У контексті збереження культурної спадщини часто не помічають важливий аспект — втому тих, хто безпосередньо займається цим напрямком. Для музейників і культурних діячів з окупованих та прифронтових регіонів вона нерозривно пов’язана з особистими переживаннями втрати: дому, звичного способу життя, можливості відвідувати місця, які вони роками вивчали і охороняли.
23–24 жовтня у Львові відбулася конференція другої хвилі проєкту «Спадщина: простір для роботи», організованого програмою «Партнерство за сильну Україну». Учасники презентували результати своєї роботи за минулий рік та обговорили трансформації завдань культурних інституцій у сучасних умовах.
Журналістка УП.Культура, Анастасія Большакова, відвідала конференцію і розповідає, як музейні працівники працюють із пам’яттю міст, до яких більше не мають доступу, та чому у дискусіях про культурну спадщину з’являються теми втоми, смутку і наслідків війни.
### Трансформація роботи зі спадщиною
Два роки тому конференція «Спадщина: простір для роботи» насамперед стала платформою для знайомства і взаємного почуття. Перша літня школа програми пройшла у 2023 році, коли культурні діячі почали формувати мережі однодумців, поступово переходячи від режиму оборони до активної презентації історії власних спільнот.
Як згадують учасниці, «нас побачили, нас почули, наші зусилля помітили», — коментує старша радниця «Партнерства за сильну Україну» Тетяна Олійник. За її словами, театри і бібліотеки стали місцями збереження нормального життя громад, культурні працівники фіксували військові злочини, збирали усні історії, створювали експозиції з предметів, принесених місцевими жителями, та організовували простори для відкритого діалогу. Значущими виявилися й професійні контакти, які дозволили закладам переймати і адаптувати досвід колег.
За кілька років змінилися контекст роботи і потреби учасників. У цьому році три з чотирьох панелей конференції були пов’язані з дослідженням і розвитком спадщини попри війну. Окремо обговорювали втрачену спадщину та життєвий досвід людей, змушених залишати свої домівки.
Особливо відчутною стала втома, що зростає серед культурних діячів:
– Змінюються зовнішні обставини – це впливає на емоційний стан учасників;
– Почастішали випадки вигорання команд;
– З першого часу роботи над травмочутливим підходом до аудиторій дедалі більше уваги звертають на внутрішній стан самих працівників культури.
Тетяна Олійник підкреслює: «Вони відчувають значну відповідальність, хоча самі переживають подібні труднощі, з якими допомагають іншим впоратися».
Зміни помітні також у форматі конференції, яка стала камернішою і відбулася не у столиці, а у львівському Jam Factory Art Center. Серед представлених проектів були численні ініціативи, присвячені спадщині окупованих і прифронтових територій, а також досвіду людей, котрі втратили доступ до рідних міст. Команди музейників і громадських організацій працювали із фотографіями, особистими речами, історіями конкретних предметів і будівель, а також осмислювали власний шлях через призму мистецтва.
### Досвід військових подій та особистих втрат впливає на функціонування організацій і проєктів
– Громадська організація «Центр підтримки громадської активності «Крила» (Чернігівщина) у 2024 році реалізувала проєкт «Городнянщина. Мобілізація ресурсів навколо спадщини».
– У 2026 році ця ж організація долучилася до створення цифрового архіву родинних історій і культурних артефактів Донеччини та Луганщини в рамках проєкту «Шлях, позначений сіллю».
Команда «Культурного коду Покровська» у 2024 році разом із Покровським історичним музеєм започаткувала відкритий майданчик на бульварі Козацької Слави. Музей було евакуйовано у вересні того року. У 2026 році команда провела у Дніпрі фестиваль «Залізняк-fest», присвячений фотографії та історії українського міста.
### Збереження пам’яті про недоступні об’єкти культурної спадщини
Дискусія конференції під назвою «Втрачена спадщина: як зберегти пам’ять про зруйновані та окуповані об’єкти» зосередила увагу на численних проєктах, що працюють з територіями під окупацією, евакуацією й переміщеннями. Спільною темою стала потреба підтримувати зв’язок із місцями, доступ до яких ускладнений, і з тими, чиих життів війна розкидала по різних містах.
Прикладом є проєкт «Стіни», який реалізують три організації з Херсонщини: Центр культурного розвитку «Тотем», Новокаховське товариство охорони культурної спадщини та культурний центр «Україна — Литва». До повномасштабного вторгнення їх поєднувала професійна знайомість, після 2022 року — спільний досвід втрати доступу до пам’яток рідного регіону.
Команди працюють із пам’ятками, недоступними через окупацію:
– будинок Поліни Райко в Олешках;
– кам’яні вишиванки Нової Каховки;
– Тягинська фортеця.
Проєкт передбачає створення графічного роману, цифрової колекції та віртуальної моделі фортеці.
Особливу роль у збереженні зв’язку з батьківщиною відіграють особисті речі та свідчення людей, які були змушені залишити свої домівки. Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» займається збором устних історій та предметів, які люди вивезли із собою — це земля, рушники та інші річі, що нагадують про дім.
Оксана Очкурова, представниця проєкту, акцентує, що війна та окупація Луганщини почалися ще задовго до 2022 року, тому для людей із цього регіону важлива не лише локальна, а й загальнонаціональна інтеграція їхнього досвіду. Водночас вони прагнуть зберегти свою ідентичність, навіть якщо багато років живуть далеко від рідних місць.
Цитата Оксани: «Чи я хочу бути інтегрованою? Я хочу залишати свою луганську ідентичність».
Команда організовує виставки та збирає історії, серед яких:
– «Запаковані спогади»;
– «Код Луганщини».
