Наприкінці вересня провідні світові медіа поширили інформацію: «Майже кожен третій цивільний українець має посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) або комплексний ПТСР». Так британські та українські науковці підсумували результати свого дослідження, опублікованого у European Journal of Psychotraumatology.
Наша команда лікує воєнну травму як у військових, так і у цивільних, працюючи в Україні та США. Ми з повною впевненістю стверджуємо, що нинішня війна завдає людям значної психологічної шкоди. Втім, я не погоджуюся з тим, як цифру поширювали в заголовках. Природна реакція на реальну, що триває, загрозу — це ще не патологія. Визначати нормальну реакцію на надзвичайні обставини як хворобу — це шкодить. Так само небезпечно недооцінювати те, що війна справляє з людьми. Обидва підходи заважають досягти головної мети: зрозуміти справжні потреби кожної людини та надати їй адекватну допомогу.
Автори дослідження опитали телефоном понад 2,5 тисячі дорослих українців у травні 2024 року. За їхніми підрахунками:
– 25% респондентів мали ознаки імовірного ПТСР;
– ще 6% — симптоми комплексного ПТСР.
Це сумлінне дослідження, виконане в складних умовах. Проте тут постає питання стосовно одного поняття — «пост».
Посттравматичний стресовий розлад, або ПТСР, описує реакції людини на подію, яка вже минула. Небезпека позаду, але тіло і розум досі реагують так, ніби вона постійно поруч. Спогади про травму нав’язливо вриваються в теперішнє, а організм перебуває в постійній бойовій готовності. Уявімо це як пожежу, яку вже загасили, але сигналізація продовжує вити.
Інструмент, яким користувалися дослідники, побудований на цій логіці: людина обирає одну подію минулого і оцінює, наскільки вона впливає на неї досі. Для ветерана, що повернувся додому, або для постраждалого через роки після катастрофи цей метод спрацьовує. Але для людини, яка кожної ночі живе в умовах повітряної тривоги, це не зовсім коректно.
Українці переживають травму, що триває щодня. Дрони та ракети досягають міст, розташованих за сотні кілометрів від лінії фронту. За таких обставин чуткий сон, здригання від гучного шуму та постійна настороженість сигналізують про те, що система тривоги працює належно — у режимі реальної небезпеки. Харків’янка, що прокидається щоразу від сирени, адекватно реагує на ситуацію, що відбувається навколо.
Психологи мають окремий термін для цього стану — безперервний травматичний стрес. Його вивчали в тих регіонах, де загроза тривала роками. Зокрема, в ізраїльському місті Сдерот, що довго піддавався ракетним обстрілам, дослідники виявили:
– Тривога мешканців була прив’язана до постійної щоденної небезпеки, а не до однієї конкретної події з минулого.
– Тривожність зменшувалася, коли люди залишали райони обстрілів.
Це означає, що здорово функціонуюча система тривоги автоматично вимикається, як тільки небезпека минає.
Автори українсько-британського дослідження це підтверджують. Вони рекомендують сприймати гіперзбудження як точний індикатор реально існуючої загрози, а не як «хибну тривогу». Також попереджають, що інструмент, розроблений для оцінки післятравматичних реакцій, може завищувати кількість випадків ПТСР серед тих, хто досі перебуває у небезпеці. Провідна авторка дослідження Емма Фейсер-Ірвін відзначила, що реакції на триваючу війну не завжди вписуються в традиційні моделі, створені для післявоєнного періоду. Цим погоджуються й інші фахівці. Якщо методика не враховує особливостей поточної ситуації, численні статистичні дані не повинні становити заголовок.
Крім того, телефонне опитування не замінює особисту бесіду з фахівцем. Анкети свідомо орієнтовані на широке охоплення, щоб не пропустити потенційних пацієнтів. Тому кількість випадків, яку вони виявляють, зазвичай перевищує ту, що підтверджується клінічною діагностикою.
При детальному вивченні результатів дослідження постає інша картина українців:
– Понад 70% респондентів зазнали обстрілів поблизу власного дому.
– Біля половини мають рідних на фронті.
– Третина була змушена покинути своє житло.
Водночас лише 6% мали симптоми комплексного ПТСР — важчої форми розладу, яка формується після довготривалих травм. Цей показник є нижчим за результати деяких попередніх досліджень. Серед причин, які могли цьому сприяти, автори називають:
1. Сильну національну ідентичність;
2. Міцні зв’язки всередині спільнот;
3. Взаємодопомогу й підтримку.
Для тих, хто живе в Україні, це не є відкриттям. Адже це сусідка, яка після ранкового обстрілу вимітає уламки скла та знову відкриває свою крамницю. Це вчителька, що проводить уроки в укритті. Це волонтери, які приїжджають з чаєм і генератором, ще поки дим не розвіявся. Ці люди щодня живуть і працюють у надзвичайних умовах, важко уявних для тих, хто їх не пережив.
