Іранські протестувальники спалюють прапор Сполучених Штатів у Тегерані в середу після оголошення про двотижневе припинення вогню
Фото: The New York Times
Конфлікт із Іраном розпочався без консультацій із союзниками по НАТО, а економічні наслідки перш за все впали на плечі партнерів із Європи та Азії.
Зараз протиборство між США, Ізраїлем та Іраном, яке завершилося крихким двотижневим перемирʼям, все частіше порівнюють із Суецькою кризою 1956 року. Тоді невдала військова операція Британії та Франції щодо відновлення контролю над Суецьким каналом ознаменувала кінець їхньої ролі як наддержав. Сьогодні аналітики ставлять під сумнів, чи не стало протистояння в Ірані подібним переломним моментом для Сполучених Штатів, що демонструє виснаження їхньої могутності та зменшення довіри до них у світі. Про це інформує «Главком» із посиланням на The New York Times.
Одним із фундаментальних стовпів американського глобального впливу тривалий час була здатність гарантувати безпеку світової торгівлі, зокрема збереження відкритості стратегічних морських шляхів. Війна в Ірані наочно виявила нереалістичність цієї ролі: Ормузька протока була перерізана, а іранські військові утримують контроль над нею, незважаючи на військову присутність Сполучених Штатів. На думку експертів, віра у всемогутність Америки, здатну владнати будь-яку кризу, стрімко тане, а стратегічне підґрунтя для утримання американських військових в регіоні зазнало руйнівного удару.
Міжнародні союзні відносини базуються на принципах взаємності та передбачуваності, проте політика адміністрації Дональда Трампа виявилася в дечому протилежною:
- конфлікт з Іраном розпочався без попередніх консультацій із союзниками по НАТО;
- економічні наслідки у вигляді енергетичної кризи лягли переважно на плечі партнерів у Європі та Азії;
- вплив тарифних воєн та ультиматумів, зокрема погроз анексувати Гренландію, підсилив образ США як «сили хаосу»;
- ставлення до союзників часто супроводжувалося презирством, у той час як традиційні опоненти — Росія та Китай — отримували більш поміркований підхід.
Політичний філософ Френсіс Фукуяма визнає, що рівень довіри до Сполучених Штатів нині найнижчий за всю історію.
Водночас найбільшу вигоду з цієї ситуації отримує Пекін. В той час, як Вашингтон вдається до риторики про можливе повернення Ірану «в кам’яний вік», Китай позиціонує себе як фактор стабільності та миротворець. Особливо слід відзначити тиск Китаю на Тегеран з метою досягнення перемир’я — Китай критично залежить від нафти з Перської затоки. Зараз саме КНР, ймовірно, візьме участь у гарантуванні безпеки судноплавства в Ормузькій протоці, що ще більше підриває роль Америки як виняткового гравця в регіоні.
Європейський континент, який десятиліттями покладався на американську «ядерну парасолю», перебуває у стані тривоги. Незважаючи на те, що довіра до самих Сполучених Штатів як інституції ще зберігається, віра в адміністрацію Трампа як надійного союзника фактично зруйнована. Це змушує інші країни світу шукати альтернативні механізми безпеки та формувати нові альянси в обхід американської політики, щоб мінімізувати ризики, повʼязані з непередбачуваністю Вашингтона.
Існування цього «Суецького моменту» буде залежати від подальших подій — чи посяде тимчасове перемир’я місце довготривалої угоди щодо обмеження ядерної програми Ірану. Водночас, легітимність США як гаранта світового порядку зазнала значних пошкоджень, які, ймовірно, перевищать термін дії нинішньої адміністрації.
Суецька криза 1956 року (іноді називається Другою арабо-ізраїльською війною або операцією «Мушкетер») — це міжнародний військовий конфлікт, що виник через прагнення Великої Британії, Франції та Ізраїлю відновити контроль над Суецьким каналом та усунути від влади президента Єгипту Гамаля Абдель Насера.
Як відомо, попри те, що Дональд Трамп назвав двотижневе припинення вогню між США та Іраном «повною перемогою», аналіз умов перемир’я свідчить про значний стратегічний успіх Тегерана.
Головним інструментом тиску стала фактична блокада Ормузької протоки — однієї з найважливіших нафтових артерій світу. Згода Ірану відновити судноплавство є визнанням його спроможності впливати на глобальну економіку без залучення широкомасштабних військових ресурсів.
Нагадаємо, Тегеран оголосив про плани встановити довготривалий контроль за судноплавством у стратегічно важливій Ормузькій протоці.
Заступник міністра закордонних справ Ірану Казем Гарібабаді заявив, що спільно з урядом Оману розробляється спеціальний протокол для контролю транзиту. Незважаючи на запевнення іранської сторони, що такі заходи спрямовані виключно на підвищення безпеки й покращення обслуговування суден без накладання обмежень, США та міжнародна спільнота ставлять під сумнів легітимність цих ініціатив.
