У дослідженні польського історика Мацея Ґурного «Велика війна професорів. Науки про людину (1912–1923)», яке побачило світ у перекладі українською Олени Шеремет у видавництві «Локальна історія» (Львів, 2026), ґрунтовно розглядається, яким чином науковці, інтелектуали та професори Центрально-Східної Європи — зокрема географи, антропологи, етнографи, психіатри — застосували свої знання як ідеологічну зброю в період Першої світової війни та у повоєнний час, коли відбувалося переокреслення імперських кордонів. Автор запрошує читача до осмислення «війни духу», яка розпочалася ще наприкінці XIX — на початку XX століття. У власних роздумах він підкреслює: «У боротьбі, де все поставлено на карту, слід мобілізувати будь-яку “армію”. Після поразки на полі бою можна продовжувати війну у сфері ідей». Інакше кажучи, Ґурний намагається показати, наскільки глибоко інтелектуали були залучені в воєнні процеси.
Книга Ґурного надає ретельний аналіз політичної структури гуманітарних наук на зламі двох епох. Вона розповідає про науку, що слугувала фронту, та мобілізацію інтелектуальної еліти на військові цілі. Наприклад, французький зоолог і антрополог Арман де Картфаж (1810–1892) та німецький психіатр Карл Старк (1836–1897) належали до групи експертів, котрі перенесли «війну духу» в царину расової антропології й психіатрії. Польський історик XIX століття Францішек Духінський (1816–1893), незважаючи на визнання наукового авторитету, ставив за мету не стільки розвиток знань, скільки боротьбу за свободу Польщі та України-Руси. Для нього і багатьох його сучасників наука була засобом досягнення політичних цілей. У своїх листах Духінський так описував задум:
– «Ми підготували п’ять великих армій проти ворогів наших:
1. Уповання на Бога, що не дозволить брехні перемогти.
2. Етнографія.
3. Географія у найширшому значенні.
4. Статистика.
5. Філософія.
Ці армії ми виводимо в поле, використовуючи їх окремо або в комбінації» (Париж, 1885 рік).
У часи війни, за словами Ґурного, авторитетні науковці з Німеччини, Австровугорщини, Польщі, України та Росії відмовилися від традиційної об’єктивності й поринули у «боротьбу» на ідеологічному фронті. Географи та етнографи розробляли карти і теорії «нових кордонів», керуючись метою довести історичне або расове право своїх держав на спірні території. Саме завдяки їхнім зусиллям після розпаду імперій була суттєво змінена мапа Європи. Антропологи вдавалися до «наукової» класифікації ворогів, відводячи у ролі «відсталих» і «агресивних» народів, що давало підстави для виправдання культурної переваги своїх співвітчизників. У цій парадигмі ворог поставав як уособлення варварства і дегенерації (зокрема, протиставлення французької цивілізації німецькому варварству). Особлива увага в книзі приділяється расовим теоріям, які в той час були надзвичайно популярними. На основі форми черепів військовополонених робилися масштабні узагальнення щодо психологічних характеристик цілих народів.
Цитата з книги Ґурного ілюструє цей підхід:
«Під час Першої світової війни мотиви й аргументи, що раніше використовувалися для засудження дегенерації цивілізації, набули застосування у “війні духу”. Їхнє вістря було спрямоване назовні — проти ворогів народу і держави» (Ґурний, «Велика війна професорів»).
Згодом наукові тексти дедалі частіше перетворювалися на пропагандистські памфлети, написані академічною, отже, вельми авторитетною мовою. Представники німецької й австрійської науки формували образ «східного менталітету» як пасивного, фаталістичного, схильного до жорстокості та нездатного до самоврядування. У свою чергу вчені країн Антанти звинувачували німців у «вродженому мілітаризмі» та психічних девіаціях, що мали расове підґрунтя. Географи закладали фундамент для майбутнього повоєнного світового порядку, адже карти використовувалися як ключові аргументи на мирних конференціях, де визначали спірні території після розпаду імперій у 1918 році, зокрема — Галичину, Сілезію, Балкани.
З медичної перспективи, психіатри намагалися пояснити воєнний психоз та поведінку солдатів через призму їхньої національної належності. Психологічні травми розглядалися як прояви «слабкості раси» або «дефекту етносу». Таким чином, ці науковці обґрунтовували етнопсихологічні фактори власної перемоги і неминучої поразки супротивника. Соціобіологи, психологи та соціологи — ще до істориків — вивчали та розвивали теми ксенофобії й расизму на «науковій» базі, що сприяло консолідації їхніх народів і соціальних груп. Становлення практики расизму в Німеччині ХІХ століття відбулося не завдяки ідеології, а внаслідок «війни духу». Подальші трагедії, зокрема Голокост, не були б можливими без сучасної соціальної інженерії та ролі експертів — наприклад, німецьких і австрійських антропологів. Ідеї, створені професорами під час воєнної істерії 1914–1918 років, не зникли з підписанням миру, а навпаки — заклали основи надалі радикальних теорій міжвоєнного періоду і напряму вплинули на готування до Другої світової війни. Замість того, щоб лікувати суспільство від шовінізму, наука, поставши на політичні рейки, стала джерелом ідеологічного озброєння.
У той час, коли сучасники та історики зосереджують увагу на солдатах, генералах, геополітичних процесах, битвах і окопах, Мацей Ґурний пропонує звернути погляд на війну, що розгорталася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професорська інтелектуальна еліта — носії гуманізму та об’єктивності — вела боротьбу з не меншою відданістю, ніж військові на фронті. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії. Якщо більшість досліджень цього періоду акцентують протистояння німецьких і французьких або англійських учених, то автор концентрує увагу на нашому регіоні: Німеччині, Польщі, Україні, Росії, Австро-Угорщині, Балканах. Ґурний водночас демонструє, наскільки легко наука може стати слугою пропаганди сьогодення.
У контексті російсько-української війни прикладом такого псевдонаукового служіння тоталітарній ідеології є особи, як Алєксандр Дугін та інші представники ворожої Росії. Вони наочно ілюструють, як наука (або її сурогат) перестає бути об’єктивною і починає працювати на інформаційну машину власного воєнного командування. Книга Ґурного має особливе значення в українському контексті, адже показує, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у праві на державність, а аргументи інших, зокрема українців, були відкинуті світовою спільнотою. Сучасна пропаганда ідеології «русского міра» не відрізняється методологічно від практик німецьких і російських вчених початку XX століття.
«Велика війна професорів» — це актуальне попередження про те, що коли інтелектуальна еліта відмовляється від істини і повністю підкоряється державній ідеології, гуманітарні науки можуть стати інструментом тоталітарних режимів та слугувати зброєю знищення «Іншого».
