У Перській затоці настало тимчасове затишшя: чи маємо ми святкувати перемогу разом із президентом США та збройними силами Америки, чи навпаки – разом з іранською владою і Корпусом вартових ісламської революції? Це – справжній стратегічний парадокс сучасності.
Припустимо, що політична воля віддала перевагу Дональду Трампу. Саме він змусив іранський режим, визнаний у багатьох країнах терористичним, відступити, погодитися на двотижневе перемир’я та розблокування нафтоносної Ормузької протоки. Відтак, у ніч на середу, 8 квітня, не відбулося масового знищення, здатного призвести до загибелі «цілої цивілізації», як попереджав американський лідер іранських аятол, натякаючи на наслідки конфлікту.
За кілька днів до цієї дати Трамп висунув Тегерану черговий ультиматум із терміном виконання 48 годин. У своєму повідомленні в соціальній мережі Truth Social він написав брутальні слова: «У вівторок (за київським часом — ніч з 7 на 8 квітня, 2:00) в Ірані відбудуться одночасно “день електростанцій” і “день мостів”. Ви ще не бачили нічого подібного! Відкрийте цю прокляту протоку, інакше ви житимете в пеклі – переконаєтесь самі! Хвала Аллаху».
Незадовго до настання дедлайну прем’єр-міністр Пакистану Шахбаз Шаріф, який виступав посередником в американо-іранських переговорах, звернувся з відкритим проханням до Вашингтона та Тегерана. Він прохав президента США продовжити термін ультиматуму на два тижні, а іранську владу закликав відкрити Ормузьку протоку у знак доброї волі на цей же період.
Цікаво, що на момент цієї заяви експерти та аналітики не вірили в реальну можливість зупинити вже запущену військову машину. Більшість сприймала слова пакистанського прем’єра як прояв або відчаю, або останньої надії.
Проте ця крихка надія стала реальністю. Що саме спонукало Дональда Трампа відступити, призупинити воєнні дії? Чому іранське керівництво пом’якшило позицію? Конкретних відповідей немає, натомість лунають численні припущення:
– Іранські можновладці могли злякатися, що масштабні авіаудари призведуть до повернення країни у «кам’яний вік» технічного розвитку.
– Можливо, «дорослі в кімнаті» пояснили Трампу, що подальша ескалація затягне США у тривалий конфлікт із надто складним виходом, що може повторити сценарії В’єтнаму або Афганістану.
В будь-якому випадку світові ринки миттєво відреагували на повідомлення про деескалацію: ціни на нафту та нафтопродукти різко впали. Уже вранці середи, 8 квітня, ф’ючерси на нафту марки Brent торгувалися близько 95 доларів за барель, у той час як напередодні ціни перевищували 110 доларів, про що свідчать дані спеціалізованих сервісів відстеження котирувань. За платформою Trading Economics, нафтосирець подешевшав на міжнародних ринках на 14% за добу — до 96 доларів за барель. Мазут, який використовують як паливо у багатьох країнах, подешевшав на 17%, бензин — майже на 10%.
Однак не варто поспішати з радістю. Перед початком військових дій, що ініціював Трамп в Перській затоці, ціни на нафту були приблизно на 30% нижчими від нинішніх показників, які ми називаємо «стрімким падінням». Наприклад, 27 лютого, за день до початку війни, Brent коштував лише 67 доларів за барель. Так, можна відзначити, що ціна не піднялася до 200 доларів, як прогнозували деякі аналітики, але повернення до довоєнного рівня поки не відбулося.
Чи досяг Трамп суттєвого послаблення іранського режиму? Це питання залишається дискусійним.
1. З одного боку, спільні бомбардування США та Ізраїлю завдали значних руйнувань військовій інфраструктурі та оборонно-промисловому комплексу Ірану.
2. З іншого боку, ці удари не знищили потенціал повністю: Іран і досі спроможний вести ракетні та безпілотні атаки на цілі в регіоні.
