Стрімкий розвиток безпілотних систем та їх повсюдне домінування на сучасній бойовій передовій спровокували серед військових аналітиків жваву дискусію: чи є безпілотники всього-на-всього еволюційним етапом у розвитку військового мистецтва, чи вони вже започатковують справжню технологічну революцію, радикально змінюючи традиційні уявлення про ведення бою.
Втім, авторитетні експерти дедалі частіше радять уникати передчасного захоплення і робити висновки зі стриманістю. Сьогодні світ фактично не свідчив масштабного протистояння двох потужних конвенційних армій, оснащених численними дронами, у маневрованій наступальній війні. Те, що відбувається зараз на фронтах України та Близького Сходу, є радше кривавим прев’ю майбутніх війн, розгорнутим у лабіринтах окопів та статичних позиційних оборонних ліній.
Медіа, охоплюючи тему російсько-українського конфлікту, нерідко називають безпілотники абсолютною зброєю, яка спричинила колосальні втрати бронетехніки та живої сили. Проте за цими оцінками часто забувають про ключовий контекст: жодна зі сторін поки що не змогла в повному обсязі застосувати традиційну бойову авіацію, а феноменальна ефективність FPV-дронів багато в чому пояснюється хронічною неспроможністю агресора проводити гнучкі, стрімкі маневри. Статична позиційна війна створила своєрідні майже ідеальні умови для операторів безпілотних літальних апаратів, серед яких:
– стабільні сенсорні мережі;
– захищені командні пункти;
– заздалегідь підготовлені рубежі;
– противник, змушений наступати лише за обмеженими відкритими маршрутами.
У цьому контексті дедалі гучніше звучать пропозиції західних стратегів, які закликають Тайвань створити з острова та прилеглої протоки об’єкт тотальної автоматизації і перетворення на безлюдний бар’єр проти китайської агресії, за концепцією так званого «пекельного краєвиду» (hellscape). Згідно з теоретичними уявленнями, натовпи автономних ударних БПЛА мають знищити десантні кораблі Народно-визвольної армії Китаю ще на підступах до берегів острова. Однак історія військових конфліктів неодноразово засвідчувала сувору кару тим, хто ототожнює володіння сучасною смертоносною зброєю із справжнім мистецтвом ведення війни.
Ілюстративним та повчальним прикладом слугує англійський довгий лук (longbow) XIV століття, що під час битв під Кресі (1346) та Азенкуром (1415) дозволив стриманим, дисциплінованим рядами лучникам розгромити французьку лицарську еліту, докорінно змінивши характер середньовічних битв. Водночас, за 32 роки до Кресі, у битві під Баннокберном (1314), англійські лучники, маючи таку ж зброю, зазнали нищівної поразки від шотландських сил. Причина крилася не в якості зброї, а у відсутності належної організаційної структури, побудови системи застосування озброєння.
Військовий історик та офіцер стратегічної розвідки Антоніо Салінас у ґрунтовній статті для Military Modern War Institute звертає увагу, що ця історична відмінність має слугувати важливим застереженням для планування оборонної стратегії Тайваню. Велика кількість дронів на складах не дасть переваги, якщо вони не зможуть витримати перші прольоти ракетних ударів і не будуть грамотно інтегровані в єдину військову систему бою.
### Аналіз тріумфу — чому довгий лук перемагав під Кресі та Азенкуром
Средньовічний англійський довгий лук вважався вершиною м’язової балістики — грубою, смертоносною та на перший погляд простою зброєю з високоякісного тисового дерева. Натяг тятиви такого лука вимагав від 45 до понад 70 кілограмів зусилля (100–160 фунтів). Щоб опанувати цю зброю й натягувати тятиву десятки разів під час бою, лучники починали тренування змалку; щоденні фізичні навантаження були настільки інтенсивними, що призводили до деформацій кісток і суглобів, які антропологи можуть розпізнавати на скелетах через століття.
У руках досвідченого стрільця лук перетворювався на свого часу середньовічний кулемет: стрілець випускав від шести до десяти стріл на хвилину на дистанції понад двісті ярдів, що значно перевищувало скорострільність та дальність стрільби арбалетів. На близькій відстані важкі бронебійні наконечники пробивали кольчугу та пластинчасті обладунки, калічили коней і руйнували щільні шеренги піхоти. Лицарі, що роками вдосконалювалися у володінні мечем та верховій їзді, гинули від рук звичайних йоменів, яких вони навіть не могли побачити зблизька.
Проте секрет успіху битв під Кресі та Азенкуром не полягав у самій зброї. Англійське командування створило цілісну тактичну екосистему:
– використання природних особливостей ландшафту;
– обмеження простору для маневру противника;
– встановлення частоколів та розкопування ям;
– прикриття лучників щільними фаланґами лицарів і піхоти.
Ворожу кінноту змушували проходити через «пляшкові горла», піддаючи її фатальному перехресному вогню тисяч стріл.
Довгий лук не перемагав сам по собі. Його смертельна ефективність залежала від системи управління, надійного прикриття та координації з іншими військовими родами. Французькі війська, охоплені лицарською пихою і традиційними уявленнями про війну, недостатньо грамотно розпорядилися кіннотою — безладно кидали свої загони на підготовлені позиції англійців, перетворюючи елітні сили на легку мішень для залізної градової стрільби.
Цей урок залишається універсальним для будь-яких часів: вогнева потужність зброї — не внутрішня властивість самого металу чи дерева, а результат ефективної роботи системи, яка дозволяє цій зброї зберегтися, отримати цільові координати, вразити ціль і сприяти подальшому успіху інших сил.
