Ці слова належать видатному українському політику, дипломату та воїну епохи Відродження Юрію Немиричу (1612-1659). До 2014 року їх навряд чи звернули б увагу пересічні українці. Проте сьогодні наш народ змушений формувати унікальну мілітарну ідентичність. І що це за ідентичність без ґрунтовного знання національної історії військової думки? Тож розпочнемо зі знайомства з широко доступним електронним та друкованим варіантом трактату Немирича «Роздуми про війну з московитами» (De bello moscovitico).
Наша мілітарна свідомість наразі базується головним чином на військовій аналітиці, яка часто буває помилковою або навіть упередженою, що походить від самопроголошених експертів. Ще до переходу конфлікту в гарячу фазу українське суспільство пригнічували слізними закликами не провокувати агресора - «Тихо, а то Путін нападе». Тим часом ворог безперешкодно нарощував свою військову потужність, і 24 лютого 2022 року розпочав масовані бомбардування всієї території України - від Львова до Харкова. Потужний нарив пасивності пробився крізь кордон страху. Українців почали серйозно цікавити стратегія ведення бойових дій, цивільний захист, наука виживання в екстремальних умовах. За п’ять років інформаційного протистояння ворожим наративам ми навчились виявляти та розрізняти агентів впливу та корисних ідіотів. Увесь наш ментальний простір сьогодні можна передати лаконічною фразою: «Ми повинні перемогти».
Проте слід пам’ятати, що можна виграти окрему битву, але втратити війну повністю. Мета будь-якої війни - настільки ослабити ворога, щоб він назавжди втратив бажання вторгатися на чужі території. Вірити у дипломатичне врегулювання воєнного конфлікту в Україні нині мало хто готовий - вирішення відбудеться виключно на полі бою. Неможливо зупинити поїзд, що мчить на повній швидкості, а єдиним українським стоп-краном є воля народу, котрий після всіх пережитих страждань ніколи не погодиться на мляві домовленості з підозрілими гарантіями від союзників.
Юрій Немирич, український політичний діяч та магнат, створив свій трактат у 20 років - відразу після завершення навчання в Європі. Як протестант, він спостерігав збоку за міжконфесійними суперечками між православними і католиками, які часто використовувалися для прикриття військових і політичних амбіцій Московії та Польщі щодо України. Спочатку Немирич виступав на боці Богдана Хмельницького, а згодом став соратником Івана Виговського, для якого склав текст Гадяцьких угод - альтернативу Переяславським угодам 1654 року. За кілька років стало очевидно, що московити не збираються виконувати укладені домовленості, навпаки, хитро використовують їх для знищення гетьманства та козацтва. Юний Немирич за двадцять років до того вже попереджав про загрозу такого сценарію. Не лише він не довіряв московитам; значна частина української військової еліти, особливо ті, хто отримав блискучу гуманітарну освіту на Заході, усвідомлювали, що прихід московських варварів загрожує знищенням українського народу. Це були трагічні часи для України, яка ще не оговталася після руйнувань доби Хмельниччини.
Гадяцькі угоди переслідували мету видерти Україну з-під впливу Московії, створивши рівноправний союз поляків, українців і литовців - на засадах рівності трьох великих князівств, принципово відмінних від устрою Речі Посполитої. Вихованець Оксфорду мислив стратегічно і глобально, однак для козацької старшини та простих козаків цей проєкт здавався поверненням до неприємного польського панування. Задля повноти картини не забудьмо й про ворожих агентів, які діяли під прикриттям. Юрія Немирича було вбито влітку 1659 року під Ніжином фанатиками, що виступали проти Гадяцьких угод, на чолі яких стояли Тиміш Цецюра і Василь Золотаренко. За свідченням «Літопису Самовидця», його «порубали на капусту».
Ненависть до поляків або московські гроші взяли гору над здоровим глуздом, завадивши зближенню з цивілізованою Західною Європою. Те, що московити робили з Дмитрієм Самозванцем і Мариною Мнішек, легітимною царицею Московії, виходило за межі будь-яких норм цивілізованої поведінки. Немирич також згадав про це у своєму трактаті, який містить численні приклади з античної історії, відповідні духу епохи Відродження.
6 серпня 2024 року Сили оборони України, не попереджаючи американських та європейських союзників, здійснили наступ на територію Курської області. За місяць вони захопили 1273 км² ворожої території. Противник, щойно поповнений живою силою і фінансовою підтримкою, був вимушений зняти 70 тисяч найкращих військових з усіх наступальних операцій і перекинути їх на власну територію. Для росіян і їхніх іноземних партнерів це стало справжнім шоком, тоді як для українців - звичайною логікою військової стратегії. Воєнні дії мають розгортатися на землі того, хто розв’язав війну, завдаючи удару по боєздатності його армії та підриваючи її імідж.
Водночас чимало українців і експертів вважають Курський прорив безпідставним, ледь не піар-акцією, не розуміючи, що таким чином вдалося зупинити наступ ворога і врятувати тисячі людських життів. У військових штабах ще залишаються офіцери, виховані в традиціях радянської військової школи, до якої вони відчувають побожність і благоговіння, подібно до постколоніальної інтелігенції, яка шанує велику російську культуру.
Мілітарна ідентичність московитів базується на переконанні: «баби й досі народжують». Вони не вміють боронити своє, бо війна, розв’язана ними, рідко виходила за межі їхньої території. Саме цим росіяни кардинально відрізняються від українців, які мають багатовікову традицію військової культури, засновану на глибокому розумінні світової історії воєнних конфліктів.
