За кілька днів після початку війни США та Ізраїлю проти Ірану, коли світ шукав фігуру, здатну замінити аятолу Хаменеї, що загинув у перший день ударів, я натрапив на статтю в ізраїльській газеті «Хаарец». Вона була присвячена голові Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Ларіджані, який незабаром також загине внаслідок ракетного удару. Ларіджані був мені знаним як один із найдосвідченіших і найжорстокіших іранських політиків. Проте ізраїльський кореспондент подав його образ як мислителя – філософа, що аналізував творчість Іммануїла Канта, писав наукові праці та публікувався у іранських журналах, одночасно залишаючись завзятим релігійним фанатиком. Про це пише Віталій Портніков для «Збруча». Цей портрет несподівано нагадав мені образи лідерів більшовицької партії до часу Сталіна. Вони не лише керували, але й були авторитетними письменниками і публіцистами:
- Ленін і Троцький;
- Зінов’єв і Бухарін, які мали багатотомні збірки своїх творів;
- Сталін, що теж мав подібне зібрання, але прагнув бути схожим на повалених конкурентів.
Хоча більшовиків важко назвати філософами, усі вони були талановитими публіцистами з широким світоглядом, подібно до Ларіджані. Водночас вони намагалися застосувати свої знання та неперевершені здібності на користь ідеологічної догми і влади. В СРСР така відданість ідеології стала формалізованим ритуалом після кількох десятиліть існування режиму. Зараз Іран перебуває на порозі подібного етапу, якщо не завадить війна чи не ліквідує режим. Поміж того, ідеї Ларіджані про «духовну війну», яка протистоїть матеріальній боротьбі, все ще визначають дії багатьох іранських керівників. Водночас ці ідеї девальвують цінність людського життя, яке втрачає сенс заради «духовної перемоги».
Дехто може вважати, що поняття «духовної перемоги» лише підкреслює протистояння цивілізованого світу з релігійними фундаменталістами минулого, однак ситуація є складнішою. Наприклад, Дональд Трамп та республіканці здобувають підтримку мільйонів виборців із середовища євангельських християн. Ці люди зацікавлені в безпеці Ізраїлю не стільки з симпатій, скільки в переконанні, що відновлення єврейської держави на Святій землі наближає час Воскресіння. Для Трампа вихід з близькосхідного конфлікту означав би втрату підтримки цих виборців, що небезпечніше за падіння фондового ринку. Американський президент може бути раціональним, хоч колективні молитви в Овальному кабінеті дещо підривають цей образ, але він залежить від виборців, що живуть у світах, далеких від логіки.
На іншому кінці планети глава ізраїльського уряду Беньямін Нетаньягу – виходець із сім’ї сіоністських активістів – спирається на коаліційних партнерів, чиї політичні сили керуються за зовсім іншими принципами, ніж його власна партія «Лікуд». Зокрема:
- У партії «ШАС» вищим керівним органом є Рада мудреців Тори, яка ухвалює ключові рішення;
- У блоці «Ягадут га-Тора», що об’єднує кілька несіоністських формувань, головні рішення також приймаються Радою знавців Тори;
- У цих радах засідають не політики, а рабини з беззаперечним авторитетом серед віруючих;
- Деякі з цих рабинів помирають у віці понад 100 років, але до останнього диригують ізраїльським кнесетом поза межами офіційної політики.
Прикладами таких видатних постатей є засновники релігійних партій рабини Ельазар Шах та Овадія Йосеф, чиї похорони стали одними з найбільших подій в історії сучасного Ізраїлю.
Парадокс полягає у тому, що Нетаньягу змушений брати до уваги радикальні погляди своїх коаліційних партнерів, водночас приймаючи неможливість мобілізації їхніх релігійних громад до армії. Це створює критичний виклик для Армії оборони Ізраїлю. Ультраортодоксальні рабини переконані, що інтенсивні молитви прискорять прихід Машіаха і створення «справжньої» юдейської держави швидше, ніж військова служба.
Коли йдеться про сутність російсько-української війни, вона фактично зводиться до таких явищ:
- Імперіалістична агресія;
- Небажання Росії і її населення визнавати українців як самостійну націю і Україну як повноцінну державу.
З позиції XXI століття це можна назвати маразмом, що свідчить про глибоке минуле, в якому «застрягла» Росія. Проте і українці, і росіяни борються за землю. Різниця лише в тому, що українці відстоюють власну землю, а росіяни – чужу.
Водночас у війні на Близькому Сході головна площина конфлікту для багатьох учасників та спостерігачів розгортається не на Ормузькій протоці, а, у прямому сенсі слова, у небесах.
Важливо: думка редакції може не збігатися з поглядом автора. Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів, але прагне відображати різноманітні позиції. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA можна дізнатися за посиланням.
