«Війна така ж давня, як і сама Європа. Континент вкритий шрамами від списів і мечів, гармат і рушниць, окопів і танків», — такими словами Герман ван Ромпей, перший голова Європейської Ради, економіст, досвідчений переговорник і бельгійський політик, який зумів знизити конфлікти між валлонцями та фламандцями, звертався, отримуючи Нобелівську премію миру. Він також наголошував, що примирення — це надзвичайно складне завдання, яке виходить за межі простого прощення, забуття чи перегортання сторінки.
Після двох світових воєн у ХХ столітті історична пам’ять європейців базується на досвіді примирення й взаємної поваги. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц у своїй промові на конференції з відновлення України у Гданську в червні 2026 року нагадав про складне минуле Берліна і Варшави. Хоча німці вчинили злочини проти поляків під час Другої світової війни, європейські сусіди змогли знайти спільну мову і прийти до згоди. За словами Мерца, Німеччина і Польща показали, що мир, добросусідство та дружба — можливі навіть після глибоких потрясінь.
Варто зазначити, що перший крок у напрямку примирення зробили саме поляки. У листі від листопада 1965 року польські єпископи звернулися до німецьких колег із формулою: «Пробачаємо і просимо пробачення». Цей лист став першим вагомим кроком для примирення між польським та німецьким народами після жахливих злочинів нацистів під час Другої світової війни.
Історія воєн між Німеччиною й Францією сягає далеко за межі ХХ століття. Кровопролитна франко-прусська війна 1870–1871 років завершилася поразкою Франції, анексією Ельзасу і Лотарингії Німеччиною та об’єднанням німецьких земель у Версалі. За нею пішла Перша світова війна 1914 року, а поразка у ній призвела до підписання Версальського договору 1919 року, який став для німців надзвичайно принизливим і сприяв їх прагненню реваншу, що зрештою стало однією з причин початку Другої світової війни.
Після завершення Другої світової війни стало зрозуміло, що тривалий мир у Європі можливий лише за умови тісної співпраці між Францією та Німеччиною, яка мала ґрунтуватися на більш ніж на дипломатичних угодах.
Ідея об’єднання європейських народів не була новою:
– Французький прем’єр і лауреат Нобелівської премії Арістід Бріан висловлював її після Першої світової війни.
– Конрад Аденауер, тоді — бургомістр Кельна, а пізніше — канцлер Західної Німеччини, реалізував мирну угоду з Францією після Другої світової.
– У 1942 році Вальтер Функ, міністр економіки нацистського Рейху, опублікував статтю про створення єдиного європейського ринку з уніфікованою валютою, аграрною політикою та центробанком — задатки нинішнього Європейського Союзу.
– У тому ж році британський прем’єр Вінстон Черчилль писав про необхідність європейської співпраці під керівництвом Ради Європи.
– У 1946 році у Цюриху Черчилль проголосив ідею створення Сполучених Штатів Європи, а пріоритетним кроком назвав партнерство між Францією та Німеччиною.
США підтримували цей процес через «план Маршалла», наполягаючи на узгодженому використанні допомоги для відновлення європейської економіки.
9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував план створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), підкресливши, що:
– Вугілля і сталь є ключовими матеріалами для ведення війни.
– Контроль над ними має унеможливити нові конфлікти.
Цього ж року переговори між Францією, Федеративною Республікою Німеччина, Італією та країнами Бенілюксу розпочали роботу над створенням ЄОВС. Угоду підписали в Парижі в квітні 1951 року. Вона передбачала спільний ринок із вільним ціноутворенням, переміщенням продукції без мит, податків чи субсидій.
За допомогою цієї угоди колишні вороги почали спільне виробництво стратегічного для ведення війни вугілля та сталі. У 1957 році ЄОВС трансформували в Європейську економічну спільноту, відому як «спільний ринок», що стало фундаментом майбутнього Європейського Союзу.
Герман ван Ромпей називав цей перехід «європейською казкою від війни до миру» й підкреслював значимість угоди 1951 року, коли канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер отримав «Воєнний хрест» від доньки французького солдата як символ примирення та надії.
