Четвертий фестиваль «Протасів Яр пам’яті Романа Ратушного», який у цьому році проходить під гаслом «Слова, які мають вагу», зібрав на протязі кількох днів письменників, філософів, істориків, військових, правозахисників, громадських активістів та митців. Вони обговорювали надзвичайно важливу тему — відповідальність за сказане слово, його вплив у воєнний час, а також те, яким чином слова не лише відображають дійсність, а й можуть суттєво її змінювати.
Одним із центральних моментів фестивалю став виступ письменниці, філософині та есеїстки Оксани Забужко. Вона аналізувала постать Романа Ратушного, підкреслювала важливість покоління, що сформувалося під тиском війни, звертала увагу на силу громадянської активності та наголошувала на обов’язку називати речі своїми іменами. Видання ZMINA оприлюднює текст її промови.
Коли мене запросили виголосити провідну промову цього заходу, я усвідомлювала вагомість поставленої переді мною задачі. Основна тема — слова, які мають не просто звучати, а важити, — це думка філософа Сенеки, яка нині нерозривно така ж пов’язана з ім’ям Романа Ратушного — людини, в житті якої це не було формальною цитатою, а стилем існування.
Говорити у просторі, присвяченому Роману Ратушному і його боротьбі, означає говорити не лише про нього самого, а й про відповідальність, яку несе цілісне покоління. Моє покоління — це покоління відкладеної війни. Ми виявилися неготовими до неї в той час, коли ще могли вплинути на розвиток історії. Через нерішучість і неготовність війну, до якої не підготувалися, ми передали своїм дітям. І тепер саме наші діти стали нашими вчителями — навіть ті, хто покинув цей світ. Особливо вони є вчителями саме у своїй відсутності. Таким вчителем для мене особисто став Роман Ратушний.
Попри те що я не знала його особисто, від моменту його трагічної загибелі виникло гостре розуміння: це обличчя нової України. Молодий чоловік, якого знали як відданого громадського активіста, вселяв думку про нього як про потенційного державного діяча нового покоління — людину з глибинним історичним усвідомленням України та її ролі у світі. Його слова і дії створювали враження внутрішньої гармонії та непохитності. Це покоління принаймні здавалося тим, кому можна буде спокійно довірити країну. Саме тому смерть Романа стала не просто особистою трагедією, а глибоким потрясінням, що примусило багатьох переглянути уявлення про відповідальність, громадянську мужність і природу політики.
Минуло вже кілька років, однак ці думки лише поглиблюються. Після загибелі Романа його слова «Чим більше ми вб’ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям» отримали значний інформаційний резонанс. Проте навіть під час повномасштабного вторгнення 2022 року вони звучали у цивільному суспільстві занадто радикально і викликали внутрішній спротив — особливо саме слово «вбивати». Особисто я також відчувала дискомфорт, цитуючи ці слова перед європейською аудиторією: невідомо було, чи зрозуміють і чи сприймуть їх правильно.
Ця різниця у сприйнятті відображає кордон між фронтом і тилом. У мирному місті після обстрілу чулися прокльони: «Дай Боже, щоб вони швидше здохли». Військові ж відповідали інакше: «Ми працюємо над цим». Це не просто варіації лексики, а відмінність світоглядів. Для воїна смерті — невід’ємна частина війни і відповідальності. Це складна і жорстка реальність, яку він повинен прийняти, аби захистити майбутнє дітей. Тому слова Романа — це не спалах емоцій, а політичне мислення людини, орієнтованої на далеку перспективу.
Очевидно, він висловив те саме, що раніше казала Голда Меїр: «Ми прагнемо жити. Наші сусіди бажають бачити нас мертвими. Отже, компроміс малоймовірний». Росія фактично не залишила простору для мирного співіснування, бо від початку оголосила Україну нежиттєздатною. Слова Романа — це не заохочення до жорстокості, а усвідомлення відповідальності за майбутнє, підтверджене найвищою ціною — його власним життям. Саме тому ці слова стають не порожнім звуком, а мають справжню вагу.
