Останні два тижні український YouTube став ареною справжніх пристрастей, скандалів і навіть сутичок. Якщо здалося, що причиною розбрату стали рецепти пасок, ставлення до російської опозиції чи оцінка переможця угорських виборів Петра Мадяра — це було б хибним уявленням. Головні персонажі нової драми зовсім не мають уявлення ні про “хороших” росіян, ні про угорську виборчу революцію, ні навіть про паски. Насправді це — лелеки.
Вже четвертий рік поспіль Національний природний парк «Пирятинський» веде пряму трансляцію з лелечого гнізда у селі Леляки. Відеоспостереження, яке організовувалося з науковою метою, перетворилось на своєрідну психотерапію для всієї країни. Особливо це було актуально навесні 2022 року, коли в умах багатьох людей панувала тривога, а онлайн-спостереження за лелеками, які облаштовували гніздо та виховували пташенят, давало певне заспокоєння.
Нині ж головні герої стріму звільнили українців від ілюзій про спокій і подарували якісну мелодраму про кохання та зраду. Якщо коротко, багаторічна власниця гнізда Одарка відбила молодого лелеку в іншої самки, спокусила його, а вже вагітною пішла до свого партнера з минулого року, Грицика, який виявився сильнішим за юного коханця. Зараз у пари є три яйця — одне від попередніх стосунків та два спільні.
Бурхливе особисте життя лелек здивувало навіть науковців. Про це, зокрема, розповів співробітник Національного природного парку «Пирятинський» Анатолій Подобайло у ефірі «Радіо Хартія». А що вже говорити про звичайних українців! Онлайн-трансляція триватиме до відльоту птахів, тож психотерапевтичне вікно залишиться відкритим на все літо. Поки ж варто повернутися до справ реальних.
Однією з найрезонансніших подій квітня стала перемога угорської опозиції на парламентських виборах. Відставка Віктора Орбана може стати початком низки важливих змін для України: розблокування європейського кредиту в розмірі 90 млрд євро і повернення вкрадених в українських інкасаторів коштів.
Цей вибір не оминула увагою численна армія експертів на YouTube, які аналізували, коли і чи відбудеться зміна влади. Для шанувальників класики пропонувалася дискусія на Liganet за участю колишнього міністра закордонних справ Володимира Огризка, чинного речника МЗС Георгія Тихого та коментарями колишнього міністра Павла Клімкіна. Останній, до слова, вважає, що з новою угорською владою прямого контакту України може й не стати, проте й вороже ставлення теж малоймовірне.
Для прихильників свіжих облич «Європейська правда» презентувала інтерв’ю з послом України в Угорщині Федором Шандором. Через напружені відносини між країнами дипломат уникнув масштабних коментарів для українських медіа, щоб не створювати додаткових приводів для угорської пропаганди. Тому його зустріч з редактором «ЄП» Сергієм Сидоренком стала першою повноцінною бесідою, в якій посол розкриває як особисті погляди, так і бачення внутрішніх процесів.
Федір Шандор — етнічний угорець та колишній військовослужбовець, який може не лише жартувати, а й емоційно висловлюватись. Він описав ситуацію так: «Те “лайно”, яке зробив наш сусід, слід знімати шарами». Посол зазначив, що офіційний діалог між Україною та Угорщиною слід очікувати після 11 травня, назвав конкретні аспекти, які потребують змін, і наголосив на необхідності терпіння. Адже наслідки багаторічного урядування Орбана накопичувалися роками.
Він підкреслив, що кожен політик і виборець орієнтується на власний електорат, і розуміє тих угорських виборців, яких протягом 16 років годували пропагандою і тепер вони переосмислюють минуле. «Терпіння нам, брати», — цю українську фразу щодо необхідності проявити витримку дипломат наголосив особливо.
Шандор неодноразово згадував, що українсько-угорські відносини колись були кращими і навіть у складний період траплялися позитивні моменти. Він нагадав:
– Угорщина — єдиний сусід, який не влаштовував демонстрації на кордонах.
– Коли Польща і Словаччина блокували кордони, угорці залишали їх відкритими і через них проходили вантажі.
– Через Угорщину проходив військовий транзит, хоч це й не афішувалося.
Посол також поділився, що з початку масштабної війни угорські волонтери суттєво допомогли його підрозділу, забезпечуючи необхідним обладнанням.
