Повномасштабна війна і масове застосування безпілотних літальних апаратів радикально переосмислили роль артилерії в сучасних бойових діях. Під впливом нових викликів суттєво змінюються всі складові артилерійної роботи: розвідка, логістика, системи управління вогнем, виробництво боєприпасів і сама концепція застосування артилерії. Про досягнення та перспективи розвитку цього виду військ розповідає професійний артилерист, полковник запасу Віктор Кевлюк.
Незважаючи на поширену думку про нібито «загибель артилерії», війна демонструє зворотне: артилерія залишається ключовим засобом вогневого ураження супротивника і критичною силою, яка знижує його бойовий потенціал. Масований артилерійський вогонь як і раніше необхідний для:
– руйнування фортифікаційних споруд;
– придушення й знищення живої сили, техніки та інших важливих цілей;
– локалізації поля бою і району бойових дій;
– блокування маневрених дій ворога;
– ведення контрбатарейної боротьби.
Основною проблемою сьогодні експерт називає відсутність цілісної стратегії розвитку ракетних військ і артилерії, а також нерозуміння ролі артилерії у майбутніх бойових операціях. Часто розвитком артилерії займаються управлінці широкого профілю, а не фахівці з багаторічним досвідом у цій галузі. Це призводить до парадоксу: війна стала надзвичайно «артилерійською», проте координаційна концепція для її розвитку фактично відсутня.
Розвідка здавна була основою ефективної артилерійської діяльності. Ще під час російсько-японської війни 1904–1905 років офіцери-українці вперше практично застосували стрільбу з прихованих вогневих позицій, коли цілі не видно безпосередньо. Успішність таких дій доводять приклади боїв під Ташичао та Ляояном. Стало очевидним, що без системи виявлення цілей артилерія — це дорогоцінний, але безпорадний інструмент.
Нині ключовим фактором успішності артилерії є швидкість циклу «виявлення – обробка – удар», яка часто важливіша за кількість артилерійських стволів. Сучасний артилерійський дивізіон повинен виступати як інтегрований розвідувально-вогневий комплекс із здатністю самостійно:
– знаходити цілі і визначати їхні координати;
– розраховувати параметри стрільби;
– здійснювати вогневі удари;
– контролювати ефективність ураження.
Для цього підрозділам необхідні власні радіолокаційні системи, безпілотні апарати й групи коригувальників. Артилерія має бачити дії противника поза першою лінією фронту, проте часто залежить від інформації командування, яке не завжди має повну картину ситуації в глибині оборони. Наприклад, у бригаді артилерійської розвідки «Чорний ліс» кожен розвідувальний дивізіон має стати автономним і отримати засоби для спостереження на відстані 30–100 кілометрів. Які саме інструменти для цього використовуватимуться, має визначити нині відсутня концепція розвитку артилерії.
Ще однією кардинальною проблемою є відсутність єдиної автоматизованої системи управління вогнем. Застарілі рішення, як-от командирська машина управління «Оболонь-А», втратили актуальність вже на момент свого створення: функціонал таких комплексів тепер доступний у ноутбуках чи смартфонах. Українська армія використовує широкий спектр різноманітного програмного забезпечення — «Кропива», «Укроп», «Артос», «Шквал», СУВА та інші. Кожна система виконує свої функції, але між ними відсутні єдині стандарти обміну інформацією, що змушує планувати артилерійські операції за допомогою традиційної карти.
Обробка масивів даних із безпілотників, радарів і спостерігачів у ручному режимі перестала бути ефективною. Загальновійськова інформаційна система «Дельта» лише відображає сигнал від сенсорів, не здійснюючи глибинного аналізу. Методики для оцінки точності визначення координат мають радше академічний характер і не враховують надійності джерел, ймовірнісних оцінок та інших важливих параметрів. Сучасна артилерія вимагає впровадження спеціалізованих інформаційних систем, де вона виступає як високотехнологічний IT-комплекс, а гармати є кінцевими виконавчими механізмами.
Відсутність єдиних стандартів поширюється і на безпілотні літальні апарати. Перед війною українська армія практично не мала таких систем, що нині стали базою артилерійської розвідки. Проте різноманітність платформ, станцій управління й систем передачі даних створює хаос. Цей «зоопарк» значно ускладнює взаємозамінність і призводить до помилок у визначенні координат. Доповнює проблеми відсутність надійного розпізнавання «свій-чужий», а кількість збитих власних дронів перевищує розумні межі. Тому військові експерти все частіше наголошують на потребі створення єдиної наземної станції управління та стандартизації програмного забезпечення для безпілотних систем.
З розвитком машинного зору і систем розпізнавання цілей виникає й нова правова проблема — розподіл відповідальності. Зокрема, якщо нейронна мережа помилково класифікує об’єкт як військову ціль, залишається питання: хто нестиме відповідальність за створений удар — оператор, розробник програмного забезпечення чи командир підрозділу?
