Українська стратегічна культура. Частина 5. Під вогнем
Нарешті завершу хронологічний нарис своєї розвідки про українську стратегічну культуру. Пропоную Вам п’яту частину, яка охоплює період від 2022 року до початку 2026-го. Заключний розділ буде виключно теоретичним, логічно витікаючи з усіх попередніх глав есе.
Об’єктивно описати цей фрагмент складно, адже хронологія ще не закінчена. Події, які ми намагаємось усвідомити, продовжуються, а необхідна для аналізу дистанція часу ще не сформувалась. Те, що нині виглядає закономірністю, завтра може відкритися випадковістю — і навпаки. Усе викладене нижче слід сприймати як спробу зафіксувати контури процесу, а не остаточний підсумок.
У 2014 році Мережа стримувала колапс державності, працюючи замість Вертикалі там, де вона була паралізована або зрадила. Це був механізм компенсації дисфункції. У 2022-му відбулось якісно нове явище: уперше в новітній історії України Мережа і Вертикаль рухалися в одному напрямку — не тому, що одна здолала іншу, а тому що екзистенційна загроза сформувала єдиний вектор дії. Це не було злиття, а радше синхронізація під тиском — принципово інша категорія. Злиття передбачає структурну трансформацію, натомість синхронізація — це спільний напрямок руху, який може розійтися, щойно тиск спаде.
Цю динаміку чітко фіксують соціологічні опитування. У грудні 2021 року лише 20% українців були переконані, що країна рухається у правильному напрямку. Це був результат не лише двох із половиною років правління Зеленського, але й прояв хронічного українського циклу: надмірні очікування від нового президента, згодом стрімке розчарування.
Зеленський, який здобув 73% голосів на виборах 2019 року, вже через два з половиною роки керував країною з постійною ротацією урядів, де практично весь уряд 2019 року був відсторонений, а силовий сектор реформовано в 2021-му — саме тоді, коли загроза масштабного вторгнення стала очевидною.
Саме ті, хто прийшов у ті роки — Залужний, Буданов, Резніков, Литвиненко — витримали найтяжчі місяці війни. Але це сталося уже пізніше, на фоні «Вагнергейту» — зриву спецоперації із затримання бойовиків ПВК «Вагнер», яку відклали, аби уникнути загострення відносин із Москвою напередодні переговорів, які так і не відбулися.
Кремль сприймав ті 20% як прояв колапсу державності. Путін намагався вести переговори напряму з Вашингтоном — «через голову» Києва: весняне накопичення військ 2021-го і Женевський саміт мали констатувати «сферу впливу». Водночас нормандський формат фактично зайшов у стан анабіозу.
Американські публічні експерти пророкували швидкий крах, а частина українських еліт, пов’язана економічними зв’язками з Росією, уникала визнання неминучості війни. Класична колапсна конфігурація: дисфункціональна держава, розколоті еліти, деморалізоване суспільство, нерішучий Захід. Така оцінка виявилася грубою помилкою.
Російські аналітики оцінювали довіру до Вертикалі і екстраполювали її на стійкість суспільства — не усвідомлюючи, що в Україні ці речі давно роз’єднані. У пострадянській моделі громадянин або лояльний до держави, або апатичний — третій варіант, горизонтальна самоорганізація поза державною владою і всупереч їй, взагалі не враховувався.
Вже восени 2022-го показник упевненості у правильному напрямку зріс до 51%, а у лютому-березні 2023-го досяг 61% — найвищого рівня від початку повномасштабного вторгнення. Одночасно на старті війни 73% підтримували боротьбу до перемоги (за даними Gallup, 2022). Це емпіричне відображення синхронізації і свідчення глибини трансформації порівняно з 2014 роком: тоді Мережа мобілізувалась, але суспільний консенсус був крихким і регіонально фрагментованим; тепер він охопив усю країну.
Механізм, втім, залишався впізнаваним: у перші дні вторгнення Мережа знову зайняла вакантний простір — територіальна оборона, волонтерська логістика, муніципальні штаби, блокова мобілізація в перші тижні спрацювали раніше, ніж надійшли офіційні накази. Відмінність – цього разу Вертикаль не відступила. Зеленський залишився у Києві, відповівши на пропозиції евакуації: «Мені потрібна зброя». Армія фізично стримала ворога. Мережа заповнила простір між фронтом і тилом. Всі три опори тримались одночасно — лише разом.
