Війна найчастіше виявляє те, що століттями приховувалося під завісою. Православний світ перебуває у стані конфліктів уже тривалий час: війна в Сирії, збройні сутички в Лівії, конфлікт в Україні, що триває з 2014 року, палестино-ізраїльське протистояння, війна в Затоці. Усі ці військові дії відбуваються на територіях, що мають статус «канонічних» — здебільшого це землі історичних грецьких церков, зокрема Антіохійської, Єрусалимської та Олександрійської.
Особливе місце в цьому контексті належить війні в Україні. Адже між воюючими сторонами не простежуються чіткі релігійні межі. Неможливо уявити православну спільноту як беззахисну жертву: ані релігійної ворожнечі, ані політичних обставин, ані меншості чи більшості за віросповіданням. Збройний конфлікт відбувається на «канонічній території» й ведеться між народами, які ідентифікують себе як православні. Варто зазначити, що агресія відбувається за підтримки однієї з таких церков — Моско́вського патріархату, який є не маргінальним утворенням, а одним із рівних членів православної спільноти, його ім’я згадується в диптихах. Патріарх Московський благословляє військові дії проти православних сусідів і не відмовляється від здобичі — примусово приєднуються до його юрисдикції території, силою забрані у інших православних церков.
Істотною є також роль церковних інтересів і навколоцерковних міфів, які стали причиною агресії — так стверджує людина, що розв’язала цю війну. Патріарх Московський не заперечував цієї позиції, навпаки, схоже, був задоволений і вдячний президенту Росії за високу оцінку церкви й турботу про її інтереси. Російська Православна Церква (РПЦ) активно підтримує війну, пропонуючи всебічне благословення. Водночас одиничні прояви антивоєнної позиції серед священнослужителів, богословів та публіцистів найчастіше виходять за межі «канонічної території».
Здавалося, що після цього конфлікту неможливо буде залишатися звичним ні у православному світі, ні в глобальному православ’ї. Благословення зброї, проповідь пекла, братовбивство, ідея «братніх народів» — усе це суперечить історичній реальності. З релігійної точки зору, війна серед православних — це по суті битва між братами у Христі, незалежно від політичної чи національної приналежності. Однак такі емоційні висловлювання та романтичні надії виглядають недоречними у цьому випадку.
З моменту повномасштабного вторгнення дуже багато вірян та тих, хто їм симпатизує, очікували чіткої позиції православної церкви. Не квапливих вигуків окремих священнослужителів, а реакції всієї церковної спільноти. Однак її не було: ні в перші дні війни, ні протягом наступних років.
Відносно різких заяв висловилися лише патріарх Варфоломій, який перебуває у конфлікті з Московським патріархом, а також патріарх Румунської Православної Церкви Даниїл. Метрополит Київський УПЦ МП Онуфрій у перші дні повномасштабного конфлікту опублікував звернення, у якому визначив російську агресію як «каїновий гріх».
Проте, коли перша хвиля потрясінь минула, православний ефір заспокоївся. Час від часу, під тиском журналістських запитань, церковні діячі можуть ледь помітно відзначити: «війна — це зло, а мир — добро», але не більше. Патріарх Болгарський Даниїл нещодавно в інтерв’ю висловив спільну позицію, що конфлікти та війни не здатні похитнути непорушні основи, на яких тримається православна церква.
Наявність таких «непорушних основ» — це принаймні щира заява. Проте з іншої сторони, прикриваючись цими принципами, церква стає байдужою до всього, що виходить за межі її «непорушних основ», включно з моральною проблематикою, як-от каїновим гріхом.
Незважаючи на те, що лунають критиці на адресу патріарха Московського та РПЦ, остання залишається «рукопотвердженою» як на світових православних форумах, так і на міжцерковних зустрічах. Коли міжнародні лідери висловлюють співчуття у зв’язку з ударами по цивільним об’єктам, вони зазвичай адресують їх митрополиту Онуфрію — голові УПЦ МП — ніби лише його паство заслуговує співчуття в цій трагедії, що сталася з благословенням Московського патріарха. Жодна інша церква з «канонічного кола» не проявляє співчуття до «чужих» православних. Це вважається частиною «непорушних основ».
Навіть сильні богословські заяви та резолюції не здатні змінити цю ситуацію. Зокрема, Конференція європейських церков випустила документ під назвою «Опір імперії, сприяння миру: Церкви протистоять ідеології «русского міра», у якому доктрину «русского міра», підтримувану РПЦ, відкрито визначають як єресь. Автори цього документа підкреслюють, що РПЦ і особисто патріарх Кіріл навмисно спотворюють християнське вчення, підтримуючи російський імперіалізм і війну проти України.
Попри всі докази та богословські аргументи, «непорушні основи» залишаються непохитними. Зовнішні голоси не проникають за зачинені двері синодальних залів і патріарших кабінетів і жодним чином не впливають на стан світового православ’я. Навіть поняття «єресі» втрачає силу. У сучасному православному світі ні добра, ні зла, ні істини, ні обману не існує — є лише «непорушні основи», що слугують цілям збереження статус-кво за будь-яку ціну.
