Головна особливість серіалу «Повернення» полягає в тому, що він розповідає про ветеранів війни за власну землю і щастя, на відміну від численних екранізацій про ветеранів інших конфліктів, таких як війну у В’єтнамі, Корейську війну, війну в Афганістані чи в Чечні.
Порівнювати світову кінокласику з українськими телепроектами не є оптимальною практикою. Проте саме такі порівняння будуть сприяти визначенню вектора розвитку вітчизняного кінематографа та телебачення. Хоч рух і має свої вади — внутрішні проблеми, рудименти старих радянсько-російських підходів, залишки минулого та підтримку певних стереотипів, проте він поступово наближається до розуміння потреб глядача у воєнний час.
Телесеріал Юлії Павлової «Повернення», який вийшов в ефір ICTV2 саме у день четвертої річниці повномасштабного російського вторгнення, продовжує тему адаптації ветеранів до умов, що умовно можна назвати мирним життям.
Війна фактично розпочалася понад дванадцять років тому: народний депутат та історик Володимир В’ятрович вважає початком 19 лютого 2014 року — день розгону силовиками учасників Революції Гідності. Саме у той період у суспільстві з’явилися перші ветерани антитерористичної операції (АТО), а громади почали вшановувати перших загиблих.
Тема ветеранів викликала значне суспільне напруження. В Україні почала формуватися категорія так званих «втомлених війною» («уставшие от войны») — переважно російськомовний вираз, що набув поширення як сталий стереотип. Якщо у 2016-2018 роках ще можна було бачити у серіалах українців, які воювали, на передньому плані, то тих, хто повертався додому і намагався пристосуватися, уникали усвідомлено або підсвідомо. Хоча вони жили серед нас, зі своїми труднощами у реінтеграції, і 24 лютого 2022 року більшість або повернулися до своїх частин, або кинулися до військкоматів.
Євген Григор’єв, виконавець головної ролі у «Поверненні», на третій день вторгнення долучився до Сил оборони України, зокрема — до підрозділу «Гонор». Йому вдалося поєднувати військову службу з роботою на знімальному майданчику, оскільки тема дуже близька. Він підкреслив, що найстрашніше для військового — це повернутися і відчути себе чужим на своїй землі.
Основними кінематографічними паралелями, які можна провести до «Повернення», є картини другої половини 1970-х, такі як «Таксист» Мартіна Скорсезе та «Мисливець на оленів» Майкла Чіміно. Обидва фільми, зняті за участі Роберта де Ніро, розповідають про пошуки ветеранів в’єтнамської війни та їхню складну адаптацію в суспільстві, яке не готове їх прийняти. У «Таксисті» Тревіс, ветеран, вважає, що лише він може навести лад у суспільстві, тож оголошує війну кримінальним злочинцям.
На початку 1980-х з’являється Джон Рембо — ще один ветеран В’єтнамської війни у фільмі «Перша кров» режисера Теда Котчеффа. Тут акцент ставиться на конфлікті ветерана зі системою, яка його відторгла, хоч сама відправила його воювати в чужій країні. У подальшому ветерани не лише в’єтнамської, а й інших війн здебільшого представляються у кінематографі як борці зі злочинністю і беззаконням задля встановлення порядку.
Варто відзначити, що у пізньорадянському і пострадянському кінематографі було поширене зображення «афганців» (ветеранів війни в Афганістані) і «чеченців» як героїв, борців із усім поганим. Яскравим прикладом є образ Данила Багрова з фільму «Брат».
Попри культурні відмінності між фільмами «Брат» і «Таксист», їх об’єднує ідея: ветерани воювали в чужих країнах, а повернувшись додому, шукають себе і намагаються налагодити своє життя. Саме ця установка заклала в українському суспільстві патерн, за яким ветерани мають прийти і навести порядок.
Параметри цього патерну:
1. Від ветеранів очікують виконання місії, а не просте відновлення — вони мають невідкладно боротися з внутрішніми ворогами.
2. Ворогами вважаються корупціонери, політики, злочинці, наркоторгівці та інші, що заважають нормальному життю громадян.