Наступним важливим кроком стала роль Жана Монне — близького соратника Робера Шумана, часто називаного батьком Європейського Союзу. Хоча Монне ніколи офіційно не займав державних посад, він опосередковано впливав на європейську політику як прагматичний інтернаціоналіст із колом впливових контактів у Європі та США.
Монне, який раніше керував сімейним коньячним бізнесом Monnet Cognac, а також займався державними справами й дипломатією, був архітектором “Плану Монне” — проекту модернізації французької економіки після війни. Він твердо вірив, що:
– Мир у Європі можливий лише через федерацію або інше наднаціональне об’єднання.
– Національний суверенітет з його наслідками, такими як політика престижу і протекціонізм, перешкоджає добробуту й соціальному розвитку.
Цю ідею підтримували і в інших державах і навіть серед видатних політиків-братів по Європі. Перший канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер брав активну участь у реалізації європейської співпраці та називав це «наш прорив». Шуман і Аденауер походили з регіонів із складною історією, де зміни кордонів і множинні національні ідентичності були нормою, що сприяло їхньому прагненню до порозуміння.
Аденауер, який став канцлером у 73 роки в 1949 році, продемонстрував значну політичну витримку і мудрість. Його попередні роки включали боротьбу з нацизмом, коли він боровся проти Гітлера, був відсторонений від посади бургомістра Кельна, а потім зазнавав переслідувань. Після звільнення німців Аденауер повернувся в політику і став лідером відбудови країни.
Низка заходів Аденауера сприяла не тільки відновленню політичного іміджу Німеччини, а й запровадженню «соціальної ринкової економіки» разом із міністром економіки Людвігом Ергардом, що подарувало країні період економічного зростання — так зване «німецьке економічне диво». За його правління Німеччина:
– Вступила до НАТО у 1955 році.
– Відновила армію — Бундесвер.
– Знайшла спільну мову з французьким президентом Шарлем де Голлем, хоча той і критикував наднаціональні ідеї.
Володарі Німеччини та Франції того періоду переконалися: довготривалий мир можливий лише за умови, що колишні вороги перетворяться на союзників. Саме тому у 1963 році Аденауер і де Голль підписали Договір про франко-німецьку дружбу — угоду, що передбачала регулярні консультації з найважливіших політичних питань.
Важливою подією у процесі примирення стало і знаменне жест Аденауера — отримання «Військового хреста» від французької студентки як символу прощення й надії.
Паралельно з політикою, значну роль у покращенні відносин зіграли й релігійні лідери:
– 1965 року польські єпископи написали листа-примирення німецьким єпископам із формулою «прощаємо і просимо прощення».
– У посланні вони визнали внесок Заходу і німців у польську культуру, але й нагадали про жахливі злочини німецького нацизму.
– Водночас було зауважено гострий біль Різдвяних кордонів, які змінилися після Другої світової війни.
– Цей лист став початком польсько-німецького примирення.
У період ХХ століття особливу роль відіграли й такі особистості, як Віллі Брандт — соціал-демократичний канцлер Західної Німеччини. 1970 року він здійснив важливий жест:
– У Варшаві поклав вінок до пам’ятника загиблим у Варшавському гетто.
– По-справжньому вийшов за рамки слова, опустившись на коліна на мокрий граніт, упродовж 30 секунд, за що цей момент вважають знаковим.
– Жест викликав неоднозначну реакцію: частина німецької громадськості засуджувала його, польські комуністичні газети замовчували фотоматеріали, а опозиція в Німеччині критикувала угоду з Польщею.
Однак Віллі Брандт підписав Варшавський договір, який підтвердив визнання нових державних кордонів та відмову ФРН від територіальних претензій на схід. Пізніше у період 1970–1973 років підписав ще низку двосторонніх угод зі СРСР, Чехословаччиною та НДР, що засвідчувало прагнення радикальної зміни зовнішньої політики.
Варто наголосити, що політика Брандта стала революційною і підштовхнула процеси, які у 1990 році призвели до возз’єднання Німеччини.
