Російсько-український конфлікт зайшов у безвихідь, перебуваючи в такому стані вже із кінця минулого року. Потенціал оборони Збройних сил України фактично зрівнявся з наступальними спроможностями російської окупаційної армії. Лінія фронту майже не змінюється, а незначні територіальні здобутки російської сторони супроводжуються непропорційно великими втратами.
Вийти з цього безвихідного становища можна лише двома шляхами:
– припинення безглуздої війни, на що неодноразово наголошує українська сторона;
– підвищення рівня ескалації, до чого більше схильна Росія, або точніше її очільник Володимир Путін.
Соціологічні опитування, як відкриті, так і анонімні, останніми місяцями демонструють помітне збільшення числа росіян, які підтримують мирні переговори.
Наразі війна перебуває у другій фазі, яка явно затягнулася. Перша фаза була короткочасною, триваючи кілька місяців, і умовно її можна охарактеризувати як «Київ за три дні». На початку війни російське воєнно-політичне керівництво жило ілюзією, що Збройні сили України швидко здадуться або ж будуть деморалізовані після кількох потужних ударів. Ця надія розвіялася після блискучої Харківської офензиви та звільнення Херсона.
Замість того, щоб усвідомити свою помилку та припинити бойові дії, Росія розпочала другу фазу конфлікту, яка полягає у війні на виснаження. Кремль міцно вірив у приказку: «Поки товстий схудне, худий здохне», під товстим розуміючи Росію, під худим — Україну.
Однак росіяни, найімовірніше, домоглися б успіху, якби не підтримка України з боку Заходу. Попри критику України на адресу Європи та Америки щодо якості і обсягів фінансової та військової допомоги, залишається незаперечним факт: без цієї підтримки Україна давно б втратила цей ключовий фронт боротьби з Москвою.
У другій фазі війни Кремль покладав великі надії на Дональда Трампа, який, як очікувалося, припинить потужну американську допомогу Україні. Ця надія частково виправдалася. Після обрання Трампа США припинили нові поставки матеріальної допомоги, хоча обіцяні раніше ресурси, по суті, були повністю надані. Водночас Європейський Союз разом з Великою Британією суттєво збільшили свою допомогу, а США погодилися постачати Українським Збройним Силам зброю, проте фінансування здійснюється європейськими країнами. Крім того, Пентагон продовжує забезпечувати Україну розвідувальними даними, незважаючи на деякі короткочасні перерви у цій співпраці.
Таким чином, Україна і надалі отримує допомогу приблизно в обсягах, що й раніше. Внутрішнє виробництво зброї, особливо безпілотних апаратів, вдалося значно налагодити, що підвищило обороноздатність армії та дало підстави оцінювати «дронову війну» як доволі успішну.
У цьому контексті Росія мала би знову замислитися над можливістю припинення війни, що тягне за собою масштабні людські втрати і руйнування матеріальних цінностей з обох боків. Путіна до цього підштовхують так звані «технократи» у середині Росії — зокрема, мер Москви Сергій Собянін, а також лідери союзних країн, як-от президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв.
Проте очільник Кремля не бажає чути про припинення бойових дій, будучи захопленим цією воєнною динамікою. Оскільки просування окупаційних військ у другій фазі фактично зупинилося, цілком імовірно, що він розпочне третю фазу конфлікту. Відомі потенційні сценарії ескалації, які вже обговорювалися раніше і які варто навести знову:
1. Ядерний удар (тактичний або стратегічний).
2. Гібридна війна проти сусідньої країни-члена НАТО з можливою реалізацією «донбаського сценарію» за участю проросійських сепаратистів та «іхтамнєтів».
3. Нова часткова мобілізація в Росії.
4. Активізація інерційного сценарію з ударами по українській логістиці та енергетичній інфраструктурі.
Перший сценарій слід відкинути одразу у зв’язку з надзвичайно низькою ймовірністю його реалізації через потужний опір провідних спонсорів режиму Путіна — Китаю та Індії. Якщо ж ядерний удар все-таки станеться, то протидія його наслідкам буде дуже обмеженою.
Другий сценарій промальовується вже зараз. Російські безпілотники фіксувалися в Польщі, Балтійських країнах, Румунії, Швеції, Фінляндії, а також траплялися інциденти, коли безпілотник із вибухівкою потрапляв на льотно-посадкову смугу у Ляйпцигу або ракета влучала на територію Польщі. Однак цей сценарій навряд чи призведе до серйозніших наслідків, і тим більше — до повторення «донбаського сценарію», оскільки:
– Однією з передумов успіху російської гібридної війни на Донбасі була відсутність чіткої охорони на східному кордоні України, практично відсутній кордон і дезорганізація.
– Відтак інфільтрація «іхтамнєтів» відбувалася сотнями та тисячами.