Отже, політичні інтереси завжди стоять вище місії церкви. Інституційні інтереси переважають над людськими життями, і навіть очікується, що цей інтерес полягає в охороні суверенітету церковної структури, що діє на певній канонічній території. Принцип недоторканності кордонів і невтручання у внутрішні справи помісної церкви тепер є сутністю «непорушних основ» у світовому православ’ї. З цієї точки зору, вбивство українських громадян російськими військами під благословенням Московського патріарха вважається «внутрішньою справою РПЦ».
Саме ці причини зумовлюють небажання помісних православних церков визнавати Православну Церкву України (ПЦУ). Відсутність визнання «сумнівних хіротоній» єпархіальних ієрархів ПЦУ — лише привід. Головним мотивом є те, що факт визнання української автокефалії ставить під сумнів недоторканність усіх канонічних територій у православному світі. Адже це означатиме, що жодна територія «вічно» не вважається непорушною.
Підтримка статусу-кво РПЦ та її претензій на Україну як «канонічну територію» повністю відповідає програмі збереження «непорушних основ», на яких стоять більшість сучасних православних церков. Їхні непорушні принципи збігаються з кордонами їхніх канонічних площ. Крім того, ці основи відповідають політичним союзам, що історично склалися у православному світі, поділеному на «грецьку» та «слов’янську» партії. Ця політична конфігурація є ще одним незмінним фактором, який не зрушать навіть найпотужніші виклики.
При розмові про нації та держави зрозуміло говорити про межі територій. Проте, коли йдеться про церкву, це викликає певну незручність, адже теоретично (згідно із Символом Віри) церква є об’єднаним цілим. Вона уявляється як спільний організм, що об’єднує вірних незалежно від кордонів. Політичні нації визначаються через поділи, самовизначення, мови та традиції, тоді як у церкві ці самобутні риси мають допоміжний і функціональний характер — вони потрібні для адаптації християнської віри до місцевих мовних і культурних особливостей.
Проте на практиці помісні православні церкви пильнують власні межі, територію та інституційні інтереси більше, ніж пріоритети місії. Вони концентруються на розділах, а не на спільному, утворюючи радше окремі «церкви-сестри», які давно живуть в «чужих» домівках — за державними кордонами, змінивши «дівоче прізвище» національної ідентичності.
Світового православ’я — єдиного, цілісного організму, здатного разом реагувати на радощі чи біди одного зі своїх членів — нині фактично не існує. Первосвященники можуть збиратися разом, наприклад, для прощання з патріархом, однак вони не здатні ухвалювати колективних рішень або спільно відповідати на виклики. Навіть елементарна здатність співчувати болю «чужої» пастви у сучасному православ’ї відсутня.
Ця ситуація не є новою, оскільки структура світового православ’я, що являє собою конгломерат «національних» церков, весь час перебуває на межі розпаду, а часом і за нею. І якщо, незважаючи на всі загрози, «непорушні основи» залишаються на місці, то, можливо, нинішні потрясіння не зможуть їх похитнути. Тобто канонічна географія й надалі визначатиме правила гри у православному світі.
З іншого боку, є ймовірність, що церковні лідери помиляються, спираючись на свої «непорушні основи», бо світ стрімко змінюється, ніби земля вислизає з-під ніг.
Принцип «канонічних територій» ставить православні церкви у складне становище з двох боків.
1. Зовні існує небезпека інструменталізації церкви у державній та ідеологічній площині, аж до формування своєрідної громадянської релігії на базі християнства, як у випадку з Російською Православною Церквою.
2. Найголовніша проблема канонічної географії полягає у її статичності, тоді як сучасність дедалі більше визначається рухом. Сучасна географія вже не описує лише місця, а маршрути переселень і мобільність населення. Прив’язка до конкретної території унеможливлює адекватну відповідь на основні виклики нашого часу.
Світ вступив у нову епоху — епоху «потопу»: людські потоки великі, а раніше усталені території стрімко залишаються порожніми. Причинами цього можуть стати:
– кліматичні зміни,
– збройні конфлікти,
– економічні чинники,
– внутрішні душевні пошуки, нагадуючи перелітних птахів.
Канонічні території, як і інші землі, «тікають» з-під ніг. Відповідно, що базується на території, втрачає опору, піддається перегляду або розчиняється разом із тим, що пов’язувало до конкретних місць.
Однак земля, каміння і вода не визнають релігії або національності — це роблять люди. Вони зберігають свою ідентичність, перебуваючи в спільнотах, мовних і культурних зв’язках.
Церква має величезний потенціал бути рушієм єдності, проте лише, якщо її «непорушні основи» будуть пов’язані не з територією чи політичними союзами, а з людьми. Історично церква уявлялася як ковчег, що рухається до спасіння, — громада мобільна і здатна поєднувати поза державними, політичними чи культурними бар’єрами.
Багато православних церков уже навчилися існувати в умовах, коли все менше людей регулярно відвідує храми. Якщо ці люди перебувають на «канонічній території», то вважаються членами національної церкви — хоч активно, хоч пасивно. Однак питання постає, коли віряни залишають цю територію: до якої церкви вони тоді належать? Чи може церква зробити щось для того, щоб їх утримати?
У часи криз, таких як демографічна, кліматична або військова, особливо відчутними є виклики для православного світу. Виграє не той, хто зберігає територію, а той, хто зможе зберегти і об’єднати людей згуртованою спільнотою.