Режисери та сценаристи «Повернення» ризикнули опинитися в ситуації складної політичної й соціальної напруги. Як зазначено в одному з оригінальних джерел: «Це потрапляння на мінне поле проблем, оскільки з одного боку є складність адаптації ветеранів після служби, а з іншого — байдужість суспільства, що визначається так званою “втомою від війни”. Це доволі чутлива тема, що вимагає обережності у формулюваннях, аби не зачепити болючі плями». Обговорення проблем адаптації ветеранів з урахуванням посттравматичного стресового розладу (ПТСР) потребує окремого та виваженого підходу.
Основні варіанти жанрового представлення таких історій:
– Соціальна драма з глибокими сюжетами й ідеями самовідновлення, де робота над документалістикою перевага.
– Пригодницький серіал з елементами соціальної драми, що поєднує більш динамічний сюжет із соціальною складовою.
Команда «Повернення» обрала другий шлях, що дозволяє глядачам бачити і розуміти жанрову мішанину. Євген Григор’єв зауважує, що не військові мають пристосовуватися до цивільного життя, а цивільні повинні враховувати нові правила і поважати військових.
Поетка і менеджерка культури Тетяна Власова підкреслює: серіал торкається теми, яка ще довго залишатиметься актуальною — інтеграції досвіду війни у мирне життя. Він розповідає про відповідальність, травми і надію, при цьому особливу цінність має достовірність. Понад 70 учасників творчої групи — це реальні ветерани і військові, які не тільки з’являються у кадрі, а й доклали зусиль у написанні сценарію, щоб сцени звучали максимально щиро.
Водночас сюжет твору ставить героя Євгена Григор’єва, Олександра Кречета, у такі обставини, які наразі важко уявити в реальному житті ветерана. Зокрема, він бере активну участь у кримінальній історії, захищаючи Аліну — дружину загиблого побратима і бізнес-леді, яка керує підприємством оборонного комплексу. Ця сюжетна лінія концентрується на проблемах корупції, економічного шпигунства, рейдерства і зради, з якими громадяни очікують, що «хлопці», які повернулися з війни, впораються.
Двоїстий підхід авторів задовольняє як самих ветеранів, які прагнуть визнання та адекватної реакції суспільства, так і тих, хто бачить у них захисників від внутрішніх проблем.
Наприкінці варто відзначити:
– Збереження традиційного патерну з позитивним фіналом, який не є типовим тріумфом, а радше глобальним відкриттям — виявлення живим персонажа, якого вважали мертвим.
– Ламання стереотипів, коли продюсери дозволили героям, у тому числі реальним ветеранам, проявляти слабкість і вразливість, що типовий український кінопродукт раніше рідко допускав.
– Відмова від банальної любовної лінії. У сюжеті є дві потенційні романтичні історії — з волонтеркою Юлею «Малою» і вдовою побратима, Аліною Вербою. Однак розвиток цих стосунків було оформлено так, що уникли клішованої «хімії», водночас зберігши інтерес аудиторії.
Щодо жанру, «Повернення» офіційно визначено як драмеді — поєднання драми і комедії, хоча значна частина глядачів сприйняла цей серіал як соціальну драму з елементами чорного гумору. Відповідальність за гумористичні моменти несуть переважно окремі персонажі, такі як герой Олександра Рудинського. Це прийом не новий у кінематографі і застосовується для балансу емоційного навантаження. Однак варто розрізняти жанрову маркування, адже наявність гумористичних елементів не означає, що твір слід відносити до комедії.
Найбільша відмінність «Повернення» серед подібних робіт полягає в тому, що тут зображаються ветерани своєї війни — захисники рідної землі і народу, що ведуть боротьбу за своє щастя. Інакше ніж «в’єтнамці», «корейці», «афганці» чи «чеченці», які, зазвичай, воювали в чужих країнах на чужій території. Складнішою є ситуація з ветеранами Другої світової війни, де бійці УПА та Червоної Армії й досі нерідко виступають ідеологічними опонентами, хоч і об’єднаними спільним походженням.
Для сучасних учасників війни проти російської агресії має звучати зрозумілий меседж: це наші герої, без пафосу, але з увагою, повагою, видимістю та гідним втіленням їхніх історій у найрізноманітніших художніх проектах, дія яких починається з 2014 року і триває до сьогодні.
