Якщо вам здається, що війна залишає у ветерана виключно посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), це лише ілюзія.
Перед війною я підтримував дуже контрзалежні стосунки з роботодавцями, як розповідає Павло Казарін у своїй статті для “Української правди”. Мої відносини з роботодавцями мали особливу структуру:
1. Було п’ять роботодавців, що забезпечувало певну страховку від несподіваних ситуацій: якщо один раптом починав поводитися неадекватно, я міг безболісно залишити роботу.
2. Кожен з них організовував приблизно п’яту частину мого місячного бюджету, тож жоден не претендував на виключність.
3. Умови праці були вільними та без зобов’язань, ніхто не мав права диктувати мені правила.
4. Поки більшість продавали свій час гуртом, я віддавав перевагу працювати у роздріб, що дозволяло контролювати власний графік.
Однак життя радикально змінилося з початком служби в армії.
Збройні Сили — найбільш авторитарний роботодавець у світі. Армія визначає, де проживати, що одягати та чим займатися, регламентує розпорядок дня, зовнішній вигляд і правила поведінки. У ній ти є частиною чіткої ієрархії і суттєво відрізняєшся від цивільного життя тим, що “працюєш” 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Армія контролює усі аспекти твого життя — наприклад, зміну шапки на кепі визначає наказ командувача, а не погодні умови.
Пояснення недоліків цієї системи як “спадщини радянської епохи” — не відповідає дійсності. Американська армія, наприклад, забороняє солдатам жувати гумки, користуватися навушниками під час руху, пити напої, ходити з руками в кишенях чи носити бороду, що не відповідає статуту. Кожна армія світу багата на обмеження, які цивільній людині важко зрозуміти; те, що часто вважають армійськими “багами”, насправді є особливостями системи. Українська армія, що пройшла через війну, стала значно більш гнучкою — наближаючись до фронту, підрозділи стають подібними на острови з “піратськими” правилами.
Відбувається така трансформація, що повернення до цивільного життя викликає посилене бажання уникати залежності.
– Контрзалежність у професійних стосунках виникає як наслідок армійського досвіду.
– Це лише одна з багатьох змін, отриманих за роки служби.
Армія також робить із тебе професійного тривожника.
У Збройних Силах немає виправдань на кшталт “забув”, “не встиг”, “не розібрався” — існує лише один діагноз: “про*бав”. Скажімо:
– Закінчилося пальне для генератора — це “про*бав”.
– Прокололи колесо, а домкрата немає — теж “про*бав”.
– Сів телефон, павербанк лежить у рюкзаку і командир не може додзвонитися — знову “про*бав”.
Обставини ніколи не виправдовують, якщо вони залежать від тебе.
Ми звикли бути професійними невротиками, постійно прораховуємо найгірші сценарії розвитку подій, намагаємося врахувати всі можливі надзвичайні ситуації. Запропоновані питання, які часто виникають у цих обставинах, ілюструють це:
– “Ви виходите на наступній зупинці?”
– “А чи виходять перед вами?”
– “Ви у них питали?”
– “Що вони вам відповіли?”
У підсумку ми маємо звичку:
– Носити аптечки та ножі.
– Брати з собою ремкомплекти та каністри.
– Перевіряти прогноз погоди та рівень заряду пристроїв.
– Перепитувати, перестраховуватися та знову перевіряти.
Світ як ніби грає проти нас на максимальному рівні складності, де немає опції “зберегтися”. Помилка коштує надто дорого, іноді не для вас особисто, а для ваших побратимів. Через це формується постійна підозра до ризиків і очікування небезпеки, що у цивільному житті часто сприймається як недовірливість.
Окрім того, наша тривога має свої тригери, що пов’язані зі смартфонами:
1. Армія привчає негайно відповідати на повідомлення та дзвінки — тому дратуєшся, коли цивільні співрозмовники цього не роблять.
2. Усі месенджери останні чотири роки поділяються на “небезпечні” та “безпечні”. Тут мова не про рівень безпеки від злому, а про типи спілкування:
– У “цивільних” месенджерах спілкуються з друзями та родиною — жарти, меми, плітки, неформальне спілкування.
– У “воєнних” месенджерах спілкування строго про війну — накази, звіти, розпорядження і вся офіційна документація.
Звикання регулярно перевіряти телефон і боятися пропустити важливі повідомлення або дзвінки може викликати невроз. Особисто я попрощаюся з армією в той момент, коли видалю з телефону Signal.
Тоді ж повернеться привілей марнувати час.
Останні чотири роки кожна поїздка в тил нагадує найскладніше логістичне завдання:
– Планування зустрічей із друзями.
– Візити до улюблених ресторанів.
– Розписаний графік відпустки, де кожна година — дефіцитний ресурс.
Поїздка до Києва вже не схожа на безтурботний візит — це як довоєнна поїздка до Нью-Йорка: немає можливості “валятися на дивані” або “залишитися в готелі”. З моменту в’їзду до міста пісочний годинник починає бити по часу.
У підсумку відпустка за насиченістю не поступається роботі:
– Не дозволяєте собі відволікатися на другорядне.
– Не витрачаєте час на необов’язкове.
– Прагнете максимально вигідно обміняти час на яскраві враження.
Опція “відлежатися” може виявитися непосильною розкішшю. Частина людей, справ і занять відкладається «на після війни» і навряд чи змінить свій статус до її завершення. Будь-яка спроба порушити мої тилові плани може викликати конфлікт із внутрішнім тривожником і контрзалежністю.
Війна навчає не лише захищати державні кордони, а й оберігати власний простір. Вільне марнування часу в тилу стане можливим лише тоді, коли зникне необхідність покидати дім.
Ці навички формувалися під впливом обставин. Якщо вони здаються дивними — це більше свідчить про вашу дистанційність від реалій, ніж про наші особливості.
