Повномасштабне вторгнення кардинально змінило українську освітню систему. За понад чотири роки війни Україна втратила частину своєї території, сотні навчальних закладів, десятки тисяч учнів та педагогів. Проте, система освіти продовжує функціонувати — вона постійно адаптується, шукає нові формати роботи і прагне зберегти зв’язок із дітьми, навіть коли вони перебувають в окупації.
Медіа «Нова українська школа» здійснило ґрунтовний аналіз ситуації у прифронтових та деокупованих регіонах на підставі офіційної статистики, відкритих джерел, наукових досліджень, а також на основі свідчень освітян і фахівців.
Було вивчено, як трансформується освітня мережа, які формати навчання є дієвими, що відбувається з учнями та вчителями, а також які потенційні ризики можуть виникнути у довгостроковій перспективі.
Основні тези дослідження:
1. Освітня система України фактично розділилася на кілька моделей функціонування — від повністю дистанційного формату до переважно очного навчання.
2. Дистанційне навчання підтримує освітню систему в короткостроковій перспективі, однак створює серйозні виклики щодо якості освіти та мотивації учнів.
3. Відбувається глибока демографічна трансформація: велика кількість учнів фізично відсутня у своїх регіонах, але формально залишається у відповідній освітній мережі.
4. Інфраструктурні заходи дозволяють поновити освітній процес, проте його якість все більше залежить від психоемоційного стану учнів і педагогів та рівня їх мотивації.
5. У тимчасово окупованих районах освіта перетворюється на інструмент системної русифікації та пропаганди з боку держави-агресора, що потребує створення спеціалізованих державних механізмів протидії.
6. Дослідження виявило декілька працюючих моделей виживання освіти в умовах війни.
Цей матеріал започатковує серію публікацій, у яких продемонстровано, що українська освіта вже поділилася на кілька принципово різних моделей існування. Їх форма залежить від рівня безпеки, ступеня руйнувань, масштабів міграції населення та доступу до інфраструктури. У рамках дослідження були вивчені регіони з тимчасово окупованими територіями, активними бойовими діями або кордоном із Росією: Донецька, Луганська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Сумська, Чернігівська і Харківська області. У першій публікації докладно описана одна із сформованих моделей, що виникла під впливом повномасштабного збройного конфлікту.
Чотири моделі функціонування української школи у прифронтових областях:
– Модель 1: Освіта без території — Донецька і Луганська області;
– Модель 2: Змішане адаптивне навчання в умовах постійної загрози — Дніпропетровська та Харківська області;
– Модель 3: Відновлене очне і змішане навчання після деокупації — Чернігівська та Сумська області;
– Модель 4: Освітня система в режимі виживання — Херсонська та Запорізька області.
Модель 1. Освіта без території: дистанційна екстериторіальна система
У першому матеріалі розглядаються ключові аспекти цієї моделі, а саме:
– Як відбувається освіта у регіонах із тривалою окупацією;
– Чи завжди можливо відновити навчання після деокупації;
– Які ризики несе за собою екстериторіальна форма освіти;
– Яким чином освітня спільнота України може протистояти окупаційній пропаганді.
Це не просто огляд поточної ситуації, а комплексна спроба зафіксувати вже застосовані рішення, виявити нагромаджені ризики та окреслити можливі сценарії подальшого розвитку освіти під час повномасштабної війни.
Луганщина зазнала найбільш радикальних трансформацій у системі освіти, адже практично вся територія області окупована або перебуває у зоні активних бойових дій. Відповідно до даних DeepState, станом на квітень 2026 року, 99,6 % території Луганської області залишаються окупованими, що на 0,6 % більше, ніж роком раніше.
Подібні зміни спостерігаються і на Донеччині — на початок 2026 року Росія окупувала 78,1 % регіону, за останній рік цей показник зріс на 10,6 %. Там, де території не під контролем окупантів, безпекова ситуація залишається вкрай складною. Варто врахувати, що процес освітнього забезпечення у населених пунктах, окупованих з 2014 по 2022 роки, був радикально порушений: ці навчальні заклади практично втрачено, оскільки вони опинилися під юрисдикцією держави-окупанта.
У цих двох областях сформувався новий освітній формат — екстериторіальна модель, коли школи функціонують, але не прив’язані до конкретної географічної локації.
