Життя на межі: історія багатодітної мами з Херсона, яка змушена була почати все спочатку
З перших днів вторгнення: як все починалося
24 лютого розпочалася тривога, і я опинилася на роботі ще о п’ятій ранку – я головний бухгалтер у Службі судової охорони, а в цей день саме була на чергуванні. На щастя, мама була в гостях із Чернігова, а чоловік вдома, бо зазвичай у відрядженнях. Ми поспішно зібрали дітей і поїхали до нашого будинку у Великій Лепетисі на лівому березі Дніпра.
Виїжджати з Херсона було страшно: небо покрилося чорними хмарами від обстрілів, Антонівський міст закрили. На околицях стояла російська військова техніка – танки й БТРи. Тож ми обрали шлях через Каховську ГЕС. Вся дорога була оточена ворожими колонами техніки, а саму ГЕС вже контролювали “зелені чоловічки”. Діти лише пізніше усвідомили, хто це були насправді, адже запитали: “Мамо, це ж не наші?”
Після переїзду до Лепетихи ми залишилися там до квітня – там саме працював мій старший син. Другий син, який раніше був у Маріуполі, переживав евакуацію і приєднався до нас уже на ніч.
Життя під окупацією: тиск, страх і спроби вижити
У селищі спочатку не було російських військових – вони відійшли до Енергодара. Я могла працювати віддалено, але, коли інтернет і зв’язок зникли, стало неймовірно складно. Легковажити ситуацією не можна було – росіяни почали будувати блокпости на околицях.
У повітрі панувала важка атмосфера. Здавалося, ніби нічого серйозного не відбувається, навіть обрізала дерева в саду, але душа не на місці. Побачене під Києвом у Бучі стало справжнім шоком. Ми усвідомили, що наше життя могло бути в такій самій небезпеці: у нашій машині були діти, а там жорстоко тиснули машини з мирними людьми.
Залишатися в окупації – це було нестерпно. Мої сини – уже дорослі чоловіки, і я не уявляла, що могло їх чекати далі: примус, розрив сім’ї на фронті чи в полоні. Ми були рішуче налаштовані не співпрацювати й боротися за свободу нашої мови і культури.
Крізь 22 блокпости: небезпечний шлях до свободи
13 квітня ми зважилися на виїзд. Була коротка пауза в бойових діях, і ми рушили через Снігурівку. Шлях, який зазвичай займав кілька годин, розтягнувся на цілий день – нас оглядали на 22 блокпостах із різними військовими: в кепках, п’яними та добре озброєними.
Ночували в Херсоні у своїй квартирі, а наступного ранку рушили далі, знову чекаючи довго на проходження перевірок. Я дуже боялася за своїх хлопців, коли їх перевіряли, цікавилися навіть татуюваннями. Зрештою юристи прихистили нас у Знам’янці на тиждень.
Важливо було врятувати з роботи комп’ютер і електронні ключі – вони надавали доступ до зарплатних систем. Сховавши пристрій між дитячими речами, я небезпечно проїхала всі контрольні пункти, неушкодженою доставивши техніку, що дозволило мені продовжити працювати в безпеці.
Нове життя у Кропивницькому: вісім людей у двокімнатній квартирі
Перебравшись у Кропивницький, ми винайняли маленьку двокімнатну квартиру – і нас було вісім осіб. Як на мене, центр міста дуже схожий на Херсон, що додає комфорту, але найбільше вразили щирі люди, які нас дуже підтримували. Були волонтери та гуманітарні організації, які допомагали з усім необхідним.
Запам’яталося, що я не стикалася з неповагою чи ворожим ставленням, на відміну від розповідей інших переселенців. Оренда житла та купівля речей з нуля – це була справжня боротьба, але завдяки людям кожен день став трохи легшим.
Працювала лише я. Чоловік та сини втратили роботи. Поки я була на службі, вони займалися оформленням документів і шкільними справами для дітей. Діти пішли до школи і на гуртки – психологи радили це як ліки від психологічного стресу.
Втрачений дім на Корабелі: квартира, що залишилася в “червоній зоні”
У Великій Лепетисі ми побудували будинок із власними руками і доглядали за великим садом. У 2021 році взяли іпотеку на квартиру в Херсоні в мікрорайоні Корабел, яка в наші плани вміщала нове життя.
Наразі цей район – “червона зона” із постійними обстрілами, дронами та вибухами. Ми не маємо доступу ані до інформації, ані до майна. Після затоплення району через підрив Каховської ГЕС я побувала там один раз – квартира на другому поверсі, схоже, неушкоджена.
Напередодні війни скоро планували ремонт балконів – недобудовані старі рами, можливо, врятували вікна від повного руйнування. Жаль і туга за домом сильні, адже сплатили лише половину внеску, а кредит вартий великих грошей.
Банк відмовив у пільгах, тож, незважаючи на війну, треба було платити. Хлопці допомогли повністю закрити іпотеку, бо дві квартири тримати було занадто фінансово тяжко.
Родина на фронті: як чоловік та сини стали захисниками
Після переїзду до Кропивницького всі чоловіки почали активно тренуватися й готуватися до служби. Незважаючи на медичні довідки, які звільняли від служби, вони твердо вирішили йти на фронт. Старший син першим отримав виклик, потім другий син Володя, а за ними і чоловік, який не хотів сидіти вдома, поки син бореться.
Мобілізація почалася в серпні 2022 року і змінила життя родини в корені. Полум’я війни змусило їх бути сильнішими та єдиними.
Три роки пошуків сина – без відповіді
Березень 2023 року став для мене найстрашнішим моментом, коли другий син Володя зник безвісти в боях під Бахмутом. Середній син повідомив, що Вовчик отримав статус 500 (зниклий безвісти), а я залишилася у вирі жахливої невизначеності.
Володя командував відділенням і був на передовій під час звільнення Херсонщини та боїв у Бахмуті. Востаннє був удома на 10-денній відпустці перед тим, як пішов у селище Богданівка, де й зник у сутичках із вагнерівцями.
Пошуки навпаки ускладнюються через плутанину та непевність у долі полонених. Я нескінченно вдячна слідчим Кіровоградщини, які підтримали мене і допомогли з документами, адже ці бюрократичні перепони страшні та виснажливі.
Віра і надія: підтримка родини та любов
Моє життя тримається на моїх дітях. Вони є моєю силою і сенсом. Усім зустрічним кажу, що не можна порівнювати втрати – кожен біль свій, і мені нелегко за кожного. Родина у нас велика: четверо синів і донечка.
Ось як виглядає наше теперішнє життя:
- Старший син воює на передовій і недавно став батьком – я стала бабусею.
- Середній зараз у Німеччині як студент.
- Третій син, Владислав, захищає диплом бакалавра.
- Молодші – школярі, які вчаться і мріють.
Ми підтримуємо один одного, хоча далеко. Наречена старшого сина з окупованої Запорізької області. Вона з маленьким дитям, їй нелегко, але ми тримаємося разом. Діти дзвонять і просять берегти здоров’я і себе.
Наші бажання прості – щоб Вовчик повернувся додому, щоб війна закінчилася, а родина знову була разом. Я вірю в нашу перемогу та світле майбутнє, де настане спокій і безпека.
Слідкуйте за оновленнями на Суспільному Кропивницький у соцмережах: Facebook, YouTube, Telegram, Instagram, WhatsApp, Viber і TikTok.
