Німеччина, 2026 рік. Українському читачеві Ульріке Альмут Зандіґ представляти не потрібно: її творчість як поетеси та музикантки вже давно увійшла в наше мистецьке коло. Менш відомою для широкої аудиторії є її проза. Проте нині маємо унікальну можливість ознайомитись із її новим романом, присвяченим російсько-українській війні. Книга під назвою «В урагані» заслуговує на спільне прочитання, обіцяючи глибоке пізнання.
Про авторку
- Походження і життєвий шлях: Ульріке Альмут Зандіґ народилася в Саксонії, нині мешкає у Берліні, їй понад сорок років.
- Освіта: навчалася на факультеті журналістики, згодом вивчала релігієзнавство, здобула ступінь з індології, а пізніше продовжила освіту в Німецькому інституті літератури в Лейпцигу.
- Літературна кар’єра: професійна письменниця, авторка п’яти поетичних збірок, з першим виданням у середені 2000-х, а також двох збірок оповідань.
- Визнання: володарка численних літературних премій.
- Українським читачам знана ще як фронтвумен гурту «Landschaft».
- Прозаічні роботи: роман «В урагані» — другий прозовий твір авторки. Перший роман «Монстри як ми» вийшов у 2020-х, події якого розгортаються в НДР та розповідають історії жертв сексуального насильства.
- Тематичний акцент: упродовж усього творчого шляху Зандіґ не раз верталася до осмислення різних форм насильства. Мова її текстів завжди свідчить: перед нами – поетеса.
Презентація книги
Роман «В урагані» був нещодавно представлений на Лейпцизькому книжковому ярмарку. Щодо реакції критиків і читачів поки що рано говорити, але вже є два професійні огляди, які дотримуються поміркованих оцінок. Акцент у них зроблено на тому, що це книга про Маріуполь і про те, як війна проникає всюди, подібно до піску.
Критики звертають увагу на специфіку прозового стилю Зандіґ — передусім це «проза поетеси», де пріоритет мають ритм і образність, а уже після цього – тема та послання.
Книга презентується у різноманітних форматах:
- буктрейлери;
- подкасти;
- аудіокнижки;
- авторські читання;
- інтерв’ю та публічні дискусії.
Під час презентацій підкреслюють, що авторка тісно пов’язана з Україною. Вона неодноразово відвідувала нашу країну впродовж останніх десяти років, бувала у різних містах, підтримує зв’язок з українськими друзями й колегами. Крім того, вивчила мову, що дозволяє їй краще розуміти їхню поезію та пісні, у яких відлунює агресія Росії, і все частіше перекладає ці твори німецькою.
У своїх виступах Зандіґ наголошує, що її приваблює, як життя триває навіть під час війни: діти народжуються та ростуть, клімат змінюється, професії відходять у минуле, а «пошук нової нормальності» часто виглядає гротескно. Вона позиціонує себе як залучений свідок, спираючись на досвід своїх друзів в Україні.
Не менш цікавою є реакція аудиторії, яка саме на темі України особливо фокусує увагу. Війна зображена в романі фактично без назви: війни як такої немає, а є кліматична зброя — піщані бурі. Ця відсутність назви країни в сюжеті, на думку деяких критиків, зокрема Йорга Магенау, заважає реалізувати політичний і інформаційний потенціал роману, адже авторка пише про чужу війну з позиції переповненої поваги.
Загалом, роман «В урагані» навряд чи піде легким шляхом, але й залишитися непоміченим він не може.
Сюжет і локації
Події розгортаються у приморському місті Вільнополь, головною окрасою якого є великий галасливий порт. Неподалік, за 60 км на південний захід, росіяни зведуть величезний залізничний міст — анахронізм, оскільки він виникне за два-три роки після описаних подій. Однак за цим анахронізмом легко ідентифікувати прототип міста — очевидно, що це Маріуполь. Місцева валюта — гривні, а ціни видаються досить низькими (дозу метамфетаміну можна купити за 17 гривень).
Авторка дозволяє собі деякі вільності, аби Вільнополь виглядав як європейський мегаполіс:
- існують нічні клуби з рейвовими вечірками в покинутих заводських приміщеннях;
- є азійський квартал — чайна-таун;
- сірчані лазні сховані в катакомбах під містом.
Життя триває.
Історія починається на початку весни 2022 року у паралельній реальності, не цілком альтернативній від нашої.
Війна в цьому світі присутня — сусідній регіон окупований; люди стривожені загрозою, що походить із Російської Федерації. Але роман «В урагані» не про війну напряму.
Зандіґ застосовує алегорію, щоб обійти прямі описання:
- війна зображується як піщані бурі, штучно створені,
- ці бурі накривають Вільнополь, потім Київ, де пісок ніби влаштовує облогу,
- зруйнована велика нафтопереробна станція в Одесі,
- зрештою місто окупують.