Станом на 2022 рік у Донецькій області працювали 491 школа, а в 2026 році їх кількість скоротилася до 215, повідомляє Департамент освіти Донецької області. З них 209 закладів (97 %) проводять навчання дистанційно, лише 6 працюють очно у релокованих локаціях (в Покровську, Маріуполі — 2 школи, Краматорськ) на територіях Закарпатської області, Дніпра та Києва. Ще 2 заклади обласного підпорядкування, з підрозділами загальної середньої освіти, релоковані у 2023 році і також діють в очному форматі. Відновити очне або змішане навчання на деокупованих територіях Лиманського району досі не вдалося через небезпеку для дітей, яка не дозволяє їм повертатися до рідних населених пунктів.
У Луганській області у 2022 році очно працювали 252 загальноосвітніх заклади. Після повної окупації області у дистанційному режимі відновили діяльність лише 85 таких шкіл. Освітній процес у більшості інших навчальних закладів тимчасово призупинено. Станом на навчальний рік 2025–2026 кількість шкіл скоротилась до 78 (31 % від рівня початку 2022 року). Практично всі (98,7 %) працюють дистанційно, окрім Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, що релокований до Київської області і функціонує в очному режимі.
Кількість учнів у освітній системі регіону зменшилась із 168 тисяч до 63,8 тисяч на Донеччині, а на Луганщині — із 55,2 тисяч до 16,4 тисяч учнів.
При цьому система зберігає зв’язок із дітьми, які фізично знаходяться поза межами регіонів: у Донецькій області 27,8 тисяч школярів навчаються дистанційно із других областей України, а 22,4 тисячі — з-за кордону. На Луганщині 3 360 учнів перебувають у різних регіонах країни, 5 678 залишаються на окупованій території, а 7 004 — за межами України. Таким чином значна частина учнів фізично відсутня, але формально залишається у місцевій системі освіти.
Окупація суттєво трансформує освітній ландшафт областей. Так, Кальчицька громада Маріупольського району була окупована на початковому етапі повномасштабної війни. За інформацією журналістів “Вільного Радіо”, на той момент у громаді діяло п’ять шкіл I–III ступенів. Нині в українському освітньому просторі дистанційно функціонує лише один заклад — школа імені братів Зосіма у селі Кременівка, де навчаються 125 дітей. Інші школи перейшли під управління окупаційної влади, їх діяльність за українським законодавством призупинена, більшість педагогів залишилися у окупації.
Зруйновані або пошкоджені приміщення додатково ускладнюють освітній процес Донеччини. Наприклад, у Краматорську, який після окупації Донецька 2014 року став освітнім центром регіону, з початку війни пошкоджені 55 навчальних закладів, 4 з них — зруйновані. Серед них 28 дошкільних, 27 загальноосвітніх та 2 позашкільних заклади. За даними Краматорської міської військової адміністрації, понад 10,3 тисячі школярів отримують освіту онлайн, лише 400 — у релокованому місці.
Незважаючи на складнощі, екстериторіальна модель освіти забезпечує формальну стабільність завершення етапів навчання. Так, у період повномасштабної війни на Донеччині 29,5 тисячі учнів здобули базову середню освіту, а 20,3 тисячі — повну середню.
Однак ця модель має суттєві ризики:
1. Кадрові аспекти: на Донеччині кількість педагогів скоротилась із 14,3 тисячі до менш ніж 7 тисяч. З них 88,69 % є внутрішньо переміщеними особами, 16,06 % із яких працюють з-за меж країни. На Луганщині станом на зараз освітній процес забезпечують 1 309 працівників, 1 286 з яких можуть працювати виключно дистанційно. Частина педагогів, які залишилися в окупації, змушені працювати за російськими програмами та на умовах окупаційної влади. Спостерігається дефіцит фахівців із окремих дисциплін. Утримання педагогів через так званий “кадровий резерв” не виправдало себе — вчителі знаходять нові робочі місця або залишають професію. Перспективи відновлення обласної педагогічної спільноти у цій моделі виглядають песимістично. Для боротьби з цим держава запровадила законодавчу ініціативу (Закон про визнання результатів навчання осіб, які проживали в тимчасово окупованих територіях), а також урядовий Порядок №871 від 15 липня 2025 року зі стандартами оформлення відповідних освітніх документів, однак ця процедура ще не була запущена. Міністерство освіти і науки підтверджує наявність процедури, але механізм її запуску поки не активований. Юристка “Донбас СОС” Тайя Аврам наголошує: «Ситуація залишається гострою для людей, які виїхали з окупації. Вони довго очікували на цю процедуру, а уповноважені заклади освіти, що відповідальні за визнання, затверджені лише на 2026 рік».
