Дитинство під акомпанемент повітряних тривог і вибухів, замість ігрових майданчиків — сховища, онлайн-заняття та численні переїзди до інших міст і навіть країн. Ми поспілкувалися з родинами з Херсона та області, які змушені були залишити свої оселі після початку повномасштабного вторгнення.
### Втрата дому, пошук друзів і надія на повернення в Херсон
Десятирічний херсонець Макар Левшенок разом із матір’ю Ольгою нині мешкає у селі Нерубайське на Одещині. Сім’я покинула Херсон у 2022 році, коли місто опинилось під окупацією.
Макар розповідає:
> «Цей ведмедик залишився в мене з Херсона. Він нагадує мені про дім і вже чотири роки зі мною. Коли я востаннє був там, пам’ятав лише свої хвилювання — інших спогадів немає. Усі іграшки та дитячі спогади залишилися в рідних стінах і вже не повернуться».
Хлопчик навчається дистанційно в Херсонському ліцеї №52 за програмою «Інтелект України». Він бере активну участь у олімпіадах, займається науковими проєктами та полюбляє футбол. Однак адаптація до нового місця далася йому непросто, зазначає мама.
Ольга пояснює:
> «Спочатку нас не розуміли, ми не могли пояснити, через що пройшли. Інші діти сприймали їхнє хвилювання як слабкість. Якщо хтось плакав, лякався гучних звуків або ховався, то його могли цькувати, бо просто не розуміли такого досвіду».
Сьогодні у Макара багато друзів в Одесі, хоча на початку знайти їх було досить складно. Хлопець згадує:
> «Спершу не мав жодного товариша. Але з часом знайшов навіть найкращих друзів. Я любив малювати, але через рік захоплення змінилося футболом. Пішов грати — і мені дуже сподобалося. Займався два місяці, проте через серцеві проблеми більше не можу продовжувати».
У період лікування у Фінляндії друзі влаштували персональну виставку робіт Макара «З Україною в серці», присвячену захисникам Збройних сил України. В експозиції налічується півтори тисячі його малюнків.
Ольга розповідає про початок творчості сина:
> «Коли ми залишили окупацію, в дитячих документах зафіксували посттравматичний синдром. Психологи порадили заохотити його малювати, аби через малюнки побачити, що його турбує. Так він почав творити, і ми зрозуміли, що це не просто захоплення, а справжній талант та внутрішня мотивація. Він не ходить до художньої школи, а малює те, що відчуває і бачить».
Макар мріє:
> «Найперше — аби Україна здобула перемогу і настав мир. А також хочу повернутися додому — у Херсон».
### Діти, яких війна змусила не знати спокою
Родина Буренків з Херсона також стала вимушеними переселенцями. Уже четвертий рік вони проживають в Одесі, виховуючи двох дітей: Володимира, якому 2026 року виповниться шість років, та дворічну Мирославу, яка народилася вже в новому місті.
Матір, Надія Буренко, ділиться:
> «Володя хоч і народився в мирній Україні, але майже не пам’ятає цього. Щоправда, у нього є порівняння. Мирослава ж не провела жодного дня у спокійному часі. Це найважче усвідомлення для мене — вони діти війни. Коли у садочку лунають повітряні тривоги і всі йдуть у бомбосховище, це хоч безпека. Але коли їх будять серед денного сну — це боляче, я не звикну до цього».
Війна суттєво вплинула на психологічний стан сина. Він боїться тривог і при кожному сигналізаційному оповіщенні в телефоні кричить:
> «Мамо, тривога!» — і ховається за дві стіни або йде у коридор.
Надія додає:
– Діти грають у війни, вживають воєнну термінологію — ракети, шахеди, Іскандери.
– У грудні 2025 року під час сильних вечірніх обстрілів батьки з дітьми у дворі ховалися за стіною, а вона накривала їх своїм тілом.
Сім’я винаймає квартиру в Одесі. 2024 року вони приїздили до Херсона, щоб офіційно прописати молодшу доньку. Син Володимир показував сестрі рідний дім.
Надія згадує розмову:
> «Він розумів, що це його дім. Казав: “Мирослава, я тут народився, це моя кімната”. Запитує: “Коли війна закінчиться, ми поїдемо додому?” Але я не можу відповісти, бо ще немає працюючих шкіл, садочків, гуртків. Навіть якщо війна завтра скінчиться, ми найближчим часом не зможемо повернутися. Ми несемо відповідальність за дітей, і найважчий виклик — відсутність власного житла. Це болить найбільше, бо діти досі не мають свого дому».
### Життя в Німеччині і прагнення повернутися
Родина Аверіних тимчасово мешкає в Німеччині. Наймолодшій доньці Ксенії чотири роки, вона народилася 26 лютого 2022 року в Новій Каховці на Херсонщині.
Батьки Дар’я та Артем розповідають:
– Ксеня з’явилася на світ в умовах окупації, тож вона — «Ксенія-воїн».
– Дівчинка знає українські пісні, переказує українські казки, розуміє українську мову.
– Родина відвідує українські гуртки.
У сім’ї троє дітей, старші постійно сумують за рідним домом і борються з мовним бар’єром.
Дар’я говорить:
> «Марко закінчив дев’ять класів і отримав атестат української школи. У нього виходить баскетбол — його навіть друкували у місцевих газетах, і він хоче продовжити кар’єру в цьому спорті».
Донька Варвара вчиться в українській школі онлайн і водночас — у третьому класі німецької школи.
Дар’я ділиться:
> «Німецька дається їй важко. Вона щодня питає: “Мамо, коли все це закінчиться? Коли ми повернемося додому?” Пам’ятає пляж, дерево біля дому, бабусю — все, що було колись».
Дар’я та Артем мріють про повернення і запевняють:
> «Ми, мабуть, будемо одними з перших, хто поїде назад, щойно відкриється така можливість. У нас залишилося багато друзів в Україні. Німеччина і Україна — це два дуже різні світи».
### Статистика народжуваності на Херсонщині від початку війни
Від початку повномасштабного вторгнення й станом на другу половину березня 2026 року відділи державної реєстрації актів цивільного стану Херсонської області зареєстрували 2760 новонароджених. Про це розповіла начальниця відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Херсоні Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ганна Расторгуєва.
Вона зазначила:
> «З 24 лютого 2022 року нашим відділом було зареєстровано 2760 народжень, із них власне у місті Херсон — 1229».
Таким чином, незважаючи на всі труднощі, життя на Херсонщині продовжується, а нові покоління народжуються в умовах війни.
