Після невдалої військової кампанії 2022 року президент Росії Володимир Путін обрав стратегію затяжної війни на виснаження. Це рішення стало тривожним сигналом для України. Протягом певного часу здавалося, що час працює на користь агресора. Росія має значно більші матеріальні та людські ресурси, забезпечує себе військовою допомогою з боку Ірану та КНДР, а також швидко нарощує виробництво озброєнь та боєприпасів. Однак 2026 рік вніс корективи у цю картину, і тепер визначити, хто перемагає у війні на виснаження, стало складніше.
За результатами першого кварталу 2026 року дефіцит федерального бюджету Російської Федерації перевищив плановий показник на 3,8 трильйона рублів і склав 4,6 трильйона рублів. У 2025 році цей дефіцит становив 5,64 трильйона рублів, що відповідає приблизно 2,6% від ВВП країни. Економіка РФ втрачає імпульс, який забезпечувався форсованою мілітаризацією, демонструючи ознаки стагнації: минулого року зростання склало всього 0,6%, а у першому кварталі 2026 року зафіксовано спад на 0,3%. Зростання цін на нафту, спричинене війною проти Ірану та блокадою Ормузької протоки, певною мірою підтримує бюджет Росії, потенційно приносячи додатково 1–2 трильйони рублів. Проте масштаб проблем залишається таким, що ці кошти навряд чи зможуть компенсувати всі витрати.
Військові витрати поглинають близько 6,3% ВВП агресора. У 2026 році на оборону та силові структури Росія планує спрямувати приблизно 38% усіх федеральних бюджетних видатків. Щоб стабілізувати фінансову ситуацію, Кремль вдався до підвищення податків:
– з 1 січня збільшено ставку ПДВ з 20% до 22%;
– ще у 2025 році прибутковий податок на компанії підвищили з 20% до 25%;
– скасовано низку пільг для малого бізнесу та зросли імпортні мита;
– введено нові збори на придбання електронної техніки.
Ситуація у регіонах РФ значно погіршилася. Українські зовнішні розвідувальні джерела повідомляють, що у 2025 році сумарний дефіцит регіональних бюджетів досяг 19,2 мільярда доларів, а у деяких областях збитки сягнули 35% бюджету. Це суттєво обмежує можливості місцевих адміністрацій для розв’язання актуальних проблем населення і примушує уряди скорочувати виплати за контрактами на участь у війні проти України.
Згідно з оприлюдненою інформацією із ЗМІ:
– у Самарській області торік розмір бонусу для добровольців, які беруть участь у бойових діях, знизився з 6,6 мільйона до 400 тисяч рублів;
– у Татарстані одноразова фінансова підтримка скорочена з 2,7 мільйона до 400 тисяч рублів;
– у Чувашії виплати зменшились з 2,5 мільйона до діапазону 400–800 тисяч рублів;
– у Республіці Марій Ел замість 3 мільйонів нараховують 400 тисяч рублів.
Крім того, деякі регіони Росії затримують виплати для поранених та родинам загиблих військових. Проте після падіння кількості охочих укласти контракт на 20% деякі адміністрації відновили ці виплати.
З кінця минулого року агресор несете більше втрат на фронті, ніж здатен компенсувати мобілізацією. Щомісячний набір до армії становить приблизно 30–35 тисяч осіб, але цієї кількості вже недостатньо, щоб покрити втрати. У зв’язку з цим ворог дедалі частіше застосовує примусову або приховану мобілізацію, намагаючись уникнути оголошення повномасштабної мобілізації, що є політично ризикованою і непопулярною серед населення. Переміщення ворога значно сповільнилося, і кожен метр української території дістається йому дорогою ціною.
У російському суспільстві посилилися відчуття тривоги та втоми через тривалу війну:
– понад 70% населення країни-агресора відчувають песимізм і неспокій;
– більше 60% не довіряють офіційній інформації влади;
– приблизно стільки ж критично оцінюють політичну ситуацію;
– близько 65% опитаних виступають за ведення мирних переговорів.
Хоча формальна підтримка «спеціальної військової операції» залишається високою, ентузіазму вступати до війська серед громадян помітно бракує. Також росіян дратують обмеження в роботі інтернету, цензура та блокування популярних месенджерів.
Водночас Україна посилила свої ударні можливості. Київ тепер може завдавати більш масштабних і системних ударів по енергетичній інфраструктурі Росії та військово-промисловому комплексу. Виявилась справжньою як перевага, так і вразливість величезна територія РФ — ворог фізично і технічно не здатен забезпечити захист усіх критичних об’єктів, а його система протиповітряної оборони виснажується через постійні атаки. Європейські країни нарощують виробничі потужності, значна частина яких працює на підтримку української оборонної промисловості. Крім того, Україна отримала безпрецедентну фінансову допомогу від Європейського Союзу у розмірі 90 мільярдів євро, що суттєво покращує її економічний стан. Усі ці фактори створюють суттєві виклики для Росії, яка сподівалася, що війна на виснаження забезпечить їй успіх.
Водночас це не свідчить про повний перехід агресора до оборонної стратегії. Російські війська й надалі проводять локальні наступальні операції на окремих ділянках фронту, продовжуючи бойові дії в спробі досягти своїх політичних цілей військовим шляхом, хоча темпи просування і масштаби операцій суттєво зменшилися. Російське військове керівництво, ймовірно, покладає надії на тактичні перемоги у літній кампанії 2026 року, яка, на думку експертів і військових аналітиків, може зосередитися на ударних напрямках:
1. Запорізький фронт;
2. Краматорсько-Слов’янська агломерація.
Російський Генштаб сподівається, що досягнення тактичного успіху на полі бою може примусити Київ до значних поступок.
Варто зазначити, що у російському суспільстві накопичилася втома від тривалої війни, економіка перебуває у складному становищі, а можливості поповнення бюджету обмежені. Серед вищого керівництва Росії відчувається невпевненість у перемозі та зростає занепокоєння з приводу ризиків, які має продовження бойових дій. Однак поки що немає явних ознак, що агресор остаточно відмовився від сподівань досягти «цілей спеціальної військової операції» шляхом збройного конфлікту чи визнав, що продовження війни несе більше ризиків, ніж її завершення.
Україна також несе значні втрати у війні на виснаження, й основний удар припадає не стільки на економіку, скільки на демографію. Об’єкти інфраструктури, пошкоджені електростанції та промислові підприємства можна відновити, а от людські життя — ні. Хоча сучасні дрони та роботизовані системи частково замінюють солдатів на фронті, значна кількість українців емігрувала за кордон. Державна політика разом із тривалістю війни не сприяє їхньому поверненню, а навпаки — посилює демографічний відтік. Цей фактор створює серйозний демографічний тиск, який лише зростатиме. На сьогоднішній день влада не має чіткої стратегії для подолання цієї проблеми.
На цьому тлі актуальними є дискусії про залучення 4,5 мільйона мігрантів для відновлення економічного потенціалу країни, що свідчить не про державну політичну мудрість, а про важливість пошуку виходу з кризи. Варто пам’ятати, що одним із головних цілей московської агресії є ослаблення України через зменшення чисельності її населення.