### Трагедія під Баннокберном: перевага технології, знищена слабким командуванням
У червні 1314 року з півдня вирушила одна з найпотужніших і найчисельніших армій середньовічної Англії. Військо короля Едуарда II налічувало близько 20 тисяч воїнів, серед яких було:
– 2 тисячі важкоозброєних лицарів;
– значні маси піхоти;
– 5–7 тисяч лучників з тисовими луками.
Ця армія була сформована для нищівного таранного удару, а її керівництво впевнено вважало, що вона перевершує противника за всіма параметрами: технологіями, кількістю та вогневою потужністю.
Шотландський монарх Роберт Брюс, навпаки, зібрав удесятеро менше сили — від 6 до 8 тисяч ополченців, основу яких становили пікінери, зосереджені у щільних бойових формаціях — шилтронах. Шотландці майже не мали власної стрілецької зброї або важкої кінноти (близько 500 легких вершників). Вони винахідливо використали місцевість: змусили численні англійські війська зайти у вузький відтинок біля річки, оточений болотами, де тяжка кіннота втрачала можливість для розгону та маневру.
Фатальна помилка англійського командування полягала у відсутності цілісної доктрини застосування довгих луків. Ця зброя розглядалася лише як допоміжний засіб, а не як основа бойового порядку. Під час критичного моменту бою англійці розмістили лучників на правому фланзі, але залишили їх без прикриття піхоти та без штучних перешкод. Перед ними були відкриті простори, а за спиною — непрохідні болота.
Роберт Брюс блискавично скористався цим тактичним недоліком, кинувши в атаку резерв легких вершників під командуванням сера Роберта Кейта. Для кількох сотень шотландських кавалеристів це було достатньо, щоб розгромити тисячі англійських лучників, що опинилися ізольованими і без можливості захиститися. Найпотужніша зброя того часу стала безсилою через тактичні помилки власного штабу, а англійська армія виявилася замкненою у смертельній пастці між болотами та списами ворога.
Битва під Баннокберном підтвердила гірку істиину: навіть найсучасніша зброя без належного прикриття, простору для дій та злагодженої тактичної взаємодії миттєво перетворюється на баласт, що прирікає армію на поразку.
### Дрони і новий лад військових дій: чому операторам потрібен простір
Сьогоднішня військова доктрина намагається швидко освоїти нову граматику бойових дій, в якій ключову роль відіграють безпілотні літальні апарати. Але досвід Баннокберна демонструє: будь-яка нова зброя вимагає тривалого періоду випробувань, помилок, тяжкої адаптації та суттєвої перебудови військових інституцій. Поразки на полі бою трапляються не через відмову техніки, а коли командування неспроможне координувати дії у реальному масштабі часу.
Для того, щоб безпілотник реалізував свій руйнівний потенціал, потрібна складна мережа сукупних забезпечувальних елементів:
– захищені цифрові канали зв’язку;
– сенсорні системи та розвідка;
– швидка передача цільових координат;
– стійкість до радіоелектронного придушення.
Однак найважливішим чинником лишається людський ресурс: так само, як середньовічний лучник беззахисний перед атакою важкої кавалерії, сучасний оператор безпілотника безсилий, коли його позицію накриває штурмова піхота або ствольна артилерія.
Загарбнику не обов’язково винаходити дорогі засоби перехоплення кожного дрона в повітрі. Достатньо порушити базові умови функціонування цих апаратів, зокрема:
1. Виявити і ліквідувати підрозділи операторів;
2. Знищити пускові та обслуговувальні майданчики;
3. Заглушити командні частоти;
4. Організувати диверсійні рейди в тилу противника.
Якщо ланцюг управління безпілотниками зруйновано, навіть найсучасніші БПЛА перетворюються на гору непотрібної електроніки просто неба.
Цей принцип лишається незмінним: на полі бою гине не тільки застаріле озброєння, а й найпередовіша техніка, якщо армія не навчилась інтегрувати її у єдину військову систему оборони й маневру.
### Тайванський виклик
Повчальний досвід битв століттям раніше набуває особливої актуальності у контексті напруженості навколо Тайваню. Поширена ідея про те, що острів можна зробити неприступною фортецею виключно за допомогою мільйонів морських і повітряних дронів-камікадзе, приховує великі операційні ризики. Якщо безпілотні сили розмістити на кількох відкритих аеродромах або стаціонарних базах, вони ризикують повторити долю англійських лучників короля Едуарда, провалених у перші години масштабної ескалації.
Для ефективної оборони Тайваню надважливою є живучість усієї системи командування в умовах масованого ракетного та бомбового удару супротивника. Це передбачає:
– глибоке розосередження сил;
– ретельне маскування;
– створення розгалуженої підземної та захищеної інфраструктури;
– багаторазове дублювання каналів зв’язку;
– можливість запуску дронів із мобільних і непідготовлених позицій.
Тверді бетонні укриття та засоби радіоелектронної боротьби — це лише половина успіху.
Робітники, склади боєприпасів і оператори дронів мають бути надійно прикриті силами регулярної піхоти і територіальної оборони від ворожих підрозділів спеціального призначення, які можуть спробувати паралізувати систему розвідки зсередини. Якщо пускові райони опиняться під прицільним вогнем або будуть ізольовані, масоване застосування БПЛА стане просто неможливим.
Спокуса будь-якої епохи полягає у пошуку єдиної «срібної кулі» — революційної зброї, яка автоматично гарантує перемогу без серйозної трансформації військових структур. Однак зброя сама по собі не творить сценаріїв успіху. Майбутнє буде визначатися не кількістю придбаних чи виготовлених машин, а якістю та підготовкою військових, які вміють ефективно застосовувати техніку, захищати її, а також знищувати ворога в єдиному злагодженому військовому механізмі.
—
Автор: Антоніо Салінас, військовий історик та офіцер стратегічної розвідки
Джерело: портал Modern War Institute
