Україна перетворилася на своєрідну лабораторію сучасного ведення війни, а західні армії ризикують відстати, якщо не адаптують здобутий тут досвід. Таку думку в аналітиці для Центру європейського політичного аналізу (CEPA) висловила політичний консультант Катерина Одарченко.
Згідно з публікацією CEPA, переданою “Хвилею”, наразі дрони використовують для ураження приблизно 80-85% цілей на українському фронті. Спершу дрони слугували простими засобами розвідки, але згодом стали ключовим елементом бойових операцій. Такий перехід зумовлений обставинами: на першому етапі війни росія щоденно випускала до 60 тисяч снарядів, тоді як поставки західної високоточної зброї надходили повільно і в недостатній кількості.
Подальші події сформували децентралізовану систему, що об’єднала військових, інженерів, стартапи та волонтерів навколо комерційних технологій, які безперервно розробляються і випробовуються в реальних бойових умовах. У ближньому бою домінують FPV-дрони, які коштують значно менше за артилерійські снаряди. Україна планує виготовити близько 8 мільйонів дронів цьогоріч, що удвічі більше за 4 мільйони минулого року і вчетверо більше за приблизно 2 мільйони у 2024 році. Для порівняння, виробництво дронів у США та країнах НАТО досі вимірюється лише тисячами.
Морські та далекобійні операції відображають подібну тенденцію. Українські морські дрони, такі як MAGURA V5, пошкодили російські кораблі і навіть збили над Чорним морем вертоліт Мі-8. За словами Одарченко, Україна засвідчила, що можливість протидії противнику в морі — раніше виключна прерогатива великих флотів — тепер доступна завдяки дешевим автономним системам. Далекобійні удари по енергетичній інфраструктурі РФ, оборонних заводах і військових об’єктах свідчать про перехід від тактичної адаптації до стратегічного впливу.
У центрі уваги також штучний інтелект і машинне навчання, які починають координувати одночасну роботу кількох безпілотних платформ, спрямовуючи систему до напівавтономних дій. Комерційні космічні системи — супутниковий зв’язок, навігація та спостереження — формують так званий «інтернет поля бою». Однак залежність від одного постачальника відкриває уразливість до радіоелектронного придушення, що примушує Україну шукати гібридні рішення.
Авторка виділяє ключові факти:
1. Масовість повертається в арсенал у вигляді тисяч дешевих безпілотників.
2. Перевага зараз визначається адаптивністю, масштабами виробництва та інтеграцією між різними операційними доменами, а не ексклюзивністю дорогих платформ.
3. Західні армії й досі орієнтуються на дорогі закупівлі з тривалими циклами, що суттєво не відповідає динаміці сучасного поля бою, де вирішальними є швидкі інновації.
4. Застосування дорогих перехоплювачів для знищення дешевих дронів є економічно нерентабельною практикою.
Промислова трансформація, що лежить в основі цих тенденцій, має вражаючі масштаби:
– Понад 50% зброї, яку Україна застосовує на фронті, виготовлено в країні.
– Більшість засобів далекобійних ударів розроблено власними силами.
– Кількість оборонних підприємств зросла з близько 300 до майже 1000 — з яких приблизно 80% є приватними.
– Державний ресурс Brave1 підключив понад 1500 військово-технологічних стартапів до фронтових підрозділів та каналів закупівель.
– Частка імпорту в оборонних закупівлях знизилася з 54% у 2022 році до 18% у 2025.
Аналітик звертає увагу на те, що інтеграція української оборонної екосистеми в ширший євроатлантичний простір може значно підсилити технологічну перевагу НАТО. У протилежному випадку інновації і дані, що лежать в їхній основі, ризикують потрапити до рук стратегічних конкурентів. Майбутнє сучасної війни формується саме в Україні — у програмному коді, на підприємствах та безпосередньо на фронті. Відповідне питання полягає у готовності США та їхніх союзників навчатися й адаптувати цей досвід.