Те, що західні аналітики позначать як «Ukrainian Way of War», мала власну логіку. Британський інститут RUSI описував застосування систем «Кропива» і «Дельта» як «цифровізоване управління» — але за цим стояло нещо глибше. Артур Себровскі та Джон Гарстка у фундаментальній праці «Network-Centric Warfare: Its Origin and Future» (1998) окреслили суть мережево-центричної доктрини: перевага забезпечується не лише чисельністю танків, а об’єднанням усіх учасників в єдину інформаційну мережу, що радикально прискорює цикл ухвалення рішень.
Українське суспільство 30 років відпрацьовувало цю логіку через волонтерські мережі та децентралізацію. Повномасштабна війна дала їй можливість практичного застосування. Саме тому маневрена і динамічна перша фаза стала ідеальним полем для втілення української версії Auftragstaktik (місійно-орієнтованого управління). Це не виключало генерального задуму, але рішення не «спускалися» зверху — делегування стало звичним: там, де вертикальні зв’язки рвалися або Вертикаль була паралізована, суб’єктність переходила на рівень капітана чи сержанта.
«Старлінк» усував розрив у зв’язку, комерційні дрони стали «очима», а ІТ-волонтери писали код на фронті і в тилу. Це органічний вияв стратегічної культури, яка нарешті знайшла застосування. Листопад 2022-го — звільнення Херсона — став апогеєм цієї синхронізації. Але за ним настала позиційна війна, що докорінно змінила правила гри.
Горизонтальна ініціатива, яка блискуче працювала у фазі маневру, у окопній війні поступилась місцем централізованому плануванню та промисловій логістиці. Добровільна мобілізація вичерпалася — на зміну прийшов примус; і це перша точка відкритого розходження держави і суспільства в інтересах.
Корупційні скандали 2023-го — закупівлі в Міноборони, скандальні «яйця по 17 гривень» — завдали удару саме по основі консенсусу: довірі до інститутів. Одночасно зловживання мали місце, але вони використовувалися і у внутрішньополітичній боротьбі. Напруга між Офісом президента і командуванням ЗСУ, що вже тліла, перетворилась на системну проблему. Це було зіткнення двох логік легітимності: ЗСУ з авторитетом, здобутим на полі бою, та ОП зі строго вертикальним контролем.
Літній контрнаступ 2023-го, на який чекали як на переломний момент, не забезпечив очікуваного прориву. Це стало моментом, коли розрив між очікуваннями і реальністю став відкритим. Саме тут концепція Network-Centric Warfare досягла своєї межі: цикл OODA ефективний у фазі маневру, натомість у позиційній війні він гальмує. Горизонтальна ініціатива знизу не замінює важку артилерію і авіацію, яких гостро бракувало. Соціологія відобразила цей поворот: після піку у 61% показник «правильного напрямку» почав стійко знижуватися. Люди перестали розраховувати на швидку перемогу і почали усвідомлювати ціну затяжної війни.
Відставка Залужного у лютому 2024-го стала найяскравішим симптомом цього процесу. Він уособлював Мережу у військовому вимірі: горизонтальна довіра, рейтинг у 88% наприкінці 2023-го, авторитет, не нав’язаний зверху. У листопаді того ж року опублікував у The Economist статтю «Modern Positional Warfare and How to Win It», відкрито заявивши, що війна у нинішньому форматі зайшла у глухий кут і потребує кардинально нових технологічних рішень. Діючий головнокомандувач суперечив офіційному наративу Банкової, апелюючи безпосередньо до суспільства.
Зеленський не погодився з оцінкою «глухого кута». Публічна конфронтація цих двох позицій прискорила відставку не менше за зниження рейтингів. Для Вертикалі авторитет Залужного став структурною проблемою, незалежно від особистих стосунків. Реакція суспільства — мовчазне прийняття відставки — не була пасивністю, а раціональним розрахунком: «не час».
Варто зазначити і призначення наступника: Сирський мав досвід оборонних боїв і маневрових операцій — це подано Вертикаллю як прагматичний вибір для нової фази війни. Проте він одержав довіру лише 40% проти 88% у попередника — ціна зміни командувача вийшла не лише кадровою, але й суспільною.
До 2024 року війна перестала бути винятковим станом і стала нормою життя. Це делікатна, проте принципова зміна: надзвичайний стан мобілізує, а норма — виснажує. Метадані 50 емпіричних досліджень впливу збройних конфліктів на соціальну згуртованість (International Studies Review, 2023) свідчать, що тривала війна зазвичай знижує довіру і міжгрупову співпрацю.
