Чотири роки масштабної війни трансформували Україну не лише на фізичному, демографічному та економічному рівнях, а й глибоко вплинули на психологічний стан суспільства. Сьогодні одним із найдефіцитніших ресурсів країни є не зброя, не фінанси, і навіть не людські ресурси, а довіра. Поряд із нею зникає і здатність населення підтримувати реалістичну надію.
Саме тому інформація про те, що на закритій зустрічі з парламентарями Володимир Зеленський припустив можливе завершення активної фази війни вже в листопаді, спричинила значний суспільний резонанс. Подібні сценарії публічно озвучували також колишній голова Головного управління розвідки, нині керівник апарату Офісу Президента Кирило Буданов та інші офіційні особи. Варто зазначити, що йдеться було не про конкретне рішення припинити війну, а лише про перспективу, що залежить від виконання низки умов, зокрема, надання Україні сталих гарантій безпеки.
Однак для суспільства, яке переживає хронічний стрес, навіть обережні можливості миру сприймаються інакше. Люди, що довгі роки живуть під тиском тривоги, невизначеності та безперервної загрози, змушені вхоплюватися за будь-який сигнал надії, що обіцяє вихід із темряви. Психіка тут діє як інстинкт самозбереження, а не як аналітичний центр.
Унаслідок цього сприйняття відбувається так, що замість фрази «за певних передумов можливо», люди чують такий емоційно привабливий меседж: «війна закінчується». Саме тут постає один із найризикованіших ефектів затяжної кризи: надія є ліками, які іноді можуть перетворитися на наркотик.
Існує принципова різниця між:
– надією, що базується на фактах та реальності;
– надією, яка виконує роль психологічної компенсації за накопичені страждання.
У першому випадку людина зберігає здатність об’єктивно оцінювати події, тоді як у другому – емоційно «вкладає» у майбутнє, яке ще не настало.
Якщо очікуване майбутнє не настає, це викликає не просто розчарування, а глибокий психологічний відкат. Психологи давно описали цей механізм: людина витримає важкі обставини довго, якщо розуміє їх природу і не очікує швидкого завершення. Проте коли здається, що біль скоро скінчиться, але цього не стається, рівень фрустрації зростає багаторазово.
Українське суспільство пережило схожі цикли неодноразово. Наприклад, перед 24 лютого 2022 року західні розвідки і уряди США, Великої Британії та низки інших країн місяцями попереджали Київ про загрозу повномасштабного вторгнення Росії. Попри це, Володимир Зеленський публічно закликав зберігати спокій, критикуючи ці заяви як надмірне нагнітання тривоги, що шкодить економіці та фінансовій стабільності.
Пізніше The Washington Post повідомила про напружені обговорення між Вашингтоном і Києвом щодо оцінки загрози, а сам Джо Байден зазначив, що Зеленський «не хотів чути» попередження американської розвідки.
Таку позицію можна пояснити побоюваннями Зеленського щодо фінансової паніки, втечі капіталу, економічного потрясіння та масової дестабілізації. Проте наслідки також були очевидні: значна частина населення не вірила в можливість широкомасштабного вторгнення і не готувалася, не евакуйовувала сім’ї з потенційно небезпечних регіонів, не вживала заходів зниження ризиків на початковому етапі конфлікту. Цей епізод яскраво демонструє небезпеку помилок в управлінні суспільними очікуваннями під час гострої кризи.
Інші приклади також не менш показові. Після звільнення Херсона багато хто вважав, що настав стратегічний перелом. Далі виникли очікування швидкого контрнаступу, досягнення кордонів 1991 року, закінчення війни протягом року, а потім – після півтора року. Надії пов’язувалися з постачанням конкретних видів озброєння, виборами в США та навіть із можливим поверненням Дональда Трампа на посаду президента.
Сам Трамп під час виборчої кампанії неодноразово заявляв про спроможність швидко зупинити війну, але згодом визнав, що врегулювання конфлікту виявилося набагато складнішим, ніж здавалося зовні. Це є важливим моментом, адже зачіпає не лише Україну, а й загальну природу подібних конфліктів.
Проте ніхто на сьогодні не знає механізм завершення цього конфлікту:
– ані Київ,
– ані Вашингтон,
– ані Брюссель,
– ані Пекін.
Можливо, навіть Москва цього не визначила, враховуючи, що Володимир Путін далеко не єдиний представник «яструбів» та радикалів у сучасній Росії.
Занадто багато факторів перебуває поза контролем окремих учасників, а багато важливих рішень ухвалюється в закритому режимі. Саме тому оголошення конкретних термінів має високі ризики, особливо для втомленого емоційно суспільства.
