Головними переможцями Одеського міжнародного кінофестивалю 2026 року стали українські кінороботи.
Криза, спричинена повномасштабним вторгненням, не обійшла і фестиваль. Через постійні обстріли Одеси вже три роки поспіль ОМКФ проводиться у Києві. Торік у кінотеатрах «Жовтень» та «Оскар» було продемонстровано 16 позаконкурсних програм, цьогоріч їх кількість скоротилася до 10. Загальна кількість стрічок у 2025 році становила 113, нині ж — понад 80. Також фестиваль відчув дефіцит картин-призерів великих міжнародних кінофорумів. Водночас саме на 17-му ОМКФ було представлено рекордну кількість українських фільмів національного або копродукційного виробництва. При цьому українські стрічки з’явилися навіть у традиційно іноземних секціях «Спеціальні покази», «Гала-прем’єри» та «Фестиваль фестивалів».
Цей факт спричинив чималу сенсацію року.
Гран-прі фестивалю отримав фільм «To Die To Live» режисерки Юлії Гонтарук (Україна — Латвія — Словаччина), який було профінансовано державним агентством України з питань кіно та міжнародними фондами. Переможця визначали шляхом голосування глядачів серед стрічок Національного й Міжнародного конкурсів. Окрім головної нагороди, «To Die To Live» здобув приз у номінації «Найкращий український документальний повнометражний фільм». Юлії Гонтарук вручили дві статуетки «Золотий Дюк» та дві грошові премії сумарною вартістю 150 тисяч гривень.
Другим тріумфатором став новий фільм Валентина Васяновича «За Перемогу!» (Україна — Литва). Картина здобула «Золотого Дюка» в номінації «Найкращий український ігровий повнометражний фільм», спеціальну відзнаку від Megogo та приз журі Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI. Ця перемога доповнила історичний успіх Васяновича — перемогу в конкурсній програмі Platform на торішньому Міжнародному кінофестивалі в Торонто (TIFF), що цілком вперше трапилося для українського кінематографа.
Спеціальний диплом журі Національного конкурсу отримала неігрова стрічка «Гірник» режисера Миколи Бута (Україна).
Перемогу в міжнародному конкурсі здобули камерні драми:
1. «Розкажіть усім» (режисерка Аллі Хаапасало, Фінляндія) — «Найкращий повнометражний фільм»;
2. «Брат» (режисер Мацей Собєщанський, Польща — Чехія) — спеціальна відзнака журі.
Варто зазначити, що всі троє українських переможців тематично так чи інакше пов’язані з війною. Цікаво водночас, як проекти розміщені на часовій шкалі конфлікту.
Фільм «To Die To Live», що можна перекласти як «Вмерти, аби жити», у ранній версії закінчувався тим, що головні герої — троє українських воїнів, яких режисерка супроводжувала з 2015 року, повертаються з зони бойових дій на Донбасі, де вони воювали у складі батальйону «Азов». Події розгортаються від наступальної операції «Азова» під Широкіним у 2015 році і охоплюють і фронтові, і мирні моменти життя героїв. В основі оповіді — історії Сергія «Шахти», Олексія «Танцора» та Андрія «Поттера». Юлія Гонтарук не просто фіксує біографії, а демонструє розвиток характерів:
– Сергій читає «Приховане в листі», ключовий трактат самурайського кодексу Бусідо, з настановою: «Не потрібно постійно чекати на смерть. Вважай себе вже мертвим»;
– Олексій, який працює з дітьми у таборі скаутів і захоплюється танцями, також відстоює справедливість у тилу — затримує правопорушника й ставить на місце нахабного водія маршрутки в Києві;
– Андрій постійно зайнятий скейтбордом і ремеслом.
Для кожного з них тривале цивільне життя стає більшою перевіркою, ніж фронт. Поновлення бойових дій іронічно допомагає здобути внутрішню рівновагу. Сергій змінює свої погляди: «Жити війною — це шлях у мінус. Треба жити життям».
Фільм «Гірник» режисера Миколи Бута розповідає про волонтера Дениса «Голландця» Христова, який евакуював цивільне населення міста Гірник Донеччини. Місто було окуповане російськими військами після жорстоких боїв 28 жовтня 2024 року. В основі стрічки — унікальні 50 годин відеоматеріалу, записаного самим Денисом на натільну камеру і телефон. Така суб’єктивна операторська робота має сильний ефект занурення у події від першої особи, демонструючи страх і протест жителів Донеччини, яких російські агресори заявляли, що прийшли «захищати».
Фільм «За Перемогу!» Валентина Васяновича фактично завершує триваючий поколіннєвий наратив, запропонований Гонтарук. Стрічка має схожі сюжетні обставини з «Атлантидою» (2019), яка зробила режисера ключовою фігурою в українському кіно. Васянович показує Україну вже після перемоги у війні, а героями виступають виснажені та замкнені чоловіки середнього віку, які страждають від потужного посттравматичного стресу. Унікальність полягає в тому, що актори грають самих себе під власними іменами: сам режисер, його друг і художник Влад Одуденко, оператор Михайло Любарський, продюсер Володимир Яценко та звукорежисер Сергій Степанський. Окрім останнього, решта не мають професійного акторського досвіду, але дуже органічно вживаються в ролі.
Головна тема фільму — актуальна вже сьогодні — і скоріше за все набуде широкого поширення після війни. Йдеться про розпад родин: усі герої мають схожу драму, коли їхні дружини з дітьми поїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення, оселилися там і не бажають повертатися в Україну. Валентин (персонаж) намагається зняти про це стрічку. Його дружина з донькою вже три роки проживають у Відні, а відчуження між членами сім’ї досягло критичної точки — розлучення стало неминучим.
Структура фільму базується на прийомі «кіно всередині кіно», де межа між зйомками та реальністю поступово стирається. У підсумку ці два наративи об’єднуються, утворюючи проблиск надії.
Таким чином, три абсолютно різні фільми-переможці разом створюють широкий наратив про війну — своєрідний літопис, що простягається навіть у майбутнє. Цей яскравий, хоча й випадковий збіг утворив цілісну історію.
Матеріал підготовлено за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та фінансуванням Норвезького агентства з розвитку співробітництва (NORAD).
—
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль наглядового органу (watchdog) у сфері українських медіа, аналізуючи якість контенту та стимулюючи медіагравців дотримуватися професійних і етичних стандартів. Це робиться заради того, щоб інформація, яку отримують читачі, була автентичною та повною.
У рамках святкування 22-ї річниці заснування видання відновлено діяльність Спільноти — кола активних людей, які готові й можуть фінансово підтримати редакцію, долучитися до генерування спільних ідей і отримувати розширений доступ до ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Сьогодні якісна журналістика як ніколи є надважливою.
