Іран не прагне здобути перевагу над США у звичайній війні, натомість його мета – виснажити американську сторону. Протягом багатьох років Тегеран реалізує продуману стратегію поступового збільшення витрат для супротивника.
Він вбиває американських військових через посередників, порушує стабільність енергетичних ринків, спричиняє зростання цін на бензин та дестабілізує фінансові системи, чекаючи, поки політична воля США послабне. Іран розраховує, що спадок “вічних воєн” разом із внутрішньою поляризацією в США спричинить відступ Вашингтона.
Ця стратегія базується на простому припущенні: Сполучені Штати не здатні витримати довготривалу війну на виснаження. Однак, за словами Еріка Манделя, директора MEPIN (Middle East Political Information Network) і регулярного консультанта Конгресу США з питань Близького Сходу, а також оглядача Jerusalem Post, це припущення є помилковим, якщо США будуть діяти на власних умовах.
Іранські керівники вважають, що можуть здобути перемогу, оскільки США не мають великого бажання до масштабного наземного вторгнення. Останнє, на думку багатьох експертів, є необхідним кроком для розформування Корпусу вартових Ісламської революції та повалення режиму.
Слід зазначити:
– Іран має рацію щодо небажання Америки розгортати великі військові сили.
– Втім, помиляються з висновком про те, що це унеможливлює перемогу США.
Як наголошує Мандель, “США можуть виграти війну на виснаження проти Ірану, але лише якщо припинять вести війну за умовами, встановленими Тегераном”.
На його думку, для перемоги не потрібні окупаційні сили, адже наземне вторгнення лише посилило б пропагандистську риторику режиму, об’єднавши населення проти США та додатково підвищивши затрати. Основний шлях до здобуття успіху полягає у:
– Використанні внутрішніх слабких місць Ірану.
– Узгодженні стратегії Сполучених Штатів із прагненнями іранського народу.
Ранні припущення про швидкий крах режиму виявилися надто оптимістичними. Вони не врахували ідеологічний фанатизм іранських лідерів, а також їхню готовність до застосування жорстокого насильства щодо власного населення.
Режим десятиріччями укріплював свій силовий апарат і вдосконалював методи репресій. Корпус вартових Ісламської революції, що керує значними секторами економіки, має глибокі ідеологічні та фінансові інтереси у збереженні існуючої системи.
Головне питання полягає в тому, чи здатні США виграти тривалу війну на виснаження без розгортання великої кількості військ. Відповідь – так, за умови, що іранський народ стане основою американської стратегії.
В Ірані близько половини населення становлять етнічні меншини з багаторічними претензіями до влади, а мільйони іранців, зокрема більшість перського етносу, багаторазово виходили на протест, жертвуючи своїм життям. Ці групи не є маргіналізованими, а становлять вагому частину суспільства, розчаровану режимом і відкриту до змін.
Ерік Мандель наголошує: «Саме це є вирішальним полем конфлікту».
Для досягнення успіху США необхідно сконцентруватись на підтримці цих внутрішніх опозиційних сил шляхом:
– Сприяння консолідації опозиції.
– Розширення безпечних каналів зв’язку.
– Належної матеріальної допомоги (фінансової, технологічної).
– Надання оборонних та наступальних можливостей для тих, хто готовий протистояти режиму.
Відсутність можливостей для самозахисту робить цивільне населення вразливим перед Корпусом вартових Ісламської революції та воєнізованими загонами “Басідж”, які застосовують залякування, тортури, сексуальне насильство й смертельну силу для придушення інакомислення.
Вашингтон має чітко визначити кінцеву мету – довгострокову зміну режиму, ініційовану зсередини Ірану. Це не короткострокова кампанія, а багаторічна стратегічна робота. Іранське керівництво мислить в масштабах десятиліть – США повинні діяти відповідно.
Стратегія війни на виснаження за умов США повинна включати:
1. Тривалий економічний та геополітичний тиск.
2. Жорстке застосування санкцій, особливо вторинного характеру, для підриву фінансової бази режиму.
3. Спільні зусилля США та союзників для гарантування свободи судноплавства в Ормузькій протоці шляхом комплексного стримування і координації дипломатичних дій.
4. Залучення країн Перської затоки, Азії та Європи до спільного захисту міжнародної торгівлі та ринків.
Іран не повинен мати змогу поводитися з Ормузькою протокою як із приватною платною дорогою.
Додатково, необхідно послабити здатність Ірану експортувати нафту до Китаю за заниженими цінами, одночасно створюючи загрозу перекриття протоки. Обмеження цієї торгівлі значно посилить тиск на Тегеран і посприяє загостренню суперництва між США та Китаєм.
Цей підхід зміцнює переговорні позиції Вашингтона. Іран реагує на тиск, а не на прояви доброї волі. Переговори матимуть сенс лише в разі, якщо режим усвідомить загрозу своєму виживанню. США повинні запропонувати чіткий вибір:
– Дотримання суворих обмежень щодо ядерних і ракетних програм.
– Припинення підтримки терористичних проксі.
– Або – тривала і посилювана міжнародна ізоляція.
Скептики часто вважають цю стратегію надто повільною, однак альтернатива у вигляді непослідовних ударів і передчасних поступок вже приводила до неодноразових провалів. Такий режим здатен витримувати тиск, оголошувати себе переможцем за рахунок простого виживання і готуватися до наступного етапу конфронтації.
За словами Манделя, “Війна на виснаження під проводом США, що ведеться на власних умовах і без розгортання наземних військ, змінює цю динаміку. Вона позбавляє Тегеран можливості формувати наратив «витривалості» й одночасно змушує його стикатися із внутрішнім невдоволенням та зовнішнім тиском”.
Вже спостерігаються ознаки напруги в Ірані: неефективність економічного управління, поширена корупція та громадське невдоволення створили помітні розриви в системі. Наступна тривала і послідовна американська стратегія може їх посилити.
На відміну від Іраку чи Афганістану, значна частина іранського населення відкрита до налагодження відносин із Заходом. З понад 90 мільйонів мешканців Ірану понад 80 мільйонів, включно з впливовою діаспорою, можуть стати потужною силою змін, яку не здатне замінити будь-яке зовнішнє втручання.
Сполучені Штати повинні ясно донести, що вони не є ворогом іранської держави, а стоять на боці іранського народу у протистоянні з режимом, який базується на репресіях усередині країни та агресії за її межами.
Даний конфлікт не є вибором, а тривалим протистоянням, що триває вже майже пів століття. Дозволити Ірану наблизитися до розробки ядерної зброї, одночасно зміцнюючи свій ракетний арсенал і мережу проксі, означає лише посилити ймовірність значно небезпечнішого протистояння найближчим часом.
Перемога не настане внаслідок наземного вторгнення, а у довгостроковій перспективі – через виснаження режиму економічно, політично та стратегічно, разом із підтримкою тієї частини населення, яка режимові найбільше загрожує.
Керівники Ірану вважають час своєю головною зброєю, але США мають можливість звернути час на власну користь.
Ерік Мандель підсумовує: “Саме так Америка зможе виграти війну на виснаження на власних умовах: не за рахунок введення підрозділів наземних військ, а через координацію своєї сили із тією єдиною силою, яку режим у підсумку не здатен перемогти — власним народом”.
Нагадаємо, зараз США, Іран та регіональні посередники ведуть перемовини щодо можливого 45-денного перемир’я, здатного зупинити конфлікт на Близькому Сході. За даними джерел, шанси укласти короткотермінову угоду протягом наступних 48 годин є невисокими, але ця спроба залишається єдиним шансом запобігти масштабній ескалації.