Існує ще один важливий аспект цієї історії. Довго мене не полишала думка про те, чому саме Роман міг так ясно говорити про це, а моє покоління не спромоглося. Чому нам бракувало сміливості називати речі своїми іменами? Якщо звернутися до філософії, варто пригадати Альберта Швейцера, який наприкінці ХХ століття діагностував ціннісну кризу сучасної цивілізації. Він зауважив, що спекулятивне мислення, яке складається з чужих цитат і реплік без особистого досвіду, що ми повторюємо, заміщає підставове мислення — народжене із глибокого, особисто прожитого життєвого досвіду.
Для мене спадщина Романа саме й полягає у прикладі підставового мислення: усе, що він промовляв, було прожите ним особисто; у кожному слові відчувалась щира та глибока людська участь у долі країни.
Нещодавно я остаточно усвідомила значення цього. Тиждень тому відвідала Харків — місто, яке нині постраждало від війни значно більше, ніж Київ. По центральних вулицях майже не залишилося цілих вікон, безліч із них закрито плитами ДСП, а деякі історичні будівлі залишились відкритими назовні з весни 2022 року і не відновлюються, ставши частиною воєнного ландшафту. Однак мене вразило інше: на цих плитах розміщені вірші, стріт-арт, Українська поезія — як класична, так і сучасна.
Молоді харківські митці буквально вписують літературу в поранене місто: це покоління дітей війни опановує простір руйнувань як власний життєвий простір. Іншої молодості у них вже не буде. Одного дня мене завели з центральної вулиці у невеликий провулок.
— Подивіться, — сказали мені, — тут стояв будинок, у який влучила ракета.
Нині на його місці котлован, а навпроти — моє віршоване слово.
Я навіть спочатку не впізнала його. Він написаний близько десяти років тому, коли в Україні ще не говорили прямо про військові дії, а використовували терміни «АТО», «атовці», «конфлікт». Тоді міжнародна політика воліла безпечні евфемізми.
Вірш починається рядками:
«Скажеш слово — і відчиняються брами в повітрі…»
і завершується просто:
«…розплющуєш очі й кажеш: війна».
Я запитала художницю, яка винесла цей текст у публічний простір:
— Чому саме цей вірш?
Її відповідь здивувала мене.
Вона відповіла:
— Я мусила якось описати цей простір.
І тут я знову усвідомила: простір, де стояв будинок, — це одна реальність, а простір із котлованом — зовсім інша. Цю реальність слід називати, давати їй ім’я і описувати, оскільки лише так вона стає частиною людської свідомості. Роздумуючи про це, я ще гостріше збагнула болючу правду про своє покоління. Вірш я створила багато років тому, але так і не опублікувала, не винесла в публічний простір. Це зробила людина молодого віку, як у Романа Ратушного — представниця покоління війни, яка вже не боялась вимовити слово «війна» вголос. І саме таке покоління навчило нас найголовнішому — не боятися називати речі своїми справжніми іменами.
Саме тому слова Романа про:
- «Чим більше ми вб’ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям»
не стали тоді загальновідомим мемом. Для багатьох вони були занадто гострими, прямолінійними. Поширена культура недомовленості, страх називати правду почасти сформували наше покоління ще за часів, коли формувалася уявлення про те, як слід поводитись із сусідами, Заходом, Москвою, Берліном і Вашингтоном. Менталітет пристосування і орієнтація на чужі очікування стали звичними. І ось з’явився молодий хлопець — громадський активіст, який виріс не в політичних кабінетах чи штабах, а в реальній боротьбі за парк, місто і державу. Він говорить просто, точно й щиро, і його слова мають силу визволення — визволення від самоцензури, евфемізмів і страху говорити чужими словами.
Саме такий низовий громадянський активізм, що уособлював Роман Ратушний, не народився на базі політичних технологій, а з особистої відповідальності за власний простір, громаду і державу. З цього активізму виросла нова політична етика — етика людей, які не чекають дозволу говорити правду або діяти.
Можливо, цей урок і є ключовим у спадку покоління Романа. Воно не лише навчилося вести війну, взяти відповідальність, а й навчило говорити так, аби слова мали вагу.
Саме з уміння чесно, без евфемізмів і небажання пристосовуватися до чужих побоювань називати речі своїми іменами починається майбутнє України — країни, дорога якої вже освітлена прикладом Романа Ратушного.
Оксана Забужко, письменниця, філософиня, есеїстка і публіцистка.
Записала журналістка Людмила Тягнирядно.