3. Офіційні заяви Трампа стверджують про знищення понад 95% військового потенціалу, проте інформація з американської розвідки свідчить про втрату лише близько 30% ракетних запасів.
4. Водночас іранське виробництво ракет і безпілотників триває.
Ракетно-бомбові удари не зуміли ліквідувати іранську ядерну програму. Масиви гір, глибокі підземні сховища і тривалий період підготовки до можливої війни з Америкою дозволили Тегерану захистити свої ядерні об’єкти.
У сфері нафтогазової промисловості Трамп також не отримав контролю. Натомість Іран знайшов свою перевагу у блокуванні Ормузької протоки та нападі на енергетичні об’єкти монархій Перської затоки, що слугує потужним тиском на світовий ринок.
Режим аятол, який не був усунутий, навпаки посилився, став більш жорстким і ще більш залежним від фанатиків із Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Після кривавого придушення протестів у січні, під час якого загинуло за різними оцінками близько 30 тисяч людей, іранське суспільство в найближчому майбутньому навряд чи ризикне влаштовувати масові рухи, що можуть спричинити падіння режиму.
У заяві Вищої ради національної безпеки Ірану йдеться: «Ворог зазнав незаперечної, історичної і нищівної поразки у своїй боягузливій, незаконній і злочинній війні проти іранського народу». Без сумніву, за цією пропагандистською фразою криється частка правди.
Донині ніхто в світі не міг однозначно прогнозувати розвиток конфлікту в Перській затоці. Чи зможуть Сполучені Штати та Ізраїль зруйнувати військовий потенціал Тегерана? Чи готові американці розпочати повноцінну наземну операцію? Чи вдасться захистити союзників у регіоні від іранських ракет і безпілотників? А також — чи можна уникнути економічного колапсу через блокаду Ормузької протоки, яка виявилася практично непідйомним завданням для розблокування? Тепер Іран має ясне розуміння, що «страшний американський чорт» не такий уже й грізний.
Відомий польський журналіст і публіцист Зємовіт Щерек розповів надзвичайно метафоричний анекдот, який ілюструє ситуацію. На пострадянському просторі аналогічна історія відома, але у класичній версії її героями є два ковбої — Джон і Сем. Вони пограбували банк, втекли від маршалів, розділили здобич і вирушили в прерію. Щоб розважитися, Сем запропонував Джону парі — хто з’їсть кобилячий екскремент, той отримає частку здобичі. Сем страждав, але зумів виконати умову і виграв. Джон засмучено погодився на дзеркальну умову, теж виграв і поїхав зі своєю часткою. Обоє задумалися: «Дарма ми наїлися того лайна».
Цей анекдот ілюструє нинішній стан справ — США, витративши мільярди доларів на війну, не досягли вагомих результатів, попри ліквідацію високопоставлених військових, політичних і духовних діячів Ірану. Адміністрація Трампа відчуває розрив у стосунках з європейськими лідерами, які відмовилися брати участь у американській авантюрі. У Європі втрачено страх перед Трампом, і нині політичні лідери-контрапункти на зразок Стармера, Мерца, Макрона зухвало і відкрито реагують на критику з його боку, більше не виявляючи поваги.
Зі свого боку, Тегеран посварився з найближчими сусідами в Перській затоці, яких досягли ракетні та безпілотні атаки. Хоч військова інфраструктура зазнала серйозних втрат, а оборонно-промисловий комплекс постраждав, режим все ще існує. Залишається неясним стан нового лідера Моджтаба Хаменеї — чи живий він, чи дієздатний, де перебуває (у Росії чи в Ірані) та хто представляє його інтереси.
Таким чином, хоч відповіді на багато питань досі відсутні, можна констатувати, що обидві сторони нинішнього конфлікту пережили складний і болючий досвід, а його відгомін надовго залишить неприємний присмак у політичних і економічних відносинах між Заходом та Близьким Сходом.
