Жорстокі вигнання у невідомість: депортація до Ліберії через призму свідчень
Леонардо Санчес провів кілька годин у страшних муках під час рейсу з Луїзіани до Західної Африки, згадують він та інші шість затриманих на борту літака. Його залізні кайдани були міцно закріплені на руках і ногах, а ланцюг навколо талії ріжуче врізався у сильно випнутий живіт — наслідок тяжких ран і операцій, які ледь тримали нутрощі в організмі. Санчес, 49-річний кубинець, зболено благав про медичну допомогу в кількох агентів імміграційної служби.
Жахливі умови польоту та знущання
Він плакав, як мале дитя, але кайдани залишалися на місці, і агенти не дозволяли навіть скористатися вбиральнею. Санчес зганьбив себе від страху та болю. Багато з понад двадцяти депортованих навіть не знали, куди їх везуть. Коли хтось помітив напис “Ліберія” на папері агента, паніка охопила пасажирів. Спротив зустрічався брутальною силою — інформують п’ять очевидців: удари, падіння на землю, рани й синці свідчать про жорстоке поводження.
Масштабна операція депортації
Цей рейс став першим із 1,200 очікуваних депортацій до Ліберії протягом року. Така практика — частина розширення домовленостей Білого дому щодо відправки депортантів, яких не можуть відправити назад до рідних країн або хто відмовляється повертатися. Заяви влади свідчать про посилення міграційної політики та щоденне збільшення арештів, навіть тих, хто раніше користувався судовим захистом.
Свідчення депортованих
- Понад десять осіб, опитаних The New York Times, описали жахливі умови затримання та насильство з боку офіцерів.
- Вони розповідали про фізичні побої, психологічний тиск і зневажливе ставлення.
- Декотрі просили анонімності через страх репресій після повернення.
Один з депортованих, Карлос Тельєс-Санчес із Венесуели, сказав: «Нас не вважали людьми. Можуть сказати й зробити що завгодно, а ви нічого не зробите». Відповідні органи запевнили, що депортації проводять лише щодо тих, кого неможливо повернути до батьківщини.
Жорсткість при прибутті та нове місце перебування
В аеропорту Монровії Санчес та троє інших відмовилися сходити з літака, боячись опинитися наодинці в чужій країні. Вони зазнали насильницького вигнання з борту: їх кидали на землю, тиснули колінами на шию та живіт. Санчес стверджує, що пережив жахливі болі, а решта підтримувала його вигуками обурення та протесту. Представники департаменту безпеки заперечують ці звинувачення.
Після Ліберії пасажири рейсу ще доставлені до Екваторіальної Гвінеї — однієї з понад 35 країн, з якими США уклали угоди про прийом депортованих.
Психологічний тиск і тривале утримання
Депортовані поділилися історіями про психологічні знущання під час тривалого утримування у США. Серед них — Паула Дус Сантос, 21-річна бразилійка, яка провела за гратами 15 місяців і описала системні відмови в наданні медичної допомоги, навіть вагітним жінкам. Один інцидент, коли зв’язали жінку, котра вимагала зустрічі з сином, вона порівняла із поводженням із худобою.
Державні служби запевняють, що з моменту взяття під варту затриманим безперервно надають повний спектр медичних послуг, зокрема стоматологічну, психологічну, а також догляд під час вагітності.
Незрозуміле майбутнє на чужині
У Ліберії в’язні зазвичай утримуються у приміщеннях, де іноді до п’ятдесяти осіб змушені користуватися одним туалетом, а ночі проводять в холодних камерах без ліжок, зокрема у так званому «морозильнику».
Карлос Тельєс-Санчес, який приїхав з Венесуели, опинився в ситуації, де його права порушували в найжорстокіший спосіб. Спочатку він перебував під судовим захистом у США, бо мав заборону на депортацію. Проте після арешту під час спроби оновити робочий дозвіл потрапив за ґрати, пережив численні переноси між установами, що, за словами юристів, часто використовується для ускладнення судових процесів.
Правові баталії та майбутні виклики
- У лютому суд визнано політику депортацій незаконною.
- Апеляційний суд дозволив продовжувати депортації під час розгляду справи.
- Правозахисники звертають увагу на відправлення людей у країни, де вони не мають соціальних зв’язків і не знають мови.
Усі засуджують такі заходи, оскільки вони ставлять депортованих у вкрай уразливе становище та викликають сумніви щодо гуманності процедури.
Життя в Ліберії: спустошення та надії
В Ліберії, куди прибули більшість депортованих, вони намагаються пристосуватися до чужого середовища. Кілька разів на день вони виходять на вулицю, хоча оточені охороною та контролем. Незважаючи на запевнення щодо свободи пересування, відчуття волі відсутнє.
Державні структури Ліберії заявляють, що депортовані не вважаються злочинцями і можуть претендувати на посвідку на проживання. ООН через Міжнародну організацію з міграції готова підтримувати їх з пошуком можливостей повернення або альтернативних рішень.
Для багатьох ситуація залишається вирішальною: оселитися у чужій країні з небагатими перспективами або повернутися до країн, де їм загрожує небезпека. Тельєс-Санчес відчайдушно сподівається повернутися до США, але поки не має великої надії. Його найбільше бажання – обійняти нарешті свого новонародженого сина.