Українські дані підтверджують ці тенденції з високою точністю: якщо у 2022-му значна частина населення перебувала в стані мобілізаційного підйому, то до 2024-го 87% відчули принаймні одну критичну стресову ситуацію, і рівень психологічного виснаження став тотальним. Стрес перестав бути тимчасовим явищем і став постійною складовою життя.
Громадянська активність у формальному сенсі впала з 63% у 2022-му до 47% у 2024-му (за результатами USAID Engage/Info Sapiens, 2024). Водночас неформальні форми участі — волонтерство, взаємодопомога — лишились на стабільному рівні: люди не відмовлялися від спротиву, а адаптували формати відповідно до своїх емоційних можливостей. Мережа трансформувалася: менше ейфорії, більше рутини. Ця рутинізація стає найточнішим описом процесу — не відмова від опору, а зміна його характеру.
Паралельно радикально змінився зовнішній контекст — більше, ніж передбачали. Повернення Трампа в січні 2025 року перетворило американську підтримку з константи на змінну величину, залежну від волі однієї людини.
Відзначилися нові виклики: тиск на Київ відмовитися від ідей переговорів на неприйнятних раніше умовах, призупинення військової допомоги після інциденту у Білому домі взимку 2025-го, риторика про «домовленість за 24 години» — все це створило новий тип випробувань для української стратегічної культури. Ворог із танками втратив пріоритет — тепер на порядок важливішим став партнер із вимогами.
Щоб зрозуміти це явище, варто пригадати концепцію патримоніалізму: систем, де лояльність до конкретної особи важливіша за інститути, а союзництво — це транзакція, а не зобов’язання. Україна, що сама виборювала звільнення від патримоніальної пастки, раптом зіткнулася з її зовнішньою версією — на рівні супердержави.
Проте тиск Трампа мав несподіваний структурний ефект — можливо, найвагоміший в усьому цьому періоді. Він примусив Україну відмовитись від орієнтації на союзників і почати діяти як самостійний стратегічний суб’єкт.
Власні ракетні програми, дрони, що вражають цілі на глибину російської території, морські безпілотники, які змінили баланс сил у Чорному морі — все це активізувалося саме тоді, коли стало очевидним, що чекати сприятливих умов більше не можна. «Зрада» союзника виявилася каталізатором стратегічної автономії.
Саме цю ідею виклав Залужний у виступі в Королівському коледжі Лондона у березні 2026 року: демократії звикли до миру без стримування, і це стало їхньою системною вразливістю, яку використали авторитарні режими. «Демократіям доведеться воювати за себе», — підкреслив він. Україна заплатила за цю помилку першою, але саме тому вона почала виходити з неї першою.
Водночас усередині країни одночасно загострилися три ключові суперечності — кожна торкалась питання легітимності. Мобілізація стала найболючішою темою не через відмову суспільства від обов’язку, а через виснаження суспільного договору 2022 року, що базувався на добровільності. Територіальні центри комплектування (ТЦК) опинилися в епіцентрі розлому між державною логікою виживання та суспільним запитом на прозорість правил.
Замість сервісної функції, що організує захист, ТЦК фактично перетворилися на фронтир державного примусу у ситуації, коли новий суспільний договір про справедливий розподіл навантаження так і не було сформульовано. Це не лише конфлікт із воєнкомами — це криза переходу від стихійної самоорганізації до регулярної державної машини, що в українському контексті історично сприймається з підозрою, якщо не підкріплюється беззаперечною довірою до процедур.
Глибший, ніж мобілізаційний, розрив — це конфлікт досвідів. Воїни і тилові, переселенці і ті, хто залишився, ті, хто пережив окупацію і ті, хто ні — всі вони живуть в одній війні у різних її версіях. Ці розбіжності неминучі і небезпечні, адже розчиняють спільне «ми». Публічний дискурс, де ці досвіди могли б бути почуті і примирені — без політичних виборів і відкритих дискусій про стратегію — фактично звівся до алгоритмів соціальних мереж, які часто поглиблюють фрагментацію.
До цих внутрішніх протиріч додавалася суперечність легітимності без процедур. Воєнний стан заморозив виборчий цикл — це було виправданим кроком. Втім, він не заглушив тривогу: доленосні рішення, що визначатимуть наступні десятиліття — про умови миру, поступки, кордони — прийматимуться без нового мандату та без відкритої публічної дискусії.