Натомість Литва, Латвія, Естонія, Польща і Фінляндія активно укріплюють свої кордони з Росією та Білоруссю за допомогою парканів, ровів, дотів, засобів електронного контролю, що значно ускладнює створення на їхніх територіях проросійських заворушень. Навіть у разі таких спроб їм доведеться застосовувати танкові прориви, що є принципово іншим підходом.
Крім того, надії Москви на Трампа виявилися помилковими: Кремль розраховував, що у разі гібридного конфлікту Сполучені Штати залишать європейських союзників наодинці, але тепер Білий дім має інші пріоритети і не зацікавлений у послабленні Європи чи підтримки України. Цю позицію Дональд Трамп відкрито озвучив на саміті НАТО в Анкарі на початку липня.
Щодо мобілізації — офіційно вона триває з осені 2022 року й не припинялася. Російська влада ухвалила ряд законів, що спрощують призов до армії громадян і ускладнюють відмову від служби. У деяких регіонах, як-от Пензенська область, навіть тестують «пілотні проекти» щодо примусового затримання призовників на вулицях і їх супроводу до військкоматів.
Військові експерти оцінюють, що часткова мобілізація навряд чи суттєво вплине на ситуацію на фронті. З урахуванням розвитку українських безпілотних сил ефективність такого кроку буде обмежена. Наземні наступи в традиційній російській тактиці можуть призвести до значних втрат, а через порушену українськими ударами систему постачання російські війська можуть зіткнутися з хаосом у забезпеченні, що навіть може викликати внутрішні непокори.
Крім того, мобілізація несе значні економічні та соціальні ризики:
– Викликати суспільне невдоволення та протестні настрої.
– Посилити кадровий голод і тим самим загрожувати колапсом російської економіки.
Четвертий сценарій — це стратегія примусу України до капітуляції шляхом інтенсифікації ракетно-дронових ударів. Цей сценарій є найбільш реалістичним і, як демонструє досвід минулої зими, може бути ефективним для росіян. Оскільки це інерційний сценарій, він не потребує різких змін, а лише посилення наявних зусиль.
Минулої зими, особливо в Києві, громадяни відчули важкі наслідки таких атак. Наступна зима, якщо конфлікт триватиме, може стати для України ще складнішою через нестачу антибалістичних перехоплювачів PAC-3 для системи Patriot. Посилення ударів по українській логістиці й енергетиці взимку може призвести до економічного колапсу та гуманітарної катастрофи.
Як відповідь на ці виклики Україна має обмежені можливості. Війна, яку ініціював Трамп проти Ірану, виснажила світові запаси ракет-перехоплювачів, роблячи їх дефіцитними не лише для України. На саміті НАТО в Анкарі Трамп нібито обіцяв Зеленському ліцензію на виробництво ракет для Patriot, проте ця обіцянка була швидко відкликана.
У 2024 році Німеччина отримала ліцензію на виробництво перехоплювачів PAC-3, проте перші ракети зійдуть з конвеєра не раніше ніж через рік, а для України це дуже тривалий час.
Альтернативою системі Patriot могла б стати франко-італійська система SAMP/T, однак вона поки що проявляє низьку ефективність проти російської балістики, а також стикається зі значним дефіцитом ракет-перехоплювачів і самих комплексів.
Виходом із ситуації наразі є контрудари по глибоких тилових об’єктах ворога — так звані «діпстрайки». Україна ефективно застосовує цю тактику, завдаючи ударів по російських нафтопереробних заводах, нафтових базах, оборонних підприємствах і складах Wildberries.
Хоч ці атаки і створюють ефект, їх недостатньо для кардинального впливу на перебіг війни. Щоб підвищити ефективність, необхідно значно розширити ракетний потенціал, зокрема:
– Пускати обіцяні тисячі ракет «Фламінго».
– Розвивати власний виробництво балістичних ракет.
Співвласник і головний конструктор компанії Fire Point Денис Штілерман заявив, що перші українські балістичні ракети можуть бути продемонстровані вже цієї осені. Компанія планує проведення тестування двигуна, перевірку конструкції та теплозахисного покриття, після чого відбудуться польотні випробування, а потім — польоти на цілі в Росії.
Йдеться про ракету FP-9, що може створити значні проблеми для дальніх тилів Росії: нафтопереробних заводів, оборонних підприємств. Головна перевага цієї ракети — можливість знищувати пускові установки російських балістичних ракет на момент розгортання, що може суттєво знизити загрозу з боку російської балістики.
Проте, за словами виконавчої директорки Fire Point Ірини Терех, серійне виробництво FP-9, навіть за оптимістичним прогнозом, почнеться не раніше 2027 року. Водночас компанія вже виробляє до 100 крилатих ракет типу «Фламінго» на місяць, що вже зараз дозволяє суттєво підвищити ефективність комбінованих українських атак.
