Одеський хімічний гігант на роздоріжжі: виклики та надії приватизації під час війни
Економічний потенціал величезного хімічного заводу на узбережжі Чорного моря в Україні просто вражає. Складські приміщення, депо та димарі розкинулися на площі, що займає близько трьох чвертей Центрального парку у Нью-Йорку. Все це з’єднане довгими конвеєрними стрічками та залізничними коліями, які ведуть до причалу, де швартуються велетенські вантажні судна.
Це – Одеський припортовий завод, один з найбільших виробників добрив у Європі і справжня перлина української промисловості, яка сягає ще радянських часів. У рамках масштабної приватизації, що повинна підтримати економіку країни у складний час, його намагалися продати минулої осені. Початкова ціна була доволі привабливою – $100 млн.
Але жодної ставки так і не отримали. Ретельніший огляд комплексу під час рідкісного візиту, в тому числі з даху одного з корпусів, більше пояснив ситуацію і вказав на нелегкі проблеми фону для приватизації України загалом. В декількох будівлях видно дірки в дахах – сліди нещодавніх влучань російських ударів. А раптом пролунав сигнал повітряної тривоги: російські дрони вже підкрадаються з чорноморського напрямку.
Чому завод – ключова ланка державної модернізації під час війни?
«Потрібно швидко йти», – каже Юрій Ковальський, директор заводу, кличучи з даху. Цей хімзавод – лише один із багатьох об’єктів державної власності, які Україна виставила на продаж під час війни. Серед них – титанічні заводи, спиртзаводи та багато інших. Головна мета – не лише заповнити бюджетні діри, а й реформувати економіку, яка досі тримається на нерозумних та збиткових радянських підприємствах.
Київ вірить, що звільнення від цих «ящиків Пандори» допоможе країні підготуватися до тіснішої інтеграції з Заходом і дасть поштовх для розвитку.
«Чим раніше продамо, тим краще», – впевнено заявила Дарія Марчак, заступниця міністра економіки України.
Війна: чи друг, чи ворог процесу приватизації?
Війна, хоч і прискорила прагнення приватизувати державні активи, водночас стала одним з головних бар’єрів для потенційних покупців. Особливо це стосується іноземців, яких так хоче залучити Україна. Адже хто ризикне вкласти гроші у об’єкти, на які завтра може впасти ракета? Плюс до всього, корупція, що кишить у державних компаніях, лякає інвесторів ще більше.
Сам Одеський припортовий – семимильна ілюстрація цих проблем. Минулого літа російський наступ наніс йому серйозної шкоди, і через загрозу хімічних вибухів завод припинив виробництво добрив на початку війни. Замість цього почали використовувати складські приміщення для зберігання і вивезення зерна.
Крім того, завод тягнеться боргами понад $250 млн перед відомим українським олігархом, а численні спроби продати його протягом останніх 30 років провалювалися, навіть коли ціна на аукціоні стрімко знижувалась.
Дмитро Наталуха: боротьба за «перезапуск» заводу
Голова Фонду держмайна Дмитро Наталуха узяв на себе відповідальність знайти покупця для підприємства. Він заявив, що держава готується оголосити новий аукціон цього літа, сприймаючи успішний продаж як важливий тест для економіки країни в умовах війни.
«Якщо нам вдасться продати цей завод, це буде історичною подією, – ділиться Дмитро з Києва. – Це стане потужним сигналом для всіх: від влади до міжнародних інвесторів».
Гніздо корупції: історія, що не дає спокою
Ще в 1970-х роках американський нафтовий магнат Арманд Хаммер зіграє свою роль у створенні заводу, постачаючи обладнання для виробництва аміаку та сечовини – основних компонентів добрив. Завод працював, отримуючи дешевий російський газ і постачаючи продукцію по всьому Радянському Союзу.
З розвитком він перетворився на промислового велета з річним виробництвом понад 2 млн тонн аміаку і сечовини. Продукція відвантажувалася через порт Чорного моря і по 1500-мильному трубопроводу, що з’єднував Україну з Росією.
