Цей рік дозволив підбити перші підсумки надзвичайно складних військових операцій, які остаточно кардинально змінили хід війни. Одним із тих, хто формував цю історію власною рішучістю, є заступник командира 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, підполковник Костянтин Ревуцький.
У 27 років він уже має звання Героя України, пройшовши шлях від командира взводу до керівника аеромобільного батальйону. В ексклюзивному інтерв’ю для “Укрінформу” підполковник розповідає про «ейфорію» під час контрнаступу на Харківщині, надзвичайно важкі бої за Попасну та стратегічні перемоги на території Російської Федерації.
Особливе місце у його розповіді посідає Курська операція, де підрозділ Ревуцького в Малій Локні повністю розгромив ворожий батальйон, ліквідувавши його командира з позивним «Отмєль». Костянтин ділиться унікальним досвідом зіткнення з північнокорейськими найманцями, аналізує розвиток ворожої тактики й пояснює, чому звання Героя вважає передусім обов’язком перед полеглими побратимами. Це відверта розмова про відповідальність командира, значення довіри особового складу і бачення справжнього миру, який Україна має вибороти для майбутніх поколінь.
Історія підполковника Костянтина Ревуцького, заступника командира 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, який здобув звання Героя України у 27 років.
Він обрав військову службу ще після закінчення дев’ятого класу і жодного разу не жалкував про це рішення. Основними рисами Костянтина є відповідальність за особовий склад і долю країни.
Свою кар’єру він розпочав на посаді командира десантно-штурмового взводу. Протягом повномасштабної війни пройшов усі найгарячіші ділянки фронту та зробив свій батальйон одним із найбільш боєздатних у бригаді.
Про свій бойовий шлях, блискавичні операції десантників, експонат із війни, який передасть музею, підполковник розповів кореспондентці Укрінформу.
«Найважливіше завдання — заслужити довіру особового складу»
– У моїй родині не було військових, але я захоплювався офіцерами, які приїжджали до нашої школи. Дивився на них і відчував гордість, адже поряд була еліта. Можливо, на мій вибір також впливали фільми про військових, які дивився у дитинстві. Коли дізнався, що у Сумах є кадетський корпус, вирішив вступати саме туди. Так я одягнув військову форму одразу після дев’ятого класу, у 2013 році, – розповідає Костянтин.
Після закінчення ліцею він продовжив освіту у військовій академії в Одесі на факультеті аеромобільних військ та розвідки. Війна на сході України стала для нього мотивацією стати військовим та захищати країну.
– Ці події надихнули мене боронити державу, бо хто, якщо не ми? – згадує він.
Завершивши академію у 2019 році, Ревуцький за розподілом потрапив у 13-й окремий десантно-штурмовий батальйон імені Героя України полковника Тараса Сенюка 95-ї бригади на посаду командира взводу. Зізнається, що відчував гордість опинитись у елітному підрозділі, який зазнав безліч випробувань та ефективно виконував бойові завдання.
– Коли я прийшов у підрозділ після закінчення академії, відчував певний страх і навіть мандраж, тому що я вже не курсант, а командир, який відповідає за особовий склад, котрий має виконувати завдання без втрат. Найскладніше було заслужити довіру, повагу і авторитет серед тих, хто воював ще від часів АТО та ООС, зокрема серед досвідчених сержантів. Мені потрібно було довести, що я не просто юнак, а справжній командир, – ділиться підполковник.
«Під час харківського контрнаступу нас переповнювала ейфорія»
Перед початком повномасштабної війни підрозділ Ревуцького проходив підготовку, зокрема й за кордоном. Знаходився на бойовому чергуванні в Херсонській області поблизу тимчасово окупованого Криму, а восени 2021 року був перекинутий на напрямок Торецьк – Нью-Йорк.
Військовослужбовець згадує, що скупчення ворожих сил біля кордонів України тоді сприймав як чергові маневри. Однак у середині лютого 2022 року його достроково відкликали з відпустки. На лінії зіткнення стояла повна тиша, але 21 лютого окупанти розпочали обстріли.