Особливе місце в історії займає особистий контакт канцлера Аденауера з президентом Франції Шарлем де Голлем. Їхня тісна співпраця сприяла подоланню багатьох епохальних перешкод, зокрема й після підписання Римського договору 1957 року та встановлення нової французької конституції П’ятої Республіки. Договір між Німеччиною та Францією формалізував регулярні зустрічі на найвищому рівні, що змінило характер відносин колишніх ворогів.
Обидва діячі були католиками, народженими у прикордонних регіонах з неоднозначною історією — Лотарингії та Рейнланді, що додавало їм розуміння складності європейських зв’язків.
Йдеться про:
– Вшанування пам’яті загиблих у Реймському соборі, місто коронації французьких королів, які німці не так давно ледь не зруйнували.
– Відкритість і чесність у відношеннях між країнами, що стали ключем до об’єднання Європи.
Надалі, у 2019 році, лідери Німеччини та Франції — президент Еммануель Макрон і канцлер Ангела Меркель — поновили угоду про дружбу, підписавши її в Аахені, місті, яке і французи, і німці вважають духовною столицею, завдяки історичній спадщині Карла Великого.
2023 року уряди двох країн відзначили 60-ту річницю Єлисейської угоди спільним засіданням в Парижі.
Ці приклади демонструють, як завдяки особистій відповідальності, історичній свідомості та політиці примирення вдалося змінити континент, що тривалий час страждав від війн.
Після Другої світової війни польські єпископи зіграли важливу роль у процесі пом’якшення взаємних образ і звинувачень. Їхній лист 1965 року німецьким колегам починався із визнання культурного внеску Заходу, зокрема німців, у польську історію, але не замовчував жаху війни:
– Польща була вкрита нацистськими концтаборами, де щодня здіймався дим крематоріїв.
– Для більшості поляків будь-який німецький військовий однострій став емблемою страждань і ненависті.
– У листі визнали і «гіркі наслідки» західного польського кордону по Одеру й Нейсе, що винекли під час Потсдамської конференції 1945 року.
Польські єпископи закликали обидві сторони до справжньої доброї волі, щоб через діалог вирішувати складні історичні питання.
Серед авторів цього послання був Кароль Войтила — майбутній Папа Іван Павло ІІ, який згодом ініціював польсько-українське примирення.
Особистості лідерів відіграли вирішальну роль у політичних процесах, адже за ними стояли складні позиції суспільств з «ненормальною пам’яттю». Наприклад:
– Конрад Аденауер зумів примирити Німеччину із Заходом, довівши, що політика сили і поступок заради добробуту країни можуть співіснувати.
– Він цінував відкритий діалог і політику меншого зла.
– Аденауер перебував на посту канцлера більш як 14 років, ставши ключовою фігурою у відновленні Німеччини.
У 1970-их роках роках Віллі Брандт, перший західнонімецький канцлер, який відвідав Польщу після війни, здійснив пам’ятний жест примирення:
– Під час офіційного візиту до Варшави 7 грудня 1970 року він поклав вінок до пам’ятника повстанцям Варшавського гетто та несподівано опустився на коліна.
– Цей момент тривалістю 30 секунд став історичним, про що пізніше Брандт писав, що це був свідомий жест, коли «самих слів було недостатньо».
– Реакція в Німеччині й Польщі була неоднозначною — в одних це викликало обурення, а в інших стало знаком початку нового етапу відносин.
Разом із цим Брандт уклав Варшавський договір про визнання сучасних кордонів, що теж сприяло стабілізації та зміцненню миру.
Підписання двосторонніх договорів із СРСР, Чехословаччиною та НДР свідчило про готовність ФРН взяти на себе відповідальність за історію і не претендувати на силове повернення втраченої землі.
Поряд із визначними особистостями, історичні події й дипломатичні угоди ілюструють складний і водночас надзвичайно важливий процес європейського примирення, який проходив через безліч складних компромісів, символічних жестів і тривалу політику співпраці.
Ключовим уроком стало твердження, що мир вимагає не лише офіційних угод, а й усвідомлення спільної історії, взаємної поваги, а також залучення колективного прагнення до спільного майбутнього, заснованого на довірі та солідарності.