2. Якість освіти: дистанційне навчання не дає змоги працювати з лабораторним обладнанням, формувати практичні навички та забезпечувати соціалізацію, що спричиняє довгострокові освітні втрати, підтверджені як освітянами, так і офіційними оцінками. Державна служба якості освіти у 2022 році зафіксувала значне падіння навчальних результатів, спричинене обстрілами, перервами у заняттях, перебоями з доступом до навчання та недостатньою інтернет-інфраструктурою. У Луганському обласному департаменті освіти пояснюють, що найкращі результати дає очна форма навчання, але дистанційна залишається критично важливою для підтримання безперервності та доступу до освіти дітей із окупованих територій і за кордоном.
3. Демографічні виклики: близько 37 % учнів, які перейшли до шкіл інших громад, уже не числяться у мережі освіти Донеччини, і ця тенденція зберігається. Переведення дітей до шкіл за новим місцем проживання хоча й розпорошує контингент, однак дає змогу покращити якість їх освіти завдяки очному формату, що підтверджено міжнародними дослідженнями. Водночас важливою є роль шкіл Донеччини і Луганщини у збереженні зв’язку з дітьми, які залишилися в зоні окупації. Дані МОН показують, що у 2025–2026 навчальному році в цій категорії налічується 33 544 учні: 2 212 на Донеччині та 5 619 у Луганській області.
Ставлення до регіональної ідентичності дітей, інтегрованих у нові освітні середовища, поки не має системних рішень. На думку керівника Коаліції “На лінії зіткнення” Андрія Грудкіна, це питання має стати частиною державної політики, зокрема через підтримку культурних, освітніх та молодіжних ініціатив місцевих громад, де проживають переселенці з окупованих регіонів. Він підкреслює важливість подолання фактора «відірваності», що може перешкоджати дітям переходити на очне навчання у нових громадах.
Збереження зв’язку із Україною є критично важливим, адже окупаційна влада наполегливо працює над руйнацією цієї нитки. Російська окупаційна машина проводить системну русифікацію шкіл, нав’язуючи освітні стандарти країни-агресора і усуваючи згадки про українську ідентичність. Згідно з дослідженням, проведеним БФ «Схід СОС», окупант систематично порушує норми міжнародного гуманітарного права в освітній сфері на тимчасово окупованих територіях. На окупованій з 2014 року території сформувалося покоління, яке навчалося за російськими програмами і фактично відірване від української системи освіти. Згідно зі свідченнями мешканки Донеччини: «Українську мову і літературу виключили ще до повномасштабного вторгнення. Коли я була в 9 класі, нам сказали, що більше уроків не буде».
У школах на окупованих територіях активізовано пропаганду російських наративів, розширено мілітаризацію освітнього процесу; педагогів та учнів залякують і примушують до співпраці. Тому зв’язок з педагогами, яким довіряють діти і батьки, має надзвичайне значення.
Луганщина піддається найбільш активній асиміляції в російську освітню систему. На територіях, окупованих з 2014 року, сформувалося покоління, що взагалі не вивчало українські освітні програми. На відміну від більшої частини Донеччини, населені пункти, захоплені в перші дні нового етапу війни, збереглися в більш-менш цілим стані, що дозволяє окупантам системно впроваджувати свою освіту.
Звіт ГО «Центр громадянської просвіти “Альменда”» під назвою «Політика Росії щодо знищення ідентичності дітей на ТОТ України: підсумки 2025 року» акцентує увагу на законодавчих змінах 2025 року, що посилили ідеологічний тиск на дітей. Йдеться про залучення підлітків в мілітаризовані рухи, кадетські класи, воєнізовані табори, програми «оздоровлення», а також стимулювання вступу до російських ЗВО через військово-патріотичні активності.
На презентації звіту документаторка Тетяна Личко зазначила:
> «У 2025–2026 навчальному році на тимчасово окупованих територіях функціонують 1 980 шкіл, переведених на російські стандарти. В них навчається понад 582 тисячі дітей. Ці українські діти позбавлені права вибору мови навчання та програми. Тимчасово вони перебувають під постійним страхом покарань за невідвідування російських шкіл».