Відразу після початку повномасштабної агресії 95-та бригада була виведена з Нью-Йорка. Костянтин, який на той час був заступником командира роти, брав участь у штурмових операціях у Попасній, де незабаром отримав поранення і проходив лікування.
Після реабілітації він повернувся у роту, що вела бойові дії на Ізюмсько-Слов’янському напрямку, стримуючи просування ворога на Слов’янськ. Далі брав участь у Слобожанському контрнаступі.
– Події розвивалися надзвичайно швидко, не було часу розтягувати підготовку. Ми дуже оперативно переміщувалися, оскільки завдання було максимально витіснити противника, – розповідає Ревуцький.
Одним із найскладніших завдань стали бої за село Яцьківка на Донеччині, що межує з Харківщиною. Дії десантників виявилися більш ефективними та потужними, ніж спроби ворога утримати цей населений пункт.
– Нас переповнювали гордість і ейфорія, – пригадує військовий. – Увечері нам дали завдання штурмувати Яцьківку, вже наступного ранку воно було виконано. Коли вечоріло і залишалося всього 800 метрів до кінця населеного пункту, особовий склад заявив: “Ми заберемо його сьогодні. Нічого не залишимо на завтра”. Пам’ятаю емоції штурмовиків: по рації спочатку кричать “Танк їде!”, а згодом – “Танк горить!”. Це були дуже потужні бійці, що рухались лише вперед, розуміючи важливість звільнення території держави.
У складі свого підрозділу Костянтин брав участь у боях на багатьох напрямках:
- Кремінський ліс,
- Куп’янський ліс,
- Терни,
- Макіївка,
- Торецьк,
- Кліщіївка.
За словами підполковника, кожен фронтовий рубіж мав свої особливості, адже війна постійно змінюється і стрімко розвивається.
На Курщині розгромили батальйон росіян разом із командиром
Одним із викликів для Костянтина стала посада командира аеромобільного батальйону, що постійно вів бойові дії окремо від бригади. Він поставив за мету зробити цей підрозділ сильним і надійним, на який можна покластися. Цей процес вимагав часу і зусиль, але згодом виявився успішним.
– Через місяць після призначення командир бригади на плануванні заявив: “Перший батальйон штурмує, аеромобільний його міняє”. Я відповів: “Ми можемо штурмувати самі!”. Не мені судити, але вважаю, що батальйон досяг дуже високого рівня. Ми виконували потужні завдання, зокрема в Торецьку та під час Курської операції, – розповідає підполковник.
Коли батальйон Ревуцького прибув до малому населеному пункту Мала Локня в Курській області, там не було зв’язку, проте це не завадило високій бойовій готовності та результативності бійців. Командири рот брали на себе ініціативу і самостійно планували дії.
– Були проведені згуртовані і потужні операції, які довели, що ми — десантники. У Малій Локні було знищено цілий батальйон ворога разом із командиром та заступником, приблизно 35 бойовиків узято в полон. Противник прикривався жіночою колонією, але ми не знали, чи є там ув’язнені, тому не наносили ударів, аби уникнути жертв серед цивільних. Хоча ворог відступав саме в колонію, це йому не допомогло. Пізніше з’ясувалося, що там ув’язнених не було, – згадує Ревуцький.
На пам’ять про ті події він зберіг шеврон знищеного російського комбата з позивним «Отмєль» (Сергій Чебнєв), який збирається передати до музею.
Також десантники з’ясували, що начальник штабу знищеного батальйону втік і пізніше був призначений командиром цього ж підрозділу, де вже не було особового складу.
За словами Костянтина, у Курській області батальйон мав міцні штурмові групи, які не стояли в обороні, а контролювали всі спроби противника проникнути в тил. Завдяки цим підрозділам знищувалися особи 155-ї та 810-ї бригад морської піхоти РФ.