В умовах сучасного поля бою великі й важкі самохідні артилерійські системи, як-от «Дана», «Сюзанна» та деякі західні зразки, поступово вважаються надмірно громіздкими, особливо у контексті активного застосування безпілотників. Українська САУ «Богдана» стала спробою ухилитися від старої концепції і працювати за іншими принципами, краще адаптованими до мобільної війни: вона швидше змінює позиції, простіша в обслуговуванні і дешевша в експлуатації. Аналогічно тяжкі самохідні міномети виявилися більш уразливими, тоді як невеликі замасковані міномети показують кращу живучість.
Зміни торкаються й організації бойової роботи. Традиційний поділ батареї на вогневі взводи поступово втрачає значення — сучасні навігаційні системи і засоби управління дозволяють артилерійським гарматам діяти у розосереджених порядках. При цьому набирає ваги роль сержанта — командира гармати або бойової машини. Він має отримати навички для ефективної роботи автономно, без безпосереднього зв’язку з пунктом управління.
Одним з найбільш перспективних напрямів розвитку артилерійських технологій вважається роботизація. Випробування системи HIMARS продемонстрували можливість запуску ракет без участі екіпажу безпосередньо на вогневій позиції. Це не просто удосконалення існуючої платформ, а абсолютно нове покоління збройових систем — автономна пускова установка AML (Autonomous Multi-Domain Launcher). Прототип цієї системи вже успішно тестувався в Сполучених Штатах.
Далі планується розвиток безекіпажних самохідних артилерійських установок з автоматичними системами заряджання, дистанційним керуванням, автономним виходом на позицію та автоматичним виконанням тактичних завдань. Україна, маючи потужний інженерний потенціал та розвинену IT-індустрію, може претендувати на лідерство у цій інноваційній сфері.
Одним із прикладів «дронізації» зброї є американський безпілотний мобільний наземний комплекс NMESIS, на базі бойового автомобіля JLTV було встановлено два пускові контейнери з протикорабельними ракетами NSM.
Війна підтвердила, що створення високоякісних артилерійських боєприпасів є значно складнішим завданням, ніж здається на перший погляд. Для цього необхідні високоточні верстати, сучасна металургія, хімічні технології та висококваліфікований персонал. Масове виробництво таких снарядів можливе лише за наявності відповідної промислової бази.
Щодо логістики, західні артилерійські системи з самого початку проєктувалися з урахуванням контейнерної та палетної логістики. Це дозволяє швидко і безпомилково завантажувати боєприпаси, мінімізувати ручні операції і зменшувати час перебування на позиції. У той же час радянська система, за якою снаряди вручну дістали із ящиків, готували і збирали безпосередньо напряму, є надто повільною для сучасного високодинамічного поля бою. Саме тому транспортно-заряджальні машини західного зразка перетворилися на невід’ємний елемент артилерійських комплексів, що довело їхню ефективність.
Війна також демонструє значущість високоточних ракетних систем типу HIMARS, MLRS, ATACMS та інших. Для України це означає формування неядерних сил стримування — створення кількох ракетних бригад, здатних наносити удари на стратегічну глибину до 2000 кілометрів за допомогою високоточних ракет. Це формує для ворога серйозну загрозу неприйнятних втрат. Такий комплекс фактично стає аналогом ракетного щита без ядерного потенціалу, але з можливістю завдати противнику збитків, порівнянних за масштабом з ядерним ударом.
Роль та значення сучасної артилерії вже не вимірюється кількістю гармат. Ефективність артилерії визначають такі фактори, як:
– рівень розвідки;
– швидкість обміну та передачі даних;
– ступінь автоматизації процесів;
– налагодженість логістики;
– наявність промислових ресурсів;
– якість зв’язку;
– здатність оперативно аналізувати отриману інформацію.
Таким чином, артилерія сьогодні — це в першу чергу розподілена, складна система обробки великих обсягів даних, де артилерійська гармата виступає лише фінальним ланцюгом. Саме тому твердження про «загибель ствольної артилерії» є занадто спрощеними. Зникає не сама артилерія, а її традиційна модель застосування, яка базувалася на досвіді Першої та Другої світових війн. Перемогу здобуватиме не той, у кого більше артилерійських стволів, а той, хто швидше перетворює розвідувальні дані на точний і ефективний удар.
—
Віктор Кевлюк є полковником запасу та експертом Центру оборонних стратегій. Він закінчив Ленінградське вище артилерійське командне училище, Національну академію оборони України (оперативно-тактичний рівень) та Національний університет оборони України (оперативно-стратегічний рівень). У своїй кар’єрі пройшов шлях від командира взводу до командира артилерійського дивізіону, займався кадровою роботою та обіймав штабні посади. Брав безпосередню участь у бойових діях, відповідав за виконання бойових завдань на посаді начальника штабу оперативно-тактичного угруповання «Луганськ» та начальника штабу ракетних військ і артилерії Об’єднаних сил України.