Піщані бурі — це військова кліматична зброя, за даними військових аналітиків різних держав, в той час як Росія заперечує причетність до них.
Події розгортаються так, ніби всі бачать пилові стовпи навколо, але водночас шоковані, коли пісок раптом завалює будинки і вулиці, знищуючи околиці. Перед самим ураганом із міста зникли всі собаки, але місцеві цього не помітили, адже спростово їх увагу поглинала політична криза в Європі.
Згодом під піском зникають ліси і села, півострови, а разом із ними і гарантії безпеки, змінюються версії реальності, на їхнє місце приходять інші.
Цікаво, що хронологія сюжету переносить у 2022 рік події 2014-го:
- пісчана буря викликає катастрофу з малайзійським Боїнгом на схід від Донецька,
- через шість днів два радянські винищувачі СУ-7 вибухають у вирі пилового урагану.
Цей створений механізмом «земля-повітря» прилад за наявними підтвердженнями перебуває на озброєнні Росії. Але прямих доказів вини Росії немає.
9 березня Вільнополь повністю занурений у пісок.
Авторський задум
В одному з інтерв’ю Зандіґ пояснює, чому обрала алегорії замість реального відтворення війни.
Мета такого підходу – уникнути надто абстрактних та драматичних образів війни для читачів, які не мають безпосереднього досвіду життя під час бойових дій. Війна — занадто масштабна, трагічна та хаотична подія, щоб її міг охопити один художній інструмент або одна людина.
Образ піщаної бурі створює:
- відчуття клаустрофобії,
- атмосферу облоги,
- сприяє сприйняттю трагедії фізично.
Однією з ключових сюжетних ліній є історія Надії — лікарки-кардіологині, яка живе у Вільнополі на верхньому поверсі 12-поверхівки зі своїм дорослим сином Максимом. Вона опинилась під завалами піску, знерухомлена, намагається через смарт-годинник, пов’язаний із штучним інтелектом, вийти на зв’язок із сином, який може, а може й ні бути поруч. Надія надсилає йому селфі — фото жінки під завалами піску з підписом: «Тепер це пекло. Але подивимось, що буде далі».
Інші персонажі:
- Богдан — старий батько Надії, що живе за містом у садибі з садом слив і джерелом, де ловить форель, хоча її там немає. Він відновлюється після інсульту. Його світ нагадує трохи макондо.
- Богдан — професійний русофоб, пережив депортацію родини, рік провів у таборах, мешкав у сиротинцях.
- Надія виховує з Богданом свого сина Максима, якому зараз вісімнадцять років.
- Максим — студент, який не захоплений навчанням. З юності займається торгівлею наркотиками (чорний порошок, що його втирають в очі, зветься «пісок»). Його прозвали «Піщаною людиною».
-
У Максима є куратор Спрінгер, який радить:
- Не вживати самому наркотики.
- Не продавати їх молодшим за себе.
- Не зраджувати.
Водночас Максим сам вживає наркотики. Його мрія — заробити на новий дім і ділянку лісу для діда.
Максим познайомився із Сонею, колишньою однокласницею, що також стала наркоманкою та жінкою легкої поведінки. Вона родом із села неподалік, наразі працює продавчинею парфумів в переході біля порту. Вони починають жити разом, хоча іноді Максим, повертаючись додому в підвішеному стані, душить Соню, щоб припинити її плач.
Також у родині є собака Мікі та кішка Чебурашка, які не можуть розповісти свою історію самі.
Максим у момент катастрофи немає вдома — він виявився у будинку Богдана за містом, куди намагається прорватися й Соня, яку під час облоги підібрав Спрінгер.
Надія лежить під завалами, Максим принижений у альтернативному будинку, і кожен переживає гіпотетичні передсмертні спалахи пам’яті. Таким чином вони розповідають історії своїх життів і родин.
Розповідь чергується між розділами, які ведуть від імені Надії («вдих-видих»), Максима («видих»), а також Піску («вдих»). Останні – поетичні коментарі, що можуть бути сприйняті як голос автора чи алегорія на зброю або наркотик.
Структура роману є сугестивною і залишає відкритим питання, що саме символізує Пісок: зброю чи наркотик.
Світ роману
Середовище Зандіґ уявляє як високотехнологічне:
- роботи-прибиральники,
- генератори їжі,
- голографічні дисплеї,
- індивідуальні помічники у вигляді ботів,
- вуличні камери, що ідентифікують перехожих за райдужною оболонкою ока,
- роботи-хірурги,
- штучно вирощені серця із стовбурових клітин.
Усе це відбувається на тлі продажу палених парфумів у переході.