– Мене не дивувало те, що я побачив на території РФ. Населені пункти розташовані за кілька метрів від нашого кордону. Людей там було небагато, але багато з них розуміли українську мову. Декілька чоловік просилися евакуюватися до родичів в Україну, ми координували їхнє вивезення з відповідними службами, – розповідає Ревуцький.
«Корейців було дуже багато, вони постійно відступали»
На Курському напрямку Збройні сили України стикнулися з великою кількістю північнокорейських військових.
За словами Костянтина, порівняно з російськими загарбниками, корейці мали досить високий рівень тактичної підготовки, проте не знали, як реагувати на авіаційні скиди.
– Корейці не боялися нічого і при першій же небезпеці тікали. Мій батальйон взяв у полон корейського солдата – останнього з приблизно 60 штурмовиків, решту було ліквідовано. Йому було 25 років, він уклав контракт ще в 16 років. За дев’ять років він добре освоїв свою справу. Його завдання він виконував усіма способами, незалежно від ризику смерті, – ділиться співрозмовник.
Звання Героя України накладає велику відповідальність
У січні 2025 року Костянтин Ревуцький став заступником командира 95-ї бригади. Він відповідає за навчання особового складу та бойову готовність.
У травні того ж року отримав звання Героя України у віці 27 років. Про цю нагороду військовий говорить стримано.
– Звання Героя України – це не просто титул, це велика відповідальність. Ти маєш бути прикладом і доводити, що заслуговуєш на нього. Це заслуга всього підрозділу, особового складу, зокрема тих, кого ми втратили. Батальйон успішно виконував різноманітні завдання, і мене було відзначено саме як його командира, – пояснює Ревуцький.
Десантники — чоловіки зі сталевим характером і незламною силою
– Як ви оцінюєте потенціал десантників? – запитує кореспондент.
– Це мужні, сильні люди зі сталевою волею і непохитною силою, які успішно виконують будь-які завдання та безжально знищують ворога.
– А як ви оцінюєте ворога?
– Його недооцінювати не можна. Противник також сильний і постійно розвивається. Часто вони застосовують «м’ясні» штурми через те, що командири нижчого рівня не доповідають про проблеми, намагаючись вирішити їх самотужки. Коли ж їм нічого не залишається, і гинуть люди, повідомляють старшому керівництву, але буває запізно. Нам потрібно максимально консолідуватися, щоб збільшити втрати ворога.
– Що для вас найскладніше на війні?
– Війна не має нічого неможливого. Головне — не ухвалити неправильного рішення, адже кожне з них – це відповідальність за життя особового складу. Ми працюємо над тим, щоб помилок було якомога менше.
– Чи є щось, про що шкодуєте?
– Не можна шкодувати про минуле. Важливо аналізувати, розвиватися і навчатися, щоб уникнути помилок у майбутньому.
– Звідки берете сили і мотивацію?
– Мене надихає особовий склад, який сумлінно виконує завдання. Я мотивую себе сам, прагнучи постійно вчитися, аналізувати дії, аби краще готувати підлеглих.
– Що відповіли б цивільним, які питають, коли закінчиться війна?
– Зазвичай відказую: війна завершиться, коли всі, хто цікавиться, долучаться до Збройних Сил України. Коли ми знищимо максимальну кількість ворогів — отоді, можливо, щось і закінчиться. Якщо ж просто сидіти й питати, нічого не зміниться.
Крім професійної літератури, підполковник знаходить час на художню. Однією із останніх прочитаних книг став роман Анатолія Дімарова «І будуть люди», у якому описано період 1918–1932 років: революції, голодомор, і певною мірою презентовано сучасні події в Україні. Книга залишила яскравий емоційний слід.
Костянтин мріє про справжній мир — не тимчасову паузу, а стійкий мир, у якому житимуть діти та онуки українців. Він сподівається, що всі захисники повернуться до рідних домівок, а полонені – додому. На превеликий жаль, не повернути тих, хто загинув.
Також він планує більше часу проводити з родиною.
—
Ірина Чириця, Житомир; опубліковано у виданні «Укрінформ»
Фото надано 95-ю окремою десантно-штурмовою Поліською бригадою
