Як припинити війну в Україні?
Питання, як закінчити війну в Україні, має неймовірне значення, адже відповідь на нього могла б врятувати безліч життів, відкрити перспективи для масштабної відбудови країни та посприяти єднанню демократичних сил у Європі. Шукати розв’язання цієї проблеми намагаються не лише урядові кола України, а й інші держави світу.
Нещодавно в публічних дискусіях з’явилось кілька політичних експертних думок, які пропонували розглянути «косовську модель» як потенційний шлях для України або ж шукали паралелі з корейським, в’єтнамським або холодно-військовим досвідом. Зокрема, берлінський журналіст Пол Хокенос у статті для Foreign Affairs наполегливо проводив аналогії із війнами на Балканах і навколо Косова, у той час як британський історик і публіцист Ніл Ферґюсон у соцмережі X посилався на корейський конфлікт і холодну війну. Проте такі спроби порівняння свідчать про те, що багато західних експертів і досі перебувають у хибних уявленнях щодо Росії, не розуміють причин війни і її наслідків для світового порядку.
Визнаючи суттєві зміни у глобальній системі безпеки, спричинені наймасштабнішою агресією в Європі від часів Другої світової війни, навіть прихильники України мають труднощі у розрізненні між теперішнім конфліктом і військовими зіткненнями минулого. Формування схожих аналогій небезпечне тим, що воно вводить громадськість в оману, ніби існують дипломатичні шляхи вирішення конфлікту, а Україна несправедливо їх відкидає.
Слід розглянути кілька ключових аспектів, які розмежовують теперішню ситуацію в Україні від інших конфліктів:
– В Україні не було ідеологічного протистояння на кшталт корейського чи в’єтнамського, а тим більше конфлікту систем, притаманного епосі холодної війни.
– Відсутність громадянської війни і жодних сутичок між українцями з різних регіонів — Києва, Донецька, Львова чи Криму.
– На території України не вели бойових дій армії іноземних держав; до вторгнення так званих «зелених чоловічків» у Крим і провокацій бойовиків на Донецькому фронті у 2014 році колишні вихідці з південних і східних регіонів займали ключові посади в уряді.
– Переважна більшість впливової ділової еліти також мала корені на півдні та сході країни.
– Російська мова мала статус мови однієї з національних меншин і не заборонялася для вжитку.
– Праві політичні сили жодного разу не здобували більше 2% голосів на виборах.
– Політична пропаганда Кремля та слабка реакція українського уряду сприяли нав’язаному політичному порядку денному, викривленому штучними вигадками про причини і наслідки Революції Гідності.
– Російські агенти на ключових посадах змогли створити ілюзію конфлікту, якого насправді не було.
Порівнювати ситуацію в Україні з Корейським півостровом, де мир досі не встановлено, або з В’єтнамом є неприйнятно та небезпечно. Очікувати аналогії з Турецькою Республікою Північного Кіпру, де відігравав роль і релігійний фактор, ще далі від реальності під час опису українських реалій.
Щодо паралелей із Косовом слід зазначити:
– Сербія не є і не була постійним членом Ради Безпеки ООН з найбільшим у світі ядерним потенціалом.
– Україна не входила до складу Російської Федерації на початку війни.
– Незалежність і суверенітет України були визнані світовою спільнотою, у тому числі й Росією, з 1991 року.
– Між Україною та РФ існували сотні міжурядових домовленостей, ратифікованих Державною думою Росії.
– Косовський конфлікт радше порівняти з Чеченською війною, яка була спробою виходу із імперії, жорстко придушеною Путіним.
Тож Україна не має нічого спільного з косовською моделлю, що унеможливлює будь-які спроби таких аналогій.
Корені хибного сприйняття Росії на Заході сягають розпаду Радянського Союзу, який помилково односторонньо витлумачили як завершення холодної війни. Ейфорія від першого прояву демократії в єльцинській Росії паралізувала здатність Заходу до критичного мислення. Насправді, численні підтвердження координації зовнішньополітичної діяльності між Росією і США впродовж 1990-х свідчать про те, що імперська політика Росії на пострадянському просторі продовжувалась навіть у «десятиліття демократії». При цьому Росія не стикнулася із рішучою протидією з боку США, а скоріше отримувала заохочення.
Особливості цього періоду:
– Єльцин зберіг рештки спадщини Леніна і Сталіна.
– Вів переговори з Клінтоном щодо устрою пострадянського простору в обмін на фінансові ресурси.
– Саме в часи Єльцина Росія і Китай представили в ООН концепцію багатополярного світу.
– Китай на той час був справжнім союзником Росії, а не США.
