Величезний сплеск української культури під час війни став очевидним – збільшуються продажі книг, посилюється інтерес до культурної спадщини, повернення до української мови, яка міцно зайняла позиції замість російської у медіа та попкультурі. Ці факти є істинними, однак війна неминуче пов’язана з руйнуваннями, виснаженням та кризовими явищами, що впливають на культурний простір.
З 2022 року PEN Club Ukraine зафіксував загибель щонайменше 259 митців унаслідок російської агресії, у тому числі Вікторії Амеліної, Ніки Кожушко, Максима Кривцова, Володимира Вакуленка. Втрати культури не зводяться лише до загиблих: неможливість творити через фізичні, психологічні чи фінансові обмеження, спрямування уваги митців на інші моменти життя, боротьба за базові екзистенційні питання – все це позначається на культурному процесі. Не всі учасники бойових дій мають змогу писати, не всі творчі особи, які залишили країну або залишилися вдома, відчувають сили займатися мистецтвом. Війна також витісняє з культурного пейзажу певні явища, якими вкладачі культури активно б займалися в мирний час.
«Червона зона» – робота в екстремальних умовах
У розмові через відеозв’язок із киянкою Іриною Цілик – режисеркою, поетесою та новелісткою – вона зізналася, що в її квартирі вже десять днів не працює опалення, температура сягає восьми градусів. Коли я запитав, як у таких умовах можлива творча діяльність, вона відверто відповіла: «Ми намагаємося пристосовуватися, але розповіді про нашу непохитність мене втомили. Багато хто з нас внутрішньо зламаний, люди страждають від депресії».
Письменниця пригадала перший рік широкомасштабної агресії: існувало відчуття необхідності триматися та видавати максимум, наче натягнута пружина, що проте не може функціонувати на повну довго. Постійне відчуття загрози впливає на психологічний стан, стиль життя і творчість, формуючи «ненормальну нормальність» їхнього міста.
Ірина відзначає, що українці навчилися гнучкості і балансуванню в надскладних обставинах:
- Їхнє життя нагадує лотерею, у якій постійно змінюються плани.
- Колеги з-за кордону планують зустрічі онлайн за місяці вперед, тоді як вона не може розраховувати на подібний спокій.
Режисерка наразі працює над повнометражним анімаційним фільмом із робочою назвою «Червона зона», що відтворює будні киян під час війни. Вона визначає жанр як «докудрамедію», котра поєднує елементи драми, комедії та документалістики. Фільм розкриває функціонування європейської метрополії в унікальній ситуації, немислимій для континенту.
«Я хочу показати своє місто з особистої перспективи, але з певною долею гумору, бо глядачі прагнуть таких історій», – зазначає Цілик.
Культурна галузь у кризи: виклики кіно
Ірина акцентує, що кіно зараз переживає кризу, на відміну від літератури. В період з 2014 до 2022 року відбувався винятковий розвиток у цій сфері, з’явилися високоякісні роботи, а галузь отримувала системну підтримку. Молоді митці успішно співпрацювали з європейськими колегами, що відображено в стрічках:
- драмах «Памфір», «Плем’я»
- комедіях «Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург»
- документальному фільмі «Земля блакитна, як апельсин»
Війна загрожує виробництву художніх фільмів через проблеми з фінансами та організацією. «Література – це самотнє мистецтво, а кіно – командна гра, де потрібна злагодженість команди», – пояснює Цілик.
Серед причин кризи вона відзначає не лише агресію, а й політику попередніх керівників Держкіно, які марнували досягнення останнього десятиліття. «Творча спільнота довго виступала проти дій колишньої керівниці агентства, винної у багатьох проблемах», – розповідає режисерка.
Водночас у кінематографі з’явилися й позитивні тенденції:
- Зросла увага та попит на вітчизняні фільми.
- Стабілізувалася традиція відвідування кінотеатрів.
- Суспільний резонанс отримав фільм «Ти – всесвіт», дія якого відбувається у майбутньому, без прямого зв’язку з війною, проте в ньому відображено сучасні виклики.
Найкраще нині працює українська документалістика завдяки меншим вимогам до виробництва та меншій команді. Документальні фільми користуються міжнародним визнанням, про що свідчить Оскар, отриманий Мстиславом Черновим за стрічку «20 днів у Маріуполі». Його останній проєкт «2000 метрів до Андріївки», знятий через камери на військових шоломах, безпосередньо демонструє фронтові реалії від імені солдата, відходячи від офіційного героїчного пафосу та підкреслюючи колосальні зусилля армії для утримання навіть одного села.
Літературна критикиня Тетяна Трофименко відзначає, що цей фільм залишає глядачів зі сльозами на очах, викликаючи спогади про схожі похмурі війни, змальовані у творчості Щепана Твардоха.
Репортажі в умовах обмежень
У київському офісі The Ukrainians Media, яким керує журналістка Марічка Паплаускайте, також відсутнє опалення, тому команда працює дистанційно. Незважаючи на технічну підготовку до перебоїв з електропостачанням, холод у домівках ускладнює виконання обов’язків і негативно впливає на психологічний стан.