Маркетингові ярлики мають неабияке значення. Якщо третині населення сказати, що вона хвора, такі слова можуть почати здійснюватися. Людина, що вважає себе зламаною, поводиться відповідно. Нормальна реакція на справжню небезпеку тоді сприймається як патологія.
Водночас багато українців досі побоюються звернутися до психолога чи психіатра через страх осуду. Тому варто підкреслити і те, що коли людина все ж звертається по допомогу, її стан треба уважно сприймати. Хтось одужує за кілька сеансів, а іншим, військовим чи цивільним, знадобиться тривала й інтенсивна терапія. Це визначить не анкетування або заголовок, а оцінка експерта після особистої розмови. За даними Атласу психічного здоров’я ВООЗ, в Україні налічується близько 34 фахівців із психічного здоров’я на 100 тисяч населення, тоді як у середньому по Європі — 53. Саме тому надзвичайно важливо, щоб кожен отримував саме ту підтримку, яка йому потрібна.
Це не означає, що звичайні реакції треба терпіти мовчки. Навпаки, нормальна відповідь на стрес теж виснажує. Науковці позначають цю ціну як алостатичне навантаження: це знос організму внаслідок багатомісячного або багаторічного режиму виживання. Поганий сон, загальна напруженість, дратівливість та втома – це прояви цієї вартості. Якщо постійна настороженість порушує сон, роботу чи спілкування з близькими — варто до цього прислухатися. Для отримання підтримки не обов’язково мати формальний діагноз.
Доброю новиною є те, що перевантажену систему тривоги можна заспокоїти, причому багато ефективних методів доволі прості. Наприклад:
– Повільне дихання з подовженим видихом розслаблює тіло;
– Лікувати безсоння реально, а застосунки, засновані на когнітивно-поведінковій терапії, допомагають покращити сон;
– Регулярна фізична активність знижує рівень тривоги;
– Короткотривалі групові програми, які ведуть навчені не психологи, допомагають тим, хто пережив війну та змушений переїжджати.
Психологи, що працюють із посткатастрофічними станами, виділяють п’ять ключових факторів, що сприяють відновленню:
1. Відчуття безпеки;
2. Спокій;
3. Віра у власні сили та сили громади;
4. Соціальні зв’язки;
5. Надія.
Оскільки війна триває, повної безпеки наразі немає, тому решта складових стає особливо важливою. Вони формуються не лише у медичних кабінетах, а й на кухнях, у класах та сховищах.
Для людей, у яких система тривоги «застрягла» у стані постійної активації, існують методи, що безпосередньо впливають на нервову систему. Один із таких — блокада зірчастого вузла (ін’єкція, яка заспокоює скупчення нервів на шиї). У дослідженні з американськими військовими вона зменшувала симптоми ПТСР значно ефективніше, ніж процедура-плацебо. Фонд Weatherman пропонує цю процедуру українським військовим.
Результати дослідження містять рекомендації щодо подальших кроків:
– Для більшості людей радять посилювати підтримку в громадах і соціальних групах;
– Тим, у кого симптоми не проходять самостійно, потрібне раннє лікування, спрямоване на зниження відчуття загрози, уникання і тривоги, що не відпускає.
Такі терапевтичні методики демонструють ефективність і в Україні: організовані психотерапевтичні програми значно зменшують симптоми ПТСР у українських ветеранів та переселенців. Виявити тих, кому потрібна спеціалізована допомога, можливо лише через бесіду з фахівцем, тривале спостереження та інструменти, розроблені з урахуванням особливостей війни, що триває.
Українці не зламані. Вони засинають під сирени, але вранці ідуть на роботу, до школи чи у волонтерські штаби. У цьому — сила, яку варто побачити, і втома, з якою треба допомагати. Отже, і міри їхнього болю слід обирати так, щоб поважати і те, і інше.
Особлива подяка колегам із Фонду Weatherman за підтримку в підготовці цього матеріалу, зокрема:
– Меган Моббс, PhD — генеральній директорці та президентці Фонду Weatherman, колишній офіцерці армії США, докторці клінічної психології Колумбійського університету, яка спеціалізується в галузі травми;
– Валерію Андросову — директору Програми психофізіологічної реабілітації Національної поліції у Фонді Weatherman, психологу з Києва (з 2017 року), аспіранту й викладачу НТУ «ХПІ»;
– Лорен Гійом — директорці Фонду Weatherman в Україні, магістерці з глобальної політики Школи публічних справ імені Ліндона Джонсона (Техаський університет).
Автор матеріалу — доктор Джеймс Лінч, головний медичний директор програми SGB у Фонді Weatherman, спеціально для УП. Життя.
Публікації в рубриці «Погляд» не є редакційними статтями і відображають виключно позицію автора.
