Великі держави дедалі частіше зазнають поразок у війнах не через технічну слабкість зброї, а внаслідок нерозуміння країн, проти яких вони ведуть боротьбу. Такий висновок озвучує The New York Times у своєму матеріалі, присвяченому Росії, Україні, США та Ірану.
Аналітики виділяють, що як Володимир Путін, так і Дональд Трамп припустилися схожої помилки: вони намагалися нав’язати слабшим країнам своє уявлення про силу й владу, недооцінивши їхню здатність чинити спротив. У результаті це призвело до затяжних, витратних і політично виснажливих конфліктів.
Колишня радниця Ради національної безпеки США з питань Росії Фіона Гілл у статті для Brookings Institution підкреслює, що слабша держава змусила сильнішу перейти до довготривалої конфронтації. Вона також зауважує, що Кремль і Білий дім керувалися однаковою логікою: достатньо вдарити по осередку системи — і вона розвалиться.
Щодо України, аналітики вважають, що Путін розраховував на швидке падіння держави, зміну влади та відсутність масштабного опору. Натомість він зіштовхнувся з повномасштабною війною, яка триває вже роками, виснажує російську економіку і руйнує міф про непереможність армії РФ.
Схожу помилку справедливо відносять і до політики Дональда Трампа щодо Ірану. Американський лідер, як наголошує NYT, занедбав:
– здатність Тегерана давати асиметричну відповідь;
– ризик дестабілізації регіону;
– потенційні економічні наслідки, зокрема загрозу Ормузькій протоці.
Крім того, очікування щодо внутрішніх протестів в Ірані не справдилися — суспільство не вийшло масово проти режиму навіть після загострення конфлікту.
Аналітики також акцентують увагу на ще одній спільній проблемі — обмеженості військової потужності. Незважаючи на руйнівну дію авіаційних ударів, ані Росія, ані США не змогли досягти вирішального результату виключно завдяки військовому тиску.
Дослідник Вашингтонського інституту Джеймс Джеффрі, у своїй публікації для Foreign Affairs, зазначає: «Обом країнам однаково складно узгодити свої кінцеві цілі із наявними ресурсами та засобами». Водночас і Путін, і Трамп, як повідомляє NYT, продовжують покладатися на переговорний процес як метод отримання того, чого не вдалося здобути силою.
Путін наполягає, що війна завершиться лише після реалізації цілей Росії. Трамп же прагнув позиціонувати себе як лідера, здатного оперативно завершувати міжнародні кризи, але поки що не досяг ані стійкого миру в Україні, ані остаточного розв’язання іранської проблеми.
Фіона Гілл висловлює ще більш радикальний висновок: у підсумку ані Москва, ані Вашингтон не здобули бажаних результатів. Вона вважає, що:
– тупикова ситуація в Україні підриває авторитет Росії як глобальної військової сили;
– аналогічний ефект спостерігається і щодо США на Близькому Сході, де союзники дедалі частіше сумніваються у межах американської потуги.
За думкою аналітиків, головним наслідком подібних конфліктів є поступове руйнування традиційної моделі світового устрою. Коли навіть найпотужніші держави не можуть швидко встановити свою волю над слабшими країнами, міжнародна система стає все більш хаотичною, фрагментованою й недостатньо передбачуваною.
Парадоксально, але саме Україна та Іран можуть зрештою стати символами завершення епохи беззаперечного панування великих держав.
