Іноді мені здається, що все, що відбувається з нами, – це своєрідна гра. Таке відчуття вперше з’явилося в дитинстві, коли мені здавалося, що десь нагорі є хтось величезний і всемогутній, хто, мов дитина з ляльками, керує нашими долями. Ця потужна сила грається з людськими життями, рухає їхні фігури, будує і руйнує будівлі, перекидає машини, сміється, спостерігаючи, як ми намагаємося впорядкувати своє існування.
Я уявляла нас наче мурашники. Нас можна просто розтоптати і піти далі, не зважаючи на наші зусилля. Зараз подібні відчуття повертаються. Десь на найвищому рівні хтось проводить жорстокі експерименти, випробовуючи, наскільки далеко можна зайти.
Мій друг, інтелектуальний іноземний письменник, який побував на багатьох сучасних війнах і написав кілька книг, каже мені:
1. “Це найдивовижніша війна, яку я бачив. Половина країни потерпає від болю, інша половина намагається жити далі. І ви не просто виживаєте, а творите неймовірні речі: від мілітарної техніки до витончених ювелірних виробів. Як це можливо?”
У нас справді найдивніша війна…
Одна мати показує кімнату з порожнім столом, накритим вишитою скатертиною, і каже: “Чекаю сина додому”. Лежатиме на цьому столі – на цій скатертині з маками – її єдине дитя.
Інша мати пише у ТікТок: “Потрібно з’ясувати, хто ж розпочав це все”. Їй одразу відповіли, хто почав і хто закінчить війну.
Від солдата 80-ї бригади ДШВ ЗСУ, 25-річного військового, я почув:
– Подивись на мене – побитий, зламаний, сивий. Не маю жодного бажання повертатися до звичайного життя. Мій розум зайнятий лише тим, що треба робити свою роботу, щоб країна трималася. Життя немає. Відпустка – не відпустка, бо дім зруйновано. Нема куди повертатися. Війна триває. Ти стаєш війною.
Ці слова резонують: ти сам перетворюєшся на війну, навіть якщо живеш умовно не на фронті, під загрозою ракетних обстрілів, що не влучили у ціль.
Сім місяців без ротації перебував ще один військовий, змарнілий і виснажений, однак намагався посміхнутися:
– Вийти раніше не могли, лише зараз нас витягли.
Інший, молодий солдат 21 року охоче розповідав. Про захоплення і страх, про те, чи повернеться він живим із війни і чи дочекаються його рідні.
Катя Соколенко — пам’ятаєте її? Вона співала на “Х-факторі” пісні Пугачової. Тоді позбавлений почуттів суддя Сосєдов насміхався з її сільського походження. Зараз Катя на фронті – медична сестра, що працює з 2015 року.
В інтерв’ю вона зізналася:
– Я повинна врятувати, вивезти постраждалого, розумієте? І тільки коли переконаюсь, що він вижив…
Далі не змогла говорити, бо розплакалася. Потім додала:
– Я ні про що інше не думаю. Мій водій знає, що треба робити. Мої руки доведені до автоматизму. Слава Богу, що володію знаннями та силою. Немає втрат серед поранених двохсотих. Кажу водієві: “Саша, вперед!” – і він їде. Поки я не скажу їхати, він не рушить, незважаючи на обстріли.
Репортаж із колонії спецпризначення розповідає про колаборанта, злочинця з Одеси, причетного до подій 2 травня, який переховувався. Він стверджує, що займався ловлею мідій та продавав їх оптом на Привозі, заробляючи мінімум 100 доларів на день.
У лютому 2022 року він активізував свою проросійську позицію, вірячи в “силу Росії”. Каже, що вони допомагали своїм, бо “тут все одно буде Росія”, а Україну вважає вигадкою.
Він охоче відповідає на запитання, нічого не приховує, поводиться спокійно і впевнено, посилається на міжнародні конвенції та вимоги Червоного Хреста, наголошуючи, що вони є цивілізованими.
Цей чоловік мріє поїхати до Росії, купує цукерки в магазині на території колонії і каже про свою 76-річну матір, що вона “нічого не розуміє в ідеології”.
Життя непередбачуване, дивне, часом жахливе і безнадійне, але разом із тим правдиве, наше, єдине та болюче.
Я часто повторюю: люди можуть дратувати, а можуть і рятувати.
Якщо тяжко – йди до людей, – так казала колись моя бабуся. Вона була неймовірно мудрою.
Люди збирають нас по шматочках. Кожного разу, коли безнадія охоплює душу, знаходяться ті, чия увага і підтримка додають сил і не дають впасти.
Ніколи раніше я не відчувала життя так інтенсивно – наче на смак, поруч із своїми близькими, разом.
Можливо, хтось згори і бачить нас як дрібних мурашок, але наш мурашник так просто не розтоптати.
Якщо ми іграшкові фігурки у чийомусь шаленому театрі, то ті, що змінюють його правила – і неодмінно змінять.
Здається, згори хаос, але це вперті, маленькі фігурки, які грають за своїми законами, долаючи всі перешкоди і виграючи. Інакше навіщо було б усе це?..
Зоя Казанжи, журналістка, громадська діячка, письменниця
(Джерело: сторінка автора у Facebook)
Фото: відкриті джерела
«Аргумент»