У освітніх закладах окупованих територій посилено мілітаризацію: школи отримали обладнання для викладання військових спеціальностей, сюди залучають «ветеранів СВО», оголошують акції «Парта героя» і подібні. Активно діють рухи, що популяризують отримання російських паспортів та ідентифікацію як громадян РФ, зокрема «Двіжєніє перших» в Криму і на Луганщині.
Медіа НУШ вже інформувало, що у Криму школярам готують нові підручники з історії з російською пропагандистською версією.
З’явилось небезпечне поєднання релігійної і військової пропаганди — рух «Юнармія», кількість учасників якого перевищує 2 мільйони, з них 44 тисячі — діти з України, зокрема з окупованих територій. Фінансування програми зростає і демонструє тенденції до подальшого поширення.
Керівник напрямку національної адвокації Валентина Потапова підкреслює необхідність системних заходів з боку України не лише для залучення молоді з окупованих територій до українського освітнього простору, а й для усвідомлення повноти ситуації, що складається в окупації.
> «На жаль, більшість державних інституцій не розуміють, що там сформувалося мовчазне покоління, яке не повністю піддалося пропаганді. Зі сторони України цим молодим людям потрібна підтримка, — зазначає Валентина. — Потрібно розробляти спеціальні програми відновлення людського потенціалу, що базуватимуться на молоді з окупації».
Під час дискусії «Шкільний курс історії як інструмент ідеологічного контролю в Росії. Виклики та наслідки для України», присутні наголосили, що варто шукати не лише законодавчі, а й освітні інструменти підтримки молоді, яка залишається на окупованих територіях.
Професор кафедри соціальної філософії, філософії освіти та освітньої політики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова Сергій Терепищий відзначає, що уніфіковані підручники з викривленою історією, які у 2026 році розповсюджені Росією на окупованих територіях, безумовно негативні. Однак у сучасному світі підручник — це лише невеликий сегмент, а більш ефективною є робота з молоддю в соціальних мережах, наприклад, у TikTok.
> «Я називаю це концептом “покоління понтифіків”. Ця молодь не спирається на традиційні архітектури знань. Великі тиражі російських підручників на фоні закриття медіапростору — це стара архітектура, час якої минув. Нині — час не стін, а понтонних переправ через темні води сучасності. Це етична концепція, час тих, хто будує мости», — пояснює він.
Професор підкреслює, що підручники зараз є зброєю окупанта, а Україна має вести боротьбу за деокупацію свідомості через збереження родинних історій, пам’яті про історичне минуле населених пунктів, звернення до глибин громадської пам’яті для очищення світогляду наступних поколінь від російської пропаганди.
Українська школа не просто адаптується до воєнних викликів — у найбільш постраждалих регіонах війна трансформує саму природу освітніх інституцій. Від ефективності розуміння та реагування на ці зміни зараз залежить, якою буде освіта в Україні після війни.
Модель екстериторіальної освіти, хоч і демонструє можливість збереження освітньої мережі під час окупації, передбачає поступову трансформацію. Цьому сприятиме поступове скорочення кількості закладів через інтеграцію педагогічного і учнівського контингенту в нові громади, попит на очне навчання та якісну компенсацію освітніх втрат. Водночас надзвичайно важливо забезпечити учням із повністю окупованих територій можливість зберігати зв’язок з українською освітою і підтримувати контакт з людьми, котрі розуміють їхню регіональну ідентичність і спільними зусиллями допомагають зберегти пам’ять про рідний край.
Водночас залишаються актуальними потреби щодо надання освітніх послуг дітям в окупації та розробки альтернативних форм взаємодії, що враховують питання безпеки і доступності. Агресивна асиміляція і мілітаризація дітей в окупації вимагає потужної протидії і з боку української освітньої спільноти.
Раніше Медіа НУШ розповідало, як «пушкінська» легенда про Бахчисарайський фонтан перекочувала із радянських підручників у сучасні українські.
У наступному матеріалі буде висвітлена модель змішаного адаптивного навчання в умовах постійної небезпеки на прикладі Дніпропетровської та Харківської областей.
Публікація створена у партнерстві з ЛМФ в рамках програми Strategic Media Support Program.
Фотографії надані зі сторінки Facebook Оксена Лісового та медіа «Нова українська школа». Інфографіка створена командою Медіа НУШ.
