Як війна вплинула на мовну ситуацію в Україні
Максим Буткевич зазначає, що під час міжнародних поїздок до нього часто звертаються з питаннями про сучасний мовний стан в Україні, зокрема про мовну атмосферу у містах. Він пригадує свій досвід повернення до Києва восени 2024 року після визволення з полону і враження від того, що столиця стала набагато більш україномовною. Чи є ця тенденція характерною не лише для Києва, а й для інших міст країни?
Євгенія Кузнєцова відповідає, що на сьогодні немає повної, об’єктивної мовної картини України. Відсутність нещодавнього перепису населення ускладнює збір достовірних статистичних даних, а існуючі соцопитування не дають цілісного уявлення. Для створення комплексної діалектологічної карти та глибокого розуміння мовної ситуації необхідні системні дослідження, що тривають роками або навіть десятиліттями, потребують значних ресурсів і фінансування. Тож наразі основними джерелами інформації лишаються власні спостереження та суб’єктивні враження. Особливу роль у формуванні враження відіграє часовий фактор: після періоду відсутності повернення додає яскравості контраст змін. Такий досвід знайомий багатьом, зокрема тим, хто проживав за кордоном або поза межами України.
За її словами, за останні приблизно 15 років мовна ситуація кардинально трансформувалася. Сьогодні україномовні громадяни, такі як Євгенія Кузнєцова, не відчувають необхідності безперервно відстоювати свої мовні права. Значний період українська мова зазнавала дискримінації у власній країні, але тепер масштаби цього явища зменшилися до мінімуму, що відчутно.
Чи покращилися права україномовних?
Дарʼя Бура наводить приклад із старого інтерв’ю Євгенії Кузнєцової, у якому та виражала несприйняття терміну “українізація” через негативні конотації, пов’язані зі словами з суфіксом “-ція”, що часто асоціюються з нав’язаними політичними процесами, як-от “русифікація”. В інтерв’ю вона підкреслювала, що права україномовних упродовж тривалого часу були систематично порушені, і нині країна переживає своєрідне повернення справедливості.
Євгенія Кузнєцова констатує реальне покращення стану для україномовних. Вона описує, наприклад, власний досвід: у 2008 році, намагаючись влаштуватися на роботу в журналістиці, не мала жодної співбесіди українською мовою. Навпаки, переважна більшість вакансій містила вимогу “грамотная русская речь”. Ця тенденція була типовою для багатьох сфер. Російська мова довгий час була передумовою для професійного успіху там, де були гроші і престиж. Так, бізнес-видання й глянцеві журнали, як Forbes, залишалися російськомовними до 2022 року.
Отже, російська розглядалася як інструмент соціального зростання — можливість долучитися до більш заможної частини суспільства.
Мова як засіб війни
Максим Буткевич звертається до теми, що розкривається в науково-популярній книзі Євгенії Кузнєцової «Мова-меч», яка досліджує мову як зброю. Він питає, як мовою раніше користувалися і як це відбувається нині.
Євгенія Кузнєцова пояснює, що її книга не закликає озброюватися мовою проти російської, навпаки — показує, що російська мова була «мечем» імперської влади. У 101 розділі описано різноманітні мовні та навколомовні явища радянського періоду: від стандартизації мови й бюрократичних процедур до формування термінології. Зокрема, позначено практику примусового вилучення дітей північних народів Росії в інтернати, що призвело до зникнення багатьох мов фактично на очах у суспільства. Книга ілюструє, як імперська система поступово витісняла і нищила інші мови.
Захист української мови сьогодні
Максим Буткевич цікавиться найефективнішими методами захисту і розширеного використання української мови за останні 10–15 років, а також прикладами успішних практик.
Євгенія Кузнєцова вважає найкращим симптомом змін те, що українська стала мовою еліти — не лише політичної, а й інтелектуальної, літературної та мистецької спільноти. Ці люди формують ідеї, змісти й майбутнє країни, і вони нині україномовні.
Вона додає:
– Складно уявити публічного інтелектуала, який постійно бере участь у дискусіях і водночас послідовно говорить російською в сучасній Україні.
– Важко уявити активне тиражування російськомовних текстів у культурному просторі, хоча це було можливо ще у 2014 році. Тоді, наприклад, великий резонанс мав російськомовний вірш «Никогда мы не будем братьями».
Ілюзії можливості діалогу з Росією тривали навіть до лютого 2022-го, коли з’явилася хвиля звернень російською до росіян, у тому числі від президента України. Проте наразі такого діалогу немає.
У сучасних умовах інтелектуальна діяльність і культурне творення відбуваються переважно українською, що вселяє оптимізм і демонструє, що молодь, яка планує майбутнє в Україні, буде долучатися саме до україномовної спільноти, незалежно від рідної мови.
Щодо практики переходу на мову співрозмовника з поваги, Євгенія Кузнєцова зазначає, що вона часто була односторонньою. Відома телевізійна ситуація, коли один ведучий говорить українською, а інший — російською, під виглядом “балансу”, є насправді абсурдною.
Це пояснюється прагненням уникнути конфліктів та зберегти єдність суспільства, аби не було внутрішніх мовних протистоянь, які російська пропаганда постійно намагалася нав’язати.