«В разі тепла вдома хто може, запрошує колег – так ми підтримуємо одне одного в цю складну зимову пору», – говорить Паплаускайте. Вона відзначає важливість фіксації зусиль комунальних служб, які у морозні дні відновлюють електро- та водопостачання, працюючи в екстремальних умовах.
Репортажна література в Україні розвивається дуже динамічно, починаючи з 2013 року та Революції гідності, коли стало зрозуміло, що події можуть бути описані через призму особистих історій. Організація The Ukrainians Media, заснована після Євромайдану, мала на меті показати успіхи українців і їхню спроможність будувати власну країну.
У 2022 році журналісти активно взялися за тему російської агресії, багато хто пішов на фронт, описуючи власний досвід. Основною зміною стала персоналізація репортажів із виразною присутністю автора. Проте з часом цей підхід поступово відходить у минуле: зараз намагаються говорити про війну, уникаючи самої назви, адже теми, які раніше викликали шок, вже не справляють такого враження на виснажену аудиторію.
У зв’язку з цим останні випуски журналу The Reporters присвячені тематиці кохання у темні часи, праву на спротив, а також ролі їжі в культурі і ставленню українців до землі. Особливим прикладом є репортажна книга Паплаускайте про роботу державної залізниці під час війни, який висвітлює соціальну стійкість і солідарність.
Незважаючи на певний спектр, українські репортери не відмовляються від прямих текстів про війну, розуміючи, що цей досвід цікавий і за кордоном. Стрімке загострення світової нестабільності робить прості й живі історії з України важливими для підготовки інших спільнот до складних викликів.
Солідарність і поляризація у культурі
Літературна критикиня Тетяна Трифоменко високо оцінює репортажі, але водночас шкодує, що багато письменників залишили белетристику. Вона виділяє:
- Богдана Коломійчука, який вправно описує воєнні реалії, але більше їй імпонують його ретрокримінальні романи.
- Артема Чеха, чий роман «Пісня вільного шляху» отримав у критиці прихильні відгуки, особливо за його звернення до уявного Дикого Заходу.
Критикиня акцентує, що популярними в читацьких клубах залишаються зарубіжні книги, що дають змогу відволіктися від реальної дійсності, а також українське фентезі. У мистецтві часто виникає образ відьми, яка перемагає ворога завдяки магічним здібностям, що відповідає прагненням людей мати потужні засоби протидії в час війни.
В Україні активно розвивається рух дискусійних книжкових клубів офлайн та онлайн, за яким стоїть потреба інтелектуального спілкування і підтримки:
- Спільне читання і обговорення допомагають здолати біль і втому від війни.
Минулого літа літературні фестивалі з платним входом збирали тисячі відвідувачів – явище унікальне навіть у порівнянні з Польщею, де багато митців вже стали відомими зірками, яскравим прикладом є Сергій Жадан.
Проте культура не позбавлена суперечок. В книжкових колах трапляються конфлікти, що виникають не лише між військовими та цивільними, а й усередині цих груп – між емігрантами і тими, хто залишився, фронтовиками і тиловиками.
На прикладі поезії Валерія Пузіка, поета, режисера і солдата, ілюструється проблема розбіжностей. Він говорить про те, що одні військові голосно піднімають гострі теми, які інші замовчують, аби зберегти видимість єдності. Згадавши Максима Кривцова, творчість якого стала популярною лише після трагедії, Пузік акцентує увагу на нерівності сприйняття та ігноруванні певних повідомлень раніше.
Темою поета є й почуття несправедливості фронтових письменників щодо цивільних, яким простіше популяризувати себе. У вірші він подає двох поетів: Павла, що блищить на закордонних фестивалях, і Петра, який мерзне в окопах під Херсоном. Хоч другий і є кращим поетом, а перший має славу та успіх, війна стала його «вікном можливостей».
«Між солдатами і цивільними існує глибока прірва, викликана різницею життєвого досвіду», – пояснює Трифоменко.
Дискусії навколо того, хто має право писати про війну, тривають. Окремі культурні діячі, такі як Юрій Андрухович і Катерина Бабкіна, піддавалися критиці через участь у спільних заходах або написання книжок за кордоном на делікатні теми. У складний час емоції загострюються, і публічні особи стають мішенню внутрішніх конфліктів.
Нові голоси у українській прозі виникають поза мейнстримом. Прикладом є дебют драматургині Лєни Лягушонкової з окупованої Станиці Луганської – книга «Мій прапор запісяв котик», визнана Книгою року BBC 2025. Це гострий, не боятьсяй викликів текст про радянське дитинство і 90-ті, на противагу більш «позитивній» перспективі Анастасії Левкової.
Після п’яти років великомасштабної війни українська культура шукає нові шляхи розвитку. З одного боку, війна мобілізувала митців і привернула увагу світу, хоча й тимчасово – у 2022 році. З іншого – обмежила можливості для спонтанної та незалежної творчості. Репортери, кінематографісти та письменники залишають війну ключовою темою, намагаючись інколи уникати прямого спілкування з нею. Змінився і запит аудиторії, яка дедалі частіше шукає в літературі і кількісне відволікання від реальності, і можливість висловлення емоцій в іншому, невоєнному контексті.
Переклад із польської. Текст підготовлено в рамках співпраці між ZAXID.NET та польським виданням Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Do wojny nie można się przyzwyczaić.