Ця інформація є цінною у контексті майбутніх переговорів, адже створює умови для побудови діалогу.
Інтерв’ю за два дні зібрало понад 6,7 тисяч переглядів.
Пропаганда Орбана є лише однією зі складових великої когнітивної війни, яка триває проти України. Журналістка медіа «Мілітарний» Катерина Супрун і засновник аналітичного центру Resurgam Дмитро Корнієнко у спільному подкасті дослідили поняття «когнітивна війна» та способи перемоги в ній. В гостях у ведучих була журналістка, медіаменеджерка і директорка департаменту стратегічного аналізу і розвитку соціально впливового контенту «Суспільного мовлення» Тетяна Трощинська.
Визначивши «поле бою» як мозок, гостя пояснила, що когнітивна війна не намагається просувати «найкращий наратив, найчесніші факти чи найздоровішу правду». Її мета — створити умови, в яких людина втрачає здатність довіряти будь-кому.
Росія є однією з головних агресорок у цій війні, розробивши відповідну доктрину та опрацювавши її як теоретично, так і практично. НАТО визнало когнітивну війну шостим виміром після війни на землі, воді, в повітрі, космосі та кіберпросторі і закликало союзників формувати у населення стійкість до інформаційних атак.
Оскільки Україна не є членом Альянсу і зазнає нападу у всіх вимірах одночасно, вона мусить захищатися зараз. Одним із ефективних інструментів є створення власних когнітивних наративів. Україна має певний успіх у цій справі, але з перемінним результатом.
За словами Дмитра Корнієнка:
1. У 2022 році Україна ефективно використовувала образ жертви.
2. У 2023-му спиралася на контрнаступ і швидке завершення війни.
3. Після невдачі контрнаступу Україна потрапила в когнітивний вакуум і не знала, чим замінити попередній наратив.
4. Прихід Трампа зруйнував образ жертви — на когнітивному рівні Україну почали сприймати рівнозначною агресору.
5. Нині завдяки подіям в Ірані Україна формує новий образ безпекового актора.
Цей наратив викликає критику і всередині країни, тож співрозмовники обговорили роль медіа у його формуванні. Тетяна Трощинська наголосила на важливості роботи журналістів із поняттям національного інтересу й припустила, що вибір «кращого із гіршого» може бути виправданим.
За тиждень подкаст зібрав понад 5,2 тисяч переглядів.
Серед значущих подій тижня — прем’єра документального фільму «Ізоляція» режисера Ігоря Мінаєва. Картина розповідає про артцентр, який побудували на базі закинутого заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку, що його російські окупанти та колаборанти перетворили на катівню.
Світова прем’єра стрічки відбулася ще у жовтні 2024 року, після чого фільм отримав широке фестивальне життя, зокрема виборов титул найкращого документального фільму на 34-му Фестивалі історичного кіно в Пессаку, Франція.
Для масового глядача стрічка стала доступною лише зараз, опублікована на YouTube-каналі «Суспільне Документалістика».
Фільм побудовано на архівних матеріалах і свідченнях очевидців. Його тривалість поділено на три частини:
– Перший сегмент — радянський період, висвітлення роботи заводу та улюблених радянських ілюзій про комуністичний рай.
– Другий — опис перетворення підприємства на сучасний артцентр в незалежній Україні.
– Третій — розповіді цивільних, які потрапили до катівні після 2014 року.
Незважаючи на те, що письменник і один із героїв фільму Станіслав Асєєв уже докладно розкрив тему «Ізоляції», картина вражає. Справа не лише у страшних подробицях катувань — глядацька аудиторія вже познайомлена з більшою кількістю інформації, зокрема через фільм Данила Мокрика «Тортури по нотах».
Режисер наочно демонструє причинно-наслідковий зв’язок подій у Донецьку та погіршення стану його мешканців із радянською системою, яка, незважаючи на розпад СРСР, не припинила своєї дії в регіоні. Спроби подолати радянську спадщину шляхом створення артцентру виглядають нині наївними.
Варто відзначити символічність архівних сцен у фільмі: на одній зі старих труб заводу поміщено гігантську червону помаду на честь жінок Донецька — як символ краси та мистецтва, що нібито перемогли радянський морок. В іншій сцені бойовики підірвали цю трубу з артоб’єктом.
