Сцени, які часто зустрічаються у апокаліптичних романах чи кінострічках, де конфлікти виникають через дефіцит природних ресурсів, сьогодні можуть виявитися близькими до реальності. Особливо це актуально у контексті загострення війни між США, Ізраїлем та Іраном.
Варто зазначити, що війна частково сформована навколо нафти — важливого й довго символізованого ресурсу, пов’язаного із значним західним втручанням у регіон. Проте, з огляду на розширення конфлікту та залучення сусідніх держав у Перській затоці, деякі експерти вказують на інший критично важливий та водночас вразливий ресурс — воду.
Перська затока володіє лише 2% світових відновлюваних запасів прісної води і значною мірою залежить від технологій опріснення. Цю ситуацію посилює зростаючий тиск на водні ресурси, викликаний розширенням нафтової промисловості з 1950-х років.
За даними Французького інституту міжнародних відносин:
- 90% води у Кувейті надходить з опріснювальних установок;
- 86% — в Омані;
- 70% — у Саудівській Аравії;
- 42% — в Об’єднаних Арабських Еміратах.
Доктор Вілл Ле Кен з Центру екологічних, рибальських та аквакультурних наук в Омані розповів у програмі Newsday на BBC, що у 2021 році опріснювальні установки в регіоні виробляли понад 20 мільйонів кубічних метрів прісної води на добу, що еквівалентно наповненню близько 8000 олімпійських басейнів щодня.
Водночас сільськогосподарський сектор і харчова промисловість також залежні від цієї опрісненої води, оскільки запаси підземних вод, які традиційно використовувалися для зрошення, у цьому регіоні значно виснажені. Саме тому інфраструктура водопостачання стає вразливою у військовому сенсі — і ця стратегічна слабкість потенційно доступна для маніпуляцій як США, так і Іраном.
Аналітики визначають тактику Тегерана як “горизонтальну ескалацію” — розширення конфлікту, що не передбачає прямого протистояння з США та Ізраїлем. Водночас атаки на водну інфраструктуру мають ознаки елементів стратегії Ірану, хоч і подаються як акти відплати.
Професор Марк Оуен Джонс з Північно-Західного університету в Катарі наголошує:
- Якщо країни регіону вважатимуть, що водна інфраструктура піддається атакам, вони можуть посилити тиск на США з вимогою зупинити конфлікт.
- Іранські удари провокують “рівень паніки”, що впливає на рішення цивільних залишити регіон.
У березні 2026 року яхта проплила повз дим, який піднімався з порту Джебель-Алі після іранського удару в Дубаї, що засвідчує масштаб впливу.
Бахрейн звинуватив Іран у безпосередньому влученні по опріснювальній установці. Іран, своєю чергою, стверджує, що попередній удар США пошкодив очисну водну споруду на острові Кешм в Ормузькій протоці. Існує думка, що атаки Ірану біля порту Джебель-Алі націлювалися в безпосередній близькості від однієї з найбільших у світі опріснювальних установок. Інформація про пожежу неподалік станції водопостачання і електростанції Фуджейра F1 в ОАЕ, згідно з офіційними джерелами, підтверджує шкоду інфраструктурі, хоча об’єкти продовжують функціонувати.
Також повідомлялось про випадкові пошкодження електростанції Доха Вест у Кувейті, пов’язані із атаками на порти або падінням уламків від безпілотників.
Професор Кавех Мадані, керівник Інституту водних ресурсів, навколишнього середовища та здоров’я Університету ООН, вважає, що для Ірану це, насамперед, демонстрація сигналів і не обов’язково свідчення майбутніх прямих дій. Він додає, що історично вода часто слугувала інструментом для погроз.
Іран визнає будь-які свої військові дії як "виправдану" відповідь на атаки проти себе, зокрема, удари по Бахрейну як компенсацію за напад США на острів Кешм.
Війну навколо водної інфраструктури можна вважати дзеркалом військових можливостей Ірану і його готовності до жорстких відповідей на дії США та Ізраїлю. Однак, як підкреслює Мадані, більш стратегічними залишаються загрози тривалих та цілеспрямованих атак на водні ресурси, а не самі атаки.
Існує припущення, що Тегеран утримується від прямих ударів по опріснювальним станціям у зв’язку з вимогами статті 45 Женевської конвенції. Згідно з нею, не дозволяється атакувати цивільну інфраструктуру, і Іран навмисно подає свої дії як заходи відплати.
Міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі охарактеризував напад на острів Кешм як “небезпечний крок із тяжкими наслідками" і “відчайдушний злочин”, який суттєво обмежив водопостачання багатьох сільських громад.
Ці випадки, незалежно від їхнього тривалого чи тимчасового характеру, вказують на значну вразливість держав-союзників США у Перській затоці щодо безпеки водопостачання. Водночас Іран менш вразливий у цьому аспекті завдяки більш різноманітним джерелам водних ресурсів та меншій залежності від опріснення.
Однак деякі експерти попереджають, що будь-які спроби Ірану атакувати критично важливу водну інфраструктуру регіону можуть спровокувати відповіді у вигляді ударів із боку інших учасників конфлікту.
Іран уже протягом деякого часу перебуває на межі так званого “абсолютного водного дефіциту”. Причинами називають:
- Недостатню кількість опадів;
- Аварії, спричинені старою водною інфраструктурою в столиці;
- 12-денну війну з Ізраїлем минулого року.
Міністр енергетики Аббас Аліабаді зазначив, що рівень дефіциту води суттєво загрожує стабільності.
Ахмад Вазіфех, представник Національного центру управління кліматичними і посуховими кризами Ірану, підкреслює, що:
- Греблі по всій країні перебувають у “тривожному стані”;
- Основні водоносні горизонти перенасичені;
- Річка Заянде Руд значно скоротилася;
- Озеро Урмія катастрофічно зменшилось.
Екологи, серед яких Фред Пірс, вказують на десятиліття будівництва гребель, водомістке сільське господарство та неефективне управління, які погіршили ситуацію. Додатково місцевий видобуток підземних вод призвів до значного просідання ґрунту.
Урядові особи навіть висловлювали побоювання, що Тегеран може бути змушений запровадити нормування води або часткову евакуацію населення.
Перш ніж почалась поточна війна США і Ізраїлю з Іраном, дефіцит води вже спричиняв внутрішні заворушення в країні. Протести у Хузестані, Ісфахані та інших регіонах об’єднувалися із ширшими соціальними проблемами, зокрема щодо вартості життя та політичної ситуації.
Водні проблеми Ірану мають також регіональний вимір, оскільки:
- Іран має давні суперечки з Афганістаном через річку Гільменд;
- Відносини з Туреччиною загострюються через дамби на річках Тигр і Євфрат;
- Є напруженість із Іраком щодо спільних водних ресурсів.
Аналітики відзначають, що нинішній конфлікт висвітлює глибоку вразливість водних систем Близького Сходу й те, як стан цих ресурсів може впливати на напрямок та тривалість протистояння. Екологічний тиск нині посилює ризики ескалації нарівні з такими факторами, як розміри запасів нафти і газу.
Можливі майбутні конфлікти у цьому регіоні матимуть не лише традиційне виглядання у вигляді суперечок навколо трубопроводів або танкерів, а й торкатимуться річок, водоносних горизонтів та опріснювальних установок. Вода в цьому протистоянні, а також після нього, може виявитися значно ціннішою за нафту.
У роботі над матеріалом брали участь журналісти BBC News Persian.
