерті, світло від мороку, є початок і кінець, Альфа й Омега, де сучасність іноді зникає, заливаючись потоком вічності й невизначеності.
Позивний «Вирва» автор почув уперше восени 2024 року, під час спільних військових навчань і відновлення після поранення. Перші зустрічі були лаконічними, загалом на тему літератури, але з настанням холодів і реальних подій на позиції «Касатка» характер особистості Вирви розкрився з нової сторони. Сам старший позиції Рево не раз підкреслював: «Вирва — це справжній боєць».
Відомий бій на позиції Вирви, який поширився від військового журналіста Юрія Бутусова, набув широкої популярності. Це був драматичний штурм, коли трійця бійців — Вирва, Шустрий і колумбієць Піньйо — опинилася у вкрай тяжкій ситуації після падіння бази «Зірка», що встояла під обстрілами та обвалилася через підриви. Спершу не було зв’язку, панувала невідомість.
Із розкопування завалу Вирва особисто вела вивід поранених через небезпечні яри, координуючи рухи за допомогою радіозв’язку, і навіть зуміла ліквідувати двох ворогів. Свідки описують ту напругу в деталях — мовби нескінченний час мороку, очікувань і молитв.
Пізніше материнська і людська сторона Олександри проступає у згадках про її журналістську діяльність на Запоріжжі, боротьбу з пропагандою, активну волонтерську позицію. Це часткові епізоди її біографії, що лише доповнюють образ воїна і поета.
Розкриття її повноцінного образу відбулося після рішення батальйону «Свобода» висунути Олександру Давиденко на звання Героя України та за ініціативи командування видати її поетичну збірку «В нуль. На нулі. З нуля». Прізвисько «Вирва» влучно позначає цю творчість, адже це не лише бойовий позивний, а й ім’я літератора, закарбоване у віршах, де відчуваються біль і героїзм.
На відміну від очікувань, що поезія є зовнішнім відтінком, тут чітко простежується внутрішній досвід, накопичений у війні. Її тексти — це живий нерв сучасності, де немає традиційного римування, але є потужний дух часу.
Особлива увага приділяється її автобіографічному нарису «Біографія», що увійшов до збірки. Цей текст є стислим описом життя, який має на меті ознайомити читача з автором, проте зазвичай тексти формуються незалежно від первинних планів, підкоряючись власній логіці.
У тексті «Біографія» описані початкові умови життя Олександри — народжена у травні 1988 року в Запоріжжі з критично низькою вагою, через що була загроза інвалідності чи смерті. З дев’яти місяців її забрала бабуся у село Підгірне Новомиколаївського району Запорізької області. Тут, у селі, почалося її дорослішання серед бідності та важкої роботи на городах.
Особливо відчутними є згадки про соціальну стигматизацію, слова, яких вона навчилася з дитинства — «байстрючка», «сирота», «аборт» і «викидень» — що свідчать про непрості сімейні обставини. Подібні долі були типовими для того регіону, де ще залишалися пострадянські настрої, ідеологічна мертвечина, господарювали «червоні директори» й колишні партфункціонери, а соціальна мобільність часто обмежувалася виїздом на заробітки за кордон.
Проте Олександра вибрала інший шлях — вона навчилася слухати землю, голос свого краю. Це було непросто, враховуючи панування російськомовної поп-культури та пропаганди серед місцевих медіа. Вона цінувала народні пісні, казки, історії про голодомори, репресії, життя та війну.
Саме це і виховало в ній національну свідомість — заклик до свободи, який підтримувався читанням українських письменників і вивченням історії. Факультет журналістики Запорізького університету і подальша робота у регіональних ЗМІ стали природним продовженням цього шляху, а відмова від переходу на російську мовусвідчувала її відданість національній ідеї.
Цей вибір, зроблений у складній суспільно-політичній обстановці ще до Революції Гідності, був свідомим викликом проросійському режиму і став символом опору. Він відтворений і в поезіях сучасних авторів, наприклад, Павла Вольвача, які прославляють український дух у серці Південного Сходу.
Подальші події — Майдан, 2014 рік, російська агресія, анексія Криму і початок війни на Донбасі — додали обертів у її житті. Вирва вибрала шлях боротьби, хоча перешкодою була донька і сімейні проблеми. Вона залишалася журналісткою, підтримувала волонтерські та націоналістичні рухи, доки в лютому 2022 року не прийшла особиста черга воювати.
У своїх словах вона висловила твердий вибір:
– «Тепер моя черга воювати, боротись, стріляти!»
– «Шукаю своїх, своїх однодумців, військову родину».
– «Обираю націоналістичний батальйон “Свобода”».
– «Кладу на ваги все! Розлучаюсь, обираю країну і націю».
– «Донька зі мною не спілкується, але маю воювати за неї!»
Ця непроста правда її життя глибоко резонує з багатьма, хто не знає всіх нюансів чи не перебуває в зоні бойових дій. Однак, саме з цією ношею Вирва входить на позиції, виводить поранених серед смертельно небезпечних умов, керує вогневими точками й стримує московську навалу.
В околицях Новомиколаївки, поруч із селом її дитинства, військові нині евакуйовують кам’яних баб скіфської і половецької доби — мов заклики минулого, що дивляться на розгортання сьогоднішнього конфлікту. Тут пролітають ворожі самохідні гаубиці, шукаючи вибухове «поживу». Вирва знає, що якщо не зупинити ці спалахи смерті, нашого світу просто не залишиться.
Особливо примітний її глибокий пієтет до інтелігентності, яку вона пов’язує зі служінням і жертовністю — «знання для служіння, життя для служіння», контрастуючи з поверхневим поняттям інтелігенції, часто позначеним снобізмом та егоїзмом. Вона втілює справжній зразок інтелігентності, поєднуючи бойовий дух та літературний хист.
У збірці читач вперше знайомиться з її поезіями, які писалися протягом тривалого часу і вагаються за рівнем, але мають живу силу і правдивість. Особливу увагу заслуговує її допис у Facebook, зроблений у жовтні 2024 року після повернення з позицій:
– «Бабине літо втратило свою сутність на Донбасі. Відтепер воно вічне, відтепер це знак безкінечності».
– «Павукам не треба працювати, бо земля встелена оптоволоконними нитками, які гудять, виблискують, стримують і ріжуть екіпіровку».
– «На деревах пташки звили гнізда з оптоволокна — вісник смерті та апокаліпсису».
– «Далі випалена земля, вирви від вибухів супроводжують тебе всюди, наче рухаєшся в космосі»,
– «Залишки дронів ніби мертві птахи під буревієм, контролюють тишу».
– «Ти стаєш глиняним — зробленим із донбаської глини, яка вже в крові та легенях».
Кожен рядок наповнений живою мовою та страшною правдою, викрученою під землею вибухами, безжальною війною, яка перетворює простір на безмежну темряву — нескінченний «нуль». Це поезія життя, що йде поруч зі смертю, стилістично жорстка і вразлива водночас.
Сьогодні вірші Вирви — це голос правдивої України, що протистоїть руйнуванню і вмираючим просторам війни. Вони є свідченням мужності, що народжена в глибині душі й у вогні жахливої боротьби за національне відродження.