– Будапештський меморандум спочатку розглядався як успішний приклад домовленостей щодо денуклеаризації, але наразі сприймається як найбільший провал.
– Жодна країна не готова добровільно роззброюватися, бачачи приклад України.
Як же припинити війну в Україні, якщо жоден історичний прецедент не є доречним? Важливо чітко донести до наших західних партнерів і міжнародних інтелектуалів кілька аксіом, які є очевидними для українців:
1. Війна — це природний, можна сказати, невід’ємний спосіб існування російської держави. Вона розуміє лише силу, а будь-які дипломатичні ініціативи сприймає за прояв слабкості. Це правило діяло завжди, а в епоху правління Путіна стає ще більш жорстким.
2. Для Росії будь-який мир фактично є продовженням війни іншими засобами. В перервах між відкритою агресією вона виробляє зброю, проводить пропагандистські кампанії всередині країни, здійснює шпигунські та диверсійні акції, готуючись до нових атак.
3. Жодним угодам і домовленостям із путінським режимом не можна довіряти — брехня є постійною тактикою. Росія роками намагається розвивати промисловість, але так і не змогла створити потужну індустрію, спроможну виробляти щось суттєве, окрім зброї.
Кремлівська олігархія породжує величезну соціальну прірву між невеликою групою багатіїв і більшістю населення, яка бідніє, посилюючи залежність від репресивної держави. Саме тому Росія не може змиритися з сусідами, які намагаються будувати сучасні, процвітаючі та цивілізовані суспільства. Москва цілеспрямовано чинить опір цінностям людяності, демократії та ліберального світового порядку.
Координація дій з іншими ревізіоністськими режимами — Китаєм, Північною Кореєю, Іраном — дозволила Росії підірвати світовий порядок. Такий стан збережеться, допоки не буде усунено путінський режим, адже за словами його ідеологів, світ, у якому Росія не домінує, не має існувати.
Західні країни та їхні партнери мають нарешті усвідомити, що політика умиротворення Росії є хибною. Будь-які штучно нав’язані компроміси, тимчасові перемир’я чи політичні домовленості не гарантуватимуть стабільний мир за умови існування нинішнього режиму.
Замість марних дискусій про персоналії на кшталт Шредера чи Меркель як потенційних переговорників, про формати переговорів і учасників варто терміново приступати до створення нової, потужної коаліції європейських держав у формі військового альянсу, спроможного запобігти будь-яким наступним спробам агресії з боку Росії. Кістяком такої коаліції мають стати:
– скандинавські та балтійські країни;
– Польща;
– Румунія;
– Велика Британія;
– Німеччина;
– Франція;
– Нідерланди;
– Туреччина;
при цьому Україна теж повинна бути її невід’ємною частиною та бути готовою надати військову підтримку будь-якому з учасників альянсу у випадку нападу на них. Результати останніх соціологічних опитувань свідчать, що більшість українців повністю підтримує цю ідею.
Однак країна не зможе бути міцнішою на міжнародній арені, якщо всередині неї існують численні проблеми. Як зазначав Джон Кеннеді, держава не може бути сильнішою ззовні, ніж у себе всередині. Йдеться про такі виклики:
– серйозні антикорупційні скандали, які не мають належної реакції;
– хаотична і незлагоджена політика міжнародного співробітництва в оборонній промисловості;
– акцент на піар замість продуманих і раціональних рішень щодо виробництва сучасних озброєнь, особливо ракет і безпілотників;
– надмірне розголошення державної таємниці у медіа — наприклад, нескінченні інтерв’ю Штілермана про нинішні та майбутні зразки ракет.
Ці фактори роз’єднують суспільство та створюють перешкоди для довіри з боку іноземних партнерів.
Ще одним викликом є політична ситуація в країнах-підтримках України. У таких державах, як Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція, у парламентських змаганнях все частіше набирають силу праві проросійські сили, що вже призводило до зміни влади у країнах, як-от Болгарія. Відносини з Польщею та Угорщиною також є напруженими і вимагають окремої уваги.
У цьому контексті українське суспільство має бути прикладом консолідації та очищення. Натомість у державі спостерігаються спроби створення нових зон конфлікту, зокрема у площині культури та національної пам’яті.
Жодна чергова конференція з питань відбудови чи урядова програма економічного зростання не можуть замінити радикальних політичних змін, нового суспільного договору та формування інноваційної моделі майбутньої України. Це можливо через діалог між основними політичними силами та громадянським суспільством.
Хоч про це багато писали і говорили ті, хто володіє відповідним досвідом і знаннями, але ці заклики залишаються почутими недостатньо.
Залишається непохитно продовжувати боротьбу, не піддаючись ілюзіям і не йдучи на компроміси з агресором.
