Прем’єра стрічки Любомира Левицького «Кіллхаус» могла б стати визначною віхою для українського кінематографу. Військовий екшн — жанр, що навіть у провідних кінематографіях, зокрема в США, часто не отримує гідної втілення, в Україні з’явився несподівано, але цілком упевнено. Варто відзначити, що це стало можливим не стільки завдяки розвитку індустрії, як через тривалу війну в країні.
Нерідко важко було очікувати, що саме Левицький створить схожий фільм. Його попередні роботи — від дебютного аматорського «Штольня» до документального «Ми були рекрутами» — поєднували сміливість задуму з відвертою недосконалістю реалізації. Проте режисер вирізнявся наполегливістю і готовністю працювати, незважаючи на труднощі. Ці риси стали для нього опорою, вселяючи довіру тим, хто знав його творчість, хоч і викликали сумніви у критиків. «Кіллхаус» знайшов заслужений відгук своєї старанності, мало не як воскреслий Лазар.
Початок стрічки трохи вводить у легке роздратування через надмірне вербальне пояснення майбутньої інтризи, що протирічить кінематографічному принципу «показуй, а не розповідай». Втім, уже через кілька хвилин глядач поринає у справжню атмосферу жвавого жанру: оператор Назар Мануляк, скориставшись рухомою камерою, різними ракурсами та динамічними переходами між крупними та гіперкрупними планами, створює відчуття напруженості, адекватно передаючи емоційний стан персонажів. Історія, в якій батьки шукають викрадену доньку, миттєво захоплює, навіть не розкриваючи подробиць, як і де дівчинка опинилася у полоні, або хто саме запросив викуп.
Особливість стрічки – природне вплетення у сюжет Третьої штурмової бригади (на момент зйомок — ще просто бригади, а не армійського корпусу). Двоє батьків з’являються в зоні відповідальності військових, що сприймають їх присутність як елемент нової буденності в умовах війни. Цікаво, що логічне запитання про доступ цивільних так далеко на лінію розмежування отримує правдоподібне й водночас кмітливе пояснення. Окрім того, в сюжет вплітається реальна історія – книга «Флешбек: Маріуполь» солдата «Азову» Олександра Іванцова на позивний «Схід», який не здався в полон, а вийшов із заблокованого комбінату. Саме він у фільмі виступає консультантом батьків у питанні безпечного маршруту, уникаючи зіткнення з окупантами та мінними полями.
Важливо також зауважити, що у стрічці присутні відомі особистості, зокрема Андрій Білецький, Василь Малюк та Кирило Буданов. Їхні появи не виглядають як рекламні заходи, адже вони грають саме ті ролі, які їм властиві в армійських структурах: командири, що керують підлеглими, ухвалюють рішення та вручають нагороди.
Проте головним залишаються зусилля військових — їхня майстерність ідеально вписані у складний, багатошаровий сюжет. Процес порятунку цивільного населення поступово перетікає у протистояння вітчизняних сил та російських загарбників, із залученням американської журналістки та військових, які перебувають у центрі уваги від першої лінії фронту до Києва, а фінал відбувається у Вашингтоні. В усіх епізодах помітна чітка логіка й послідовність, що рідко зустрічається у подібних масштабних постановках.
«Кіллхаус» триває близько двох з половиною годин, і глядачеві слід бути уважним через значну кількість сюжетних ліній, які розвинулися з початкової ідеї та стали більш комплексними в процесі продюсування. Режисер зміг органічно об’єднати три військові підрозділи, створюючи достовірне зображення бойових дій і командних наказів, демонструючи при цьому динаміку, що характеризує жанр.
Значною мірою успіх фільму залежав від співпраці зі Збройними силами та спецслужбами різного рівня, включно з вищим керівництвом. Бюджет, оголошений режисером (близько 1,1 мільйона доларів), не повністю відображає справжні затрати, адже у стрічці використано численну живу силу і військову техніку — вертольоти, десятки бронемашин, дрони, сотні одиниць стрілецької зброї та тисячі холостих набоїв — речі, які недоступні для звичайних кінопроектів.
Особливо вражає рівень підготовки військових, які брали участь у зйомках: вони діяли природно й професійно, незважаючи на те, що виконували роль, адже звичайний бойовий сценарій не передбачає дублювань чи умовних поранень. Саме цей рівень виконавської майстерності вкладається у якість і реалістичність бойових сцен — кожен рух, постріл і дія здаються природними та життєвими.
Важливо відзначити і режисерський талант Левицького, який зміг не лише поєднати воєнні підрозділи, а й структуровано провести глядача крізь низку командних директив, пострілів та вибухів, водночас залишаючи місце для доречних і навіть іронічних епізодів. Так, кадри, де безпілотник «Мавік» повертається на базу для заміни акумулятора, хоча й можуть здатися дрібницею, додають ситуативної достовірності, що оцінить досвідчений глядач. Сцена з проханням бійця про відпустку також резонує з реаліями фронту, викликаючи особливі емоції серед військовослужбовців.
Залучення справжніх військових до такого проєкту в умовах війни може викликати неоднозначні думки. Дехто вважає це зайвим, хтось зауважує, що військові завжди виконуватимуть свої обов’язки без огляду на камери. Обидва погляди мають підстави, однак кінцевий результат і якість постановки говорять самі за себе. Коли розвідпідрозділ готується до зачистки приміщень, і бійці акуратно тримають зброю, дотримуючись бойових стандартів — і бойова техніка, і видовища справляють неабияке враження.
Любомир Левицький вдало поєднав війну як реальний контекст із художньою роботою цивільного режисера, створивши унікальний приклад візуально захопливого, але при цьому змістовно правильного військового екшну. Поєднання художнього вигляду та глибини сенсового наповнення у «Кіллхаусі» надає цьому кіно статус першого серйозного і справжнього українського військового екшну, якого раніше не було вітчизняному кінематографу.
Команда «Детектора медіа», що понад 20 років виконує роль незалежного наглядача за розвитком українських медіа, виконує вагому місію — аналізувати якість контенту й стимулювати медіагравців дотримуватися професійних і етичних стандартів. Це робиться задля того, щоб інформація, що отримується громадянами, була максимально точною і повною.
До 22-річчя із дня народження видання було відновлено Спільноту «Детектора медіа» — коло активних та зацікавлених людей, які можуть і хочуть фінансово підтримати видання, брати участь у формуванні нових ідей і отримувати ексклюзивні дані про стан справ у вітчизняних медіа. Якісна журналістика сьогодні, ймовірно, ще ніколи не була настільки важливою, як у цей період.