Обговорення можливого референдуму щодо умов миру лише підсилило цю суперечність — не розв’язуючи її. Бо референдум у ситуації окупації частини території, мільйонів виборців за кордоном і воєнного стану ризикує стати інструментом легітимації вже прийнятих рішень, а не справжнім інструментом вибору суспільства.
Саме на ці три суперечності Вертикаль намагається відповісти через цифровізацію. Джеймс Скотт у «Seeing Like a State» показав, що держава прагне зробити суспільство «прозорим» (legible) для управління. «Резерв+» і «Армія+» — це саме такі проекти: спроба побачити власні ресурси в умовах, коли вони стають дефіцитними.
Проблема полягає у тому, що Мережа 2022 року була принципово «невидимою» для обліку — вона спиралася на особисті зв’язки й довіру, а не на бази даних. Коли війна перетворюється на математику ресурсів, «дух опору» стає недостатнім – потрібна інформація. Проте цифровізація має дві логіки:
- робити людей видимими для держави як ресурс мобілізації;
- робити бойові системи ефективнішими без збільшення бюрократії.
Діджиталізація інститутів без довіри лише масштабує їхні вади — Вертикаль ризикує замінити дефіцит довіри надлишком алгоритмів. У січні 2026-го міністром оборони став Михайло Федоров — творець «Дії», який проголошує довіру як фундамент нової культури міністерства. Перші кроки підтверджують цю тезу: протягом двох місяців після призначення Федоров впровадив Mission Control — уніфіковану цифрову систему управління дронами в екосистемі Delta, що охоплює всі корпуси та угрупування ЗСУ.
Паперові звіти скасовані, дані доступні одночасно на всіх рівнях — від батальйону до Генерального штабу. Це реалізація тієї логіки, що був названа викликом: зберегти швидкість горизонтальних рішень, надаючи їм вертикальну прозорість. Мережа не зникає, а інституціоналізується. Чи вдасться зробити це без втрати ефективності, характерної для Мережі — ще лишається відкритим питанням.
Корупція не зникла зі зміною Резнікова на Умєрова. Вона трансформувалася — можливо, стала менш помітною, але не меншою за масштабами. Для суспільства, що пережило мобілізаційну ейфорію 2022 року й волонтерський підйом, кожен новий скандал вражав не лише конкретного посадовця, а й наратив про те, що ця війна інша, система змінюється, а жертви мають значення.
Однак система продовжує функціонувати, не тому що протиріччя розв’язані, а тому що розпад мав би катастрофічні наслідки. Це специфічна форма раціональної солідарності, яку соціологи іноді називають «негативною інтеграцією»: спільнота лишається цілісною не завдяки уявленню про спільне майбутнє, а через розуміння, що альтернативи гірші.
Саме тому Мережа продовжує діяти навіть у трансформованому стані: менше ейфорії, більше рутини, але все ще активно. Вертикаль відновила частину контролю, проте стикнулася з межами ефективності: централізація без довіри породжує паралізовані інститути, мобілізаційний примус без консенсусу — крихку армію.
Питання стоїть не в тому, чи виживе система — вона вижила. Питання в тому, якою вона вийде з цього випробування й чи здатна перейти від логіки виживання до логіки розвитку.
Перехід від «культури опору» до «культури управління» — якщо він відбувається — є найскладнішим моментом в історії будь-якого суспільства, що пройшло довготривалу боротьбу за виживання. Опір має власну логіку: виправдовує жертви, консолідує ідентичність, дарує моральну ясність. Управління ж вимагає компромісів, процедур, розподілу відповідальності, усвідомлення обмежень. Те, що було силою в одній ролі, може стати вразливістю в іншій.
Для України ця амбівалентність має чітке значення. Горизонтальна Мережа — джерело стійкості війни — погано пристосована до миробудівництва. Вертикаль несе патримоніальні рефлекси, які відтворюються при кожній нагоді. Між ними немає природної рівноваги — є лише постійне напруження.
Залужний гранично точно окреслив природу цього напруження: демократична військова сила «функціонує залежно від політичної легітимності, електорального циклу, бюджетних компромісів і суспільного консенсусу». Авторитаризм позбавлений такої залежності — і саме у цьому полягає його стратегічна перевага. Нахід відповіді на цей виклик означає не відмову від демократії, а здатність будувати консенсус швидше, ніж ворог приймає рішення.
Тому наступне питання — не про Мережу чи Вертикаль окремо, а про здатність виробити спільну мову інституційного будівництва; про сили, що перешкоджають цьому; і про те, як path dependence відтворює старі патерни в оновлених обставинах. Саме це буде предметом шостої частини.
Далі буде.