Життя заводу завжди було тісно пов’язане із соціальним середовищем: працівники мешкали у однокімнатних квартирах поруч, а відпочивали у фабричному курорті в Карпатах. Місто Південне, розташоване за 15 миль від Одеси, виникло саме як містечко для заводчан із типовою радянською атмосферою і бронзовими пам’ятниками робітникам.
Шляхи приватизації: спроби та невдачі
Після краху СРСР завод став лакомим шматком для олігархів, що ласують безцінними державними активами. Проте боротьба за контроль була дуже гострою – ідеального власника, що задовольнив би всі впливові групи, обрати не вдалося.
У 2009 році угода на $625 мільйонів, виграна Ігорем Коломойським, була скасована через звинувачення в “недооцінці” заводу. Сьогодні початкова ціна у $100 млн здається дуже скромною, особливо з огляду на нинішні обставини. Коломойський, свого часу близький до Президента Зеленського, нині перебуває під слідством з іншого приводу.
За минулі три десятиліття як мінімум п’ять спроб приватизації завершилися провалом. Однією з останніх була торішня спроба, коли кандидат у покупці мав збанкрутілого конкурентного вигляд, пов’язаний із справою про розкрадання на заводі.
Фінансові ігрища та борги
Завод став ареною для різних фінансових махінацій. Найвідомішою стала схема Дмитра Фірташа — українського газового магната, який заробляв на перепродажі газу за завищеними цінами через державні контракти, залишивши підприємство з кредитом у $250 млн. Незважаючи на санкції проти нього в Україні, суд апелював до того, що завод не зобов’язаний погашати цей борг.
Розслідуються також інші кримінальні справи: недавно колишній депутат і менеджери заводу погодилися на угоду про визнання вини, зізнавшись у штучному заниженні цін на добрива, які продавалися посередникам з метою особистого збагачення.
Приватизація як відповідь на корупцію
Саме знищення корупційних схем на державних підприємствах є одним із ключових мотивів реформування через приватизацію. Дарія Марчак вважає, що лише іноземні інвестори здатні внести сучасні управлінські підходи та дисципліну.
Більше того, у «Плані процвітання», підготовленому Києвом спільно з західними партнерами, зокрема американським фондом BlackRock, приватизація згадується аж 15 разів як рушійна сила економічного зростання після війни.
Наталуха, випускник Кембріджу та юрист, розповів про те, що прийшовши в Держмайно, він побачив, що більшість підприємств – порожні оболонки, які навіть не знають, як функціонувати. Не раз працівники фонду стикалися з вороже налаштованою охороною, що не дозволяла їм увійти до будівель.
Нові кроки та виклики на шляху реформ
Незважаючи на пропозиції продати завод буквально за символічну ціну, Наталуха бачить у ньому «надзвичайно цікавий актив». Він планує провести аудит, перезавантаження керівництва і довести до нового аукціону вже у найближче літо.
Особливий акцент ставиться на тому, що подорожчання світових добрив після геополітичних потрясінь на Близькому Сході робить завод ще більш привабливим як інвестиційний проєкт.
Чи наважаться інвестори в умовах війни?
Питання залишається відкритим: чи знайдуться охочі вкладати гроші у ризикований об’єкт під обстрілами? Наталуха переконує, що інвестор із «правильним прапором» — тобто таким, що зможе забезпечити певний рівень безпеки заводу — може стати вирішенням проблеми.
Втім Росія не гребує ударами навіть по іноземних компаніях, які працюють в Україні, як сталося з Philip Morris і Mondelez цього року.
Зараз вже чотири потенційних учасники з різних куточків світу — три західні та один з Близького Сходу — підписали угоди про нерозголошення, щоб оцінити можливість участі в аукціоні.
«Будемо чесними, це складний актив, – підкреслює Дмитро. – Але він має великі можливості для тих, хто готовий ризикнути».