Автор не дає простих рецептів боротьби з цією спадщиною і в фіналі висловлює жах перед «монстрами з ампутованими почуттями», яким уже замало Донецька і які мають наміри зруйнувати всю Україну. Водночас можна припустити, що в глядацької аудиторії сформується чітка відповідь: спершу необхідно позбутися радянщини у всіх її проявах, а потім приступати до переосмислення. Здається, Україна вже готова слідувати цій формулі.
За три дні фільм переглянули майже 7 тисяч користувачів.
На завершення слід згадати два відео, які вийшли ще минулого тижня, але залишаються актуальними. Це інтерв’ю Власти Лазур з народною депутаткою Юлією Тимошенко на каналі «Радіо Свобода» та відеозапис зустрічі очільника Офісу Президента Кирила Буданова з представниками бізнесу, опублікований на YouTube-каналі CEO Club Ukraine.
Юлія Тимошенко вже втретє стає героїнею оглядів — вона є бездонним джерелом для вдосконалення професійних журналістських навичок. Спершу лідерка «Батьківщини», яка віртуозно володіє мистецтвом словесної еквілібристики, спілкувалася з шеф-редакторкою LB.ua Сонею Кошкіною, згодом — з ведучою телеканалу «1+1» Наталією Мосейчук. Обидві журналістки намагалися «проломити» залізобетонний захист політикині, але переконливо це вдалося лише Власті Лазур. Відомою стала фраза інтерв’ю «Питання тут ставлю я, Юліє Володимирівно», що вже набула статусу мема.
Про прийоми, які використовувала Власта, було знято окремі розбори авторкою ініціативи «Як не стати овочем» Оксаною Мороз та авторкою каналу «Рагулівна» Тетяною Микитенко. Нагадуємо, що інтерв’ю служить фундаментом для роботи журналістів.
За дев’ять днів це відео подивилися майже 125 тисяч користувачів.
Щодо зустрічі Кирила Буданова з бізнесом, відео цікаве тимами, які зазвичай не виносять на широкий загал, хоча вони мають важливе значення. Зокрема, обговорювалася проблема дефіциту робочої сили в країні.
Один із представників бізнесу зазначив:
– Протягом останніх двох років компанії намагаються імпортувати працівників з-за кордону, але це дуже складно.
– Постає питання державної політики з цього приводу: чи потрібні іноземці Україні?
– Суспільству вони часто не потрібні, на відміну від бізнесу.
– Вартість легалізації одного іноземця становить приблизно 40 тисяч гривень — це офіційні платежі за дозвіл на проживання та необхідні документи.
Кирил Буданов розповів про свій досвід у створенні іноземного легіону при Головному управлінні розвідки (ГУР), учасники якого зазвичай використовували Україну як транзитну базу і не залишалися на службі.
Буданов був доволі песимістичним — або ж просто вирішив казати правду — і найчастіше закликав розраховувати винятково на власні сили.
Він попередив:
– Сильна Україна мало кому потрібна.
– Якщо підемо вгору, проблем штучного характеру стане ще більше.
Інтерв’ю не втратила інформативності попри похмурий фон. Протягом нього розкривалися такі теми:
1. Майбутні мирні переговори — наступний крок: американська делегація в Україні.
2. Очікувана зміна економічної моделі країни — неоіндустріалізація або реіндустріалізація (таку назву запропонував Буданов).
3. Реформа системи мобілізації.
Буданов також наголосив:
– Поки триває війна, проблеми мобілізації не можуть бути розв’язані просто через два фактори: армії потрібен людський капітал, а по факту — людський ресурс.
– Люди не надто охоче ідуть на фронт.
– Є мінімальний план, який визначає кількість осіб, необхідних для підтримки лінії фронту.
– Якщо добровольців нема, доведеться вдаватися до призову.
Інтерв’ю за 9 днів подивилися понад 272,5 тисячі глядачів.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль супервізора українських медіа, аналізуючи якість контенту і стимулюючи медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Їхньою метою є забезпечення правдивої і повної інформації для читачів.
У рамках відзначення 22-річчя видання було відновлено Спільноту — коло активних людей, які мають бажання і можливість фінансово підтримати видання, брати участь у розробці нових ідей і отримувати ексклюзивні дані про стан українських медіа.
Сьогодні, можливо, якісна журналістика є важливішою, ніж будь-коли раніше.
