Джерело: The Economist
Не кожна війна завершується однозначною перемогою. Проте в кожному конфлікті є принаймні один поразжений. Якщо ж перемир’я ознаменує кінець війни з Іраном, основним програвшим стане Дональд Трамп. Цей конфлікт підірвав його ключові військові цілі та виявив поверховість його підходу до нових способів застосування американської сили.
Зараз мир залишається надзвичайно нестійким. США та Іран навіть не можуть дійти згоди щодо поширення перемир’я на територію Лівану та способів відкриття Ормузької протоки. Їхні позиції настільки розходяться, що вони не здатні домовитися навіть про план переговорів в Ісламабаді.
Найпереконливіший аргумент на користь того, що Трамп уникає повернення до війни — це усвідомлення ним, що цей конфлікт не варто було розпочинати. Він усвідомлює, що нова ескалація спричиняє паніку на фінансових ринках і що після гучних заяв про «золоту епоху» на Близькому Сході ризик стати посміховиськом для гравця у 4D-шахи є дуже високим.
Іран також має вагомі причини стриманості, серед яких:
– постійні вбивства його лідерів;
– руйнівний вплив на енергетичну та транспортну інфраструктуру, що ускладнює управління країною;
– прагнення до скасування санкцій.
Найімовірніший сценарій розвитку подій передбачає ослаблений іранський режим, який зберігає владу, але наполягає на максималістських вимогах під час переговорів. Країна втратила флот і авіацію, значну частку ракетного та безпілотного арсеналу. Для відновлення виробництва необхідно подолати наслідки понад 21 тисячі американських та ізраїльських ударів, які суттєво послабили економіку Ірану на роки вперед.
Трамп проголошує це своєю перемогою, проте такий результат виглядає сумнівним, якщо порівнювати з його основними завданнями:
1. Зробити Близький Схід безпечнішим за рахунок стримування Ірану;
2. Повалити іранський режим;
3. Остаточно позбавити Іран можливості створення ядерної зброї.
Війна послабила безпеку регіону. Незважаючи на часткове знищення ізраїльськими силами мережі іранських проксі, Іран здобув нові інструменти впливу — атаки на країни Перської затоки та блокування судноплавства через Ормузьку протоку.
Навіть після спорудження нафтовидобувними країнами альтернативних трубопроводів, що обходять затоку, Іран зберігатиме можливість завдавати ударів по критичній інфраструктурі. Країнам регіону, які позиціонували себе як острови стабільності, варто поставити запитання: чи можуть вони покладатися на США? Чи доцільніше посилювати власну безпеку або ж шукати компроміс із Тегераном?
Режим залишився при владі, хоча через хворобу верховного лідера Алі Хаменеї відбуваються зміни. Війна фактично прискорила передачу влади наступному поколінню, поставивши на чолі нового лідера — сина аятоли Моджтабу. Він не має такої впливовості, як батько: реальна влада зосереджена в Корпусі вартових Ісламської революції.
На ядерних об’єктах Ірану продовжує зберігатися близько 400 кг збагаченого урану. Дональд Трамп наполягає на поверненні цього «ядерного пилу». Іран, у свою чергу, вимагає скасування санкцій, водночас спокуса використати цей матеріал як страховку від майбутніх атак тільки посилюється.
Ізраїль сьогодні має безпрецедентну військову міць. Проте війна засвідчила межі цієї сили та показала, як прагнення до превентивних ударів породжує страх і антагонізм. Для багатьох ізраїльтян можливість вести бойові дії на рівні з американцями є предметом гордості, однак підтримка Ізраїлю серед американців знизилася до 60%, що на 7% менше порівняно з минулим роком.
Раніше США спиралися на поєднання військової могутності та морального авторитету. Однак загрози президента Трампа щодо знищення іранської цивілізації свідчать про ставлення до моралі як до прояву слабкості. Війна засвідчила, що принцип «сила є правом» — це не лише зневага до багаторічних зовнішньополітичних традицій, а й серйозна помилка. Незважаючи на очевидну військову перевагу США над Іраном, конфлікт виявив глибокі проблеми.
Основні уроки війни:
– Американську міць легко переоцінити;
– Вітчизняні заводи обмежені у виробництві озброєнь;
– Іран застосовує асиметричну війну обмеженими ресурсами;
– Надмірне завищення власних можливостей веде до хибних рішень.
Авторитарний іранський режим є злочинним, проте справедлива війна передбачає мудру оцінку того, що насильство є крайньою, необхідною мірою. Підхід Трампа, який перетворив Іран на проєкт власного Его, демонструє, що сила сама по собі не є правом і іноді не гарантує перемогу.