Нездійснені очікування породжують різні реакції:
1. Апатія в одних.
2. Агресія в інших.
3. Цинізм у третіх.
Люди втрачають довіру не лише до окремих прогнозів, а й взагалі до будь-якої позитивної інформації. Для України це означає не лише масову еміграцію, а й різноманітні інциденти в тилу.
У підсумку формується психологічний захисний механізм – «броня» недовіри, що нібито захищає, але насправді руйнує здатність суспільства до мобілізації та спільних зусиль. Якщо надія регулярно виявляється ілюзорною, люди перестають реагувати навіть на реальні позитивні події.
В умовах війни на виснаження це є особливо небезпечним, адже довіру не можна надрукувати, імпортувати чи мобілізувати за наказом. Її можна лише поволі накопичувати, але дуже швидко втратити.
Особливо шкідливими є колективні емоційні «інвестиції», коли однакові очікування розділяють мільйони людей. Суспільство живе майбутньою подією завчасно, відкладаючи рішення, переносить плани, терпить негаразди, сприймаючи ситуацію так, наче «залишилося зовсім трохи». Майбутнє виконує функцію психологічної опори теперішнього.
Якщо ці сподівання руйнуються, люди втрачають не лише уявлення про майбутнє, а й частку емоційної рівноваги.
– Розчарування окремої особи – особиста трагедія.
– Розчарування мільйонів – суттєвий чинник підриву національної стійкості.
Важливо також підкреслити: цей текст не ставить за мету підтримку чи критику конкретних політиків. Проблема глибша – українській політичній еліті слід навчитися ефективно управляти суспільними очікуваннями, не маніпулюючи ними, а справді координуючи.
Влада має величезний вплив на емоційний стан суспільства. Слова президента, прем’єр-міністра чи військового лідера не є звичайними думками – вони стають орієнтирами для мільйонів.
Тому відповідальність за публічні прогнози перебуває на невимовно високому рівні у воєнний час. Історія знає безліч випадків, коли завищені очікування призводили до серйозних політичних і психологічних наслідків.
Проблема охоплює не лише довіру до влади. З часом вона руйнується загалом – до експертів, медіа, аналітиків, інститутів. Люди приходять до висновку, що ніхто нічого насправді не знає і нікому не можна довіряти.
Такий цинізм часто вважають проявом зрілості, але на практиці він часто є формою колективної втоми.
Окрім цього, надмірна надія іноді демобілізує набагато сильніше за погані новини. Коли люди відчувають, що розв’язка близька, підсвідомо знижують власні зусилля:
– навіщо переструктуровувати життя?
– навіщо адаптуватися до нових умов?
– навіщо приймати складні рішення, якщо скоро все скінчиться?
Такий стан веде до пастки відкладеної адаптації: втрачається цінний час, витрачаються ресурси, посилюється психологічна втома, а ситуація лишається незмінною.
Саме тому зріла надія відрізняється від інфантильної. Інфантильна орієнтується на строки, тоді як зріла – на можливості.
Приклади відмінностей:
– Інфантильна: «Усе закінчиться за кілька місяців».
– Зріла: «Ми не знаємо, коли це завершиться, але докладемо максимум зусиль, щоб наблизити цей момент».
Здається, різниця незначна, але насправді вона фундаментальна:
– Перший підхід прив’язує емоційний стан людей до календарних дат.
– Другий – орієнтує на реальні умови.
Наразі реальність залишається надзвичайно складною. Нещодавно канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив, що дипломатичні шанси врегулювання практично вичерпані і Захід повинен продовжувати підтримувати Україну. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте підкреслив, що не існує впевнених термінів завершення війни, і союзникам слід готуватися до тривалого протистояння.
Такі оцінки можуть здатися песимістичними, але вони відображають рівень невизначеності, з якою наразі зіткнувся світ.
Немає формули для завершення цієї війни – ні в аналітичних центрів, ні у розвідок, ні в голів держав чи військових командирів.
Отже, завдання відповідальної політики – не “створювати” надію, вона народжується сама, навіть у найскладніших умовах, коли люди її прагнуть.
Влада повинна працювати над тим, щоб:
– запобігти паніці,
– не перетворити надію на інструмент маніпуляції,
– уникати використання її для підтримки рейтингів або відтермінування складних рішень.
Адже будь-яка надія, що не підкріплена реальністю, рано чи пізно призводить до розчарування. А кожне таке розчарування послаблює довіру між владою та суспільством і зменшує можливості країни ефективно протистояти ворогові.