Насправді мовного внутрішнього конфлікту в Україні не було; все це було зовнішньою нав’язуванням і не залежало від мови спілкування людей.
Мовна ситуація в майбутньому поколінні
Максим Буткевич підкреслює, що державне впровадження української мови часто відбувається через освітні інституції та директивні рішення. Він ставить під сумнів можливу реакцію підлітків на це, зокрема їхній протест у вигляді переходу на російську мову.
Євгенія Кузнєцова визнає, що такий сценарій можливий. Підлітки, для яких природно діяти наперекір, можуть свідомо спілкуватися російською, якщо батьки перейшли на українську. У короткостроковій перспективі виправити це важко.
Проте в довгостроковій перспективі посилення позицій української мови досягається через:
– Впровадження української як мови сервісу та роботи;
– Обов’язкове використання української в професійному середовищі, зокрема в колективі.
Люди, пов’язані з Україною, поступово сприйматимуть українську як основну мову професійної комунікації.
При цьому слід розрізняти сфери:
– Приватне сімейне мовлення та спілкування дітей між собою на перервах — це зона особистої свободи, контрольувати її не варто;
– Професійна діяльність має відбуватися українською мовою, що є природною нормою.
Прикладом є діти українців за кордоном, котрі на перервах у школах гуртуються й спілкуються українською. Забороняти таке було б неправильно.
Баланс між захистом мови і толерантністю
Максим Буткевич запитує, де проходить межа між правом на приватне використання рідної мови та державною мовою, та питанням мовної толерантності.
Дарʼя Бура розповідає реальну історію, коли вона звернулася до лікарки українською, а та відповіла російською, посилаючись на свій травматичний досвід з окупованих територій. Цей випадок ілюструє складність поєднання прав та людяності.
Євгенія Кузнєцова уточнює, що за законодавством України державною мовою є українська, і право отримувати послуги нею гарантоване. В ситуації, описаній Дарʼєю, вибір сприймати звернення російською залежить від клієнта, для якого це не є порушенням.
Сфера обслуговування не зобов’язана працювати російською, а робить це за власною доброю волею, задля емпатії чи на прохання клієнта.
Вона порівнює це з медичною практикою в США, де забезпечують комунікацію із пацієнтами їхньою мовою.
Однак вимога російської мови у публічному просторі України, наприклад у ресторанах, не має правових підстав і часто відображає небажання втрачати давні мовні привілеї.
Привілей російської мови був довготривалим явищем, що викликало у привілейованих певне роздратування при втраті цього статусу, оскільки вони не враховували, що цей період супроводжувався дискримінацією україномовних.
Лагідна українізація — міф чи реальність?
Євгенія Кузнєцова відзначає, що термін «лагідна українізація» часто є маніпулятивним і застосовується щодо мовних норм чи законів.
На прикладі правила про мову першого звернення у сфері послуг вона пояснює, що закон зобов’язує починати обслуговування українською, але не забороняє переходити на інші мови за згодою сторін.
Цікаво, що у східних регіонах це правило почали дотримуватися відразу: у Краматорську чи Сіверськодонецьку уже у перший день діяло звертання «Добрий день», що раніше було рідкістю. Натомість у Києві це було викликом.
Приклад з 2016 року, коли знайомий наполягав на меню українською, і доводилося шукати ресторан, ілюструє, наскільки швидко змінилася мовна ситуація.
Майбутнє інших мов в Україні
Максим Буткевич питає про перспективи мов, окрім української і російської, зокрема угорської, польської, кримськотатарської, та роль держави у їхньому збереженні, розвитку і навчанні.
Євгенія Кузнєцова підкреслює, що носії цих мов мають право отримувати освіту рідною мовою, проте це не має замінювати державною освітою українською.
Вона наголошує, що майбутнє мов національних меншин відображає долю України як демократичної держави, яка відповідально захищатиме права меншин. Формально російська мова також належить до мов національних меншин.
У далекій перспективі, як припускає Кузнєцова, можлива ситуація, коли Росія перестане бути загрозою, і російська мова буде сприйматися нейтрально, наприклад, через недільні курси в Києві.
Нині ж через війну ідентичність української мови як державної набуває іншого значення, і тому підтримують розвиток усіх мов, окрім російської.
Це питання частково відображено у мовному законодавстві, де розроблені складні норми щодо використання російської, які не забороняють інші мови.
Незважаючи на недосконалість законодавства, воно загалом ефективно забезпечує захист української мови. Імовірно, що наразі не є доречним розпочинати масштабну дискусію про його зміну.
Ілюстрації
У матеріалі використані фотографії Євгенії Кузнєцової, Максима Буткевича та Дарʼї Бури, що підкреслюють атмосферу інтерв’ю.
—
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Він репрезентує позицію авторів і не обов’язково відображає офіційну позицію фонду.
Повну розмову можна прослухати в доданому аудіофайлі на сайті hromadske.radio.
При цитуванні матеріалів обов’язковим є розміщення гіперпосилання на первинне джерело та вказівка повної назви ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання й назва мають розміщуватися не нижче за другий абзац тексту.