Робота проходить у осередках у Києві, Сваляві, Рівному, Черкасах і Полтаві, щоб люди, які опинилися у різних містах, могли зустрічатися і ділитися досвідом. Важливим атрибутом підтримки зв’язку з домом є навіть автомобільні номерні знаки з маркуванням луганського регіону «ВВ», що допомагають впізнавати одне одного у новому середовищі.
Ще один спосіб збереження культурних зв’язків — це продовження культурних подій після вимушеного переселення. Фестиваль «Залізняк-fest» присвячений Марку Залізняку — фотографу, який документував життя українського села ХХ століття, зокрема, аспекти колективізації та наслідки Голодомору. Фестиваль раніше відбувався у Покровську, тепер проходить у Дніпрі.
Після переїзду учасники поєднали знімки Покровська з фотографіями нового міста. Тема цьогорічного фестивалю — «ВІДНОВЛЕННЯ / ДНІПРО». Команда продовжує дослідження історії Покровська й одночасно вивчає місто, яке стало прихистком для переселенців. У 2026 році Покровська громада оголосила рік локальної ідентичності. Навчальні заклади також переорієнтовують програми, приділяючи більше уваги історії рідного краю.
Проєкт «Шлях, позначений сіллю. Ідентичність і пам’ять» допомагає зберігати пам’ять про місця, що стали недоступними. До вторгнення команда розробляла культурно-туристичний маршрут Донеччиною та Луганщиною, а тепер трансформує його в маршрут пам’яті. Цифровий архів містить родинні історії, фотографії, усні свідчення і культурні артефакти. Яна Синиця, учасниця проєкту, повідомила, що для спогадів розробили окремий вебсайт, де будуть розміщені історії та наративи.
### Чи обов’язково перетворювати втрату на досвід?
У межах дискусії «Втрачена спадщина: як зберігати пам’ять про зруйновані й окуповані місця» культурологиня Зоряна Рибчинська запитала учасників, чи можливо трансформувати біль у щось інше.
Віталій Матухно, представник проєкту «Колективна пам’ять: Фотоальбом Донеччини», сумнівається в ідеї, що біль має бути мотивацією або рушієм змін. За його словами: «Біль втрати можна перетворити лише на біль втрат, і це не є мотивацією».
Його команда збирає світлини з приватних архівів мешканців Донеччини, що змушені були переїхати. Для майбутнього фотоальбому відібрали близько 600 з близько 7 тисяч світлин, які висвітлюють повсякденне життя регіону та досвід його мешканців, а не лише воєнні події. Однак робота з пам’яттю, каже Віталій, не зменшує біль від втрати. Навпаки, суспільне очікування активного осмислення болю може посилювати тиск: «Ми ще не пройшли етап прийняття втрати, а вже працюємо з цим болем, рана ще відкрита».
Доповнюючи цю позицію, інші учасники діалогу наголошували, що спільна робота з пам’яттю сприяє знаходженню взаєморозуміння.
Наприклад, на фестивалі «Залізняк-fest», що після евакуації з Покровська відбувається у Дніпрі, поряд приходять переселенці, які хочуть побачити світлини рідного міста, та місцеві жителі, що впізнають знайомі локації. Для перших — це можливість відчути дім на фото, для других — відкриття міста, знайомого раніше лише з поверхневих спогадів.
Представниця фестивалю, Олена Олехнович, зазначила: «Біль втрати в цьому випадку є елементом об’єднання — ми розуміємо один одного».
Схожий зв’язок виникає і під час презентацій проєктів, що стосуються Херсонщини. Переселенці, розповідаючи про втрату дому, викликають у місцевих мешканців згадки про родинні історії, зокрема пов’язані з примусовими переселеннями у минулому, наприклад, через радянські репресії. Кураторка проєкту «Стіни» Олена Афанасьєва стверджує, що через сімейну пам’ять індивідуальний досвід стає зрозумілішим широкій спільноті.
Вона підкреслює: «Родинний біль активізується, але й формує спільноту. Люди починають краще розуміти один одного».
Водночас каналом для сублімації особистого болю можуть стати міжнародні зв’язки. Команда «Стіни» використала церемонію нагородження Europa Nostra, щоб привернути увагу до руйнувань українських культурних пам’яток. Проєкт, пов’язаний з будинком Поліни Райко в Олешках, здобув європейську відзнаку. Під час виступу учасниця презентації показала світлини затоплених і зруйнованих пам’яток, чим викликала неабиякий інтерес у залі, де багато присутніх почали фотографувати екран.
Зі словами «Ти все одно стаєш голосом цієї спадщини», вона наголошує на важливості роботи по збереженню культурної ідентичності, навіть якщо підстави і досвід пов’язані з більшими втратами.
Хоча зазначені проєкти стоять на тлі зруйнованих пам’яток, людських жертв і вимушеного вивезення колекцій, учасники відзначають, що війна справила значущий вплив на актуальність тем ідентичності та спадщини. Працівники культури почали глибше вивчати локальну історію та мультикультуралізм регіонів, розкривати раніше маловідомі широкому загалу аспекти і залучати нові аудиторії. І саме біль може слугувати каталізатором культурної діяльності.
Водночас дискусія демонструє, що від культурних працівників часто очікують відповідей на те, як суспільству пережити колективну травму. Вони повинні створювати проєкти, документувати історії, зберігати пам’ять і пояснювати її значення іншим, навіть коли самі ще перебувають у стані втрати. Процес інтеграції також тягне за собою ризик асиміляції, тож для діячів культури з окупованих територій збереження власної ідентичності стає подвійною працею — як із громадою, так і над собою.
Ці різні досвіди співіснують поруч, і поки що жоден із них не дає остаточної відповіді, як діяти з болем втрати. Але однозначно – робота має тривати.