Соня — персонаж, що приїхала в місто на навчання і мала вибір між роботою в магазині і секс-роботою. Вона обрала перше, тоді як її подруги — друге.
Світ роману дедалі більше стає умовним, позбавленим фактичного зв’язку з реальністю України.
Роботи знаходять тіло Надії під завалами, не зрозуміло, чи вона жива.
Богдан, Соня і Спрінгер починають розмірковувати над змістом війни, ворогів і союзників. Лише Богдан, який пережив сімейні трагедії, тримається за зброю, ставши далеким від абстрактного гуманізму. Його строгу змову цитує роман:
«А раптом це ворог?
Як я впізнаю ворога? Казали, його майже не відрізнити, такий же, як ми. Можливо, він не знає кодового слова. Чи промовляє його інакше.
Кажи пароль! — кричу я.
Ніхто не відповідає.
Може, це навіть не люди, мені здалося. Напевно, ворог був лише ідеєю. Мегаломанічною ідеєю, що перетворилася на програму дій. Стала системою, чия основна мета — поглинути нас.
Пароль! — Богдан стоїть у воріт, тримаючи дробовик напоготові.
Палянниця! — кричить Спінгер, піднімаючи вгору руки.»
Ідея роману
Ураган — це метафора, зачіпка про епіцентр бурі, «око урагану» — найспокійніша частина, де найнижчий атмосферний тиск, відсутні хмари, вітер майже не дме, там утворюється стихійне затишшя.
Надія, Максим і Богдан — люди з різними залежностями:
- Богдан страждає через втрату сім’ї,
- Надія одержима встановленням меж, яких ніхто не повинен переступати,
- Максим — наркоман.
Вони перебувають у «оці урагану». Їхнє повсякденне, бодай і нудне, життя є центральним змістом твору.
Насильство присутнє на рівні зовнішньої реальності — війни і катастрофи, але справжнє ж насильство — внутрішнє, тілесне, мовленнєве, — керує героями і сюжетом.
Роман розкриває конфлікт між усвідомленим (очевидним) і неусвідомленим (глибинним, більш руйнівним) насильством.
Особливу увагу авторка приділяє пошуку мови, за допомогою якої можна розповісти про страждання війни:
- Богдан грає з онуком у шахи і цитує з пам’яті вірш Олександра Пушкіна «Буря мглою небо кроет…».
- Російська культура уособлює і зброю агресора, і одночасно культурний спадок покоління Богдана.
- Для Максима нагадування про Пушкіна — спогад про строгу постать діда, контроль і каральний принцип.
- Пушкінський проспект, бар та наливайка з його іменем — символи зовнішньої сили і тиску, що відчуваються Максимом як Великий Інший, суворий батько.
- Для Богдана це культурний спадок, сприйнятий як колоніальний, але він ідентифікує їх як джерело травми. Російська мова колись слугувала порятунком, тепер же перетворена на символ руйнування.
Звернення до пошуку «чистої», неущкодженої мови відображено також у роману:
«Мовчати найкраще рідною мовою. Та яка ж вона була та рідна мова? Людей постійно переселяли між братніми державами, так що навіть їхні голоси сплющені і витерті, мов стара газета, пронизані на пам’ять іншою, поширенішою мовою.»
Образ жінок, що п’ють вишневу наливку з кришталевих бокалів, знайдених у саду, тонко ілюструє, як чужа культура стає своєю, навіть якщо вона зав’язана на насиллі і депортаціях.
Максим намагається імітувати мову наркоманів з квартири на проспекті Пушкіна, прагнучи бути прийнятим в їхнє коло, але є наркоманом насамперед.
Особисті історії чужою мовою не розповідають, хоча чи навпаки — питання відкрито.
Кліматична війна — алегорія чи реальність?
У романі війна зображується через кліматичні зміни, штучні піщані бурі — це алегорія. Чи варто це обговорювати детальніше? Чи усе очевидно?
У книжці є дисклеймер про те, що це художній твір і збіги з реальними подіями не є документальними.
Та все ж одна з особливостей твору — заміна реальних бомбардувань піщаною бурею, яка зачіпає менше людей.
Війна сприймається як типовий досвід, який ми прийняли як факт існування.
Роман, написаний у Німеччині, максимально гармонійно синхронізується з актуальними подіями.
«Тепер це пекло. Цікаво, що буде далі.» – ці слова стають лейтмотивом.
Останні слова роману — «Іди нахуй», цитата з мему про «русскій корабель», її вимовляє штучний інтелект, що ідентифікує уцілілих. Це ніби символіка гепі-енду.
Для подальшого читання рекомендуємо також:
- «Desencajada» Маргарити Яковенко — розповідь про планету.
- «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — колекція інтимних малюнків про прийняття.
- Збірку нових віршів «Стерти захисний шар страху» про війну.
