Восени 1999 року вибухи житлових будинків у Москві продемонстрували повну вразливість системи безпеки Російської Федерації та суттєво дестабілізували внутрішню ситуацію в країні. У той період Росія вела тривалу війну в Чечні, але офіційна Москва існувала в паралельній «мирній» реальності, ніби бойові дії не зачіпали звичайних громадян. Слабкість тодішнього президента Єльцина, який не зміг досягти перемоги у війні і забезпечити стабільність у політичному центрі держави, змусила елітні кола — олігархів і представників спецслужб — шукати нові сценарії для утримання контролю над ситуацією.
Відео, що демонструють палаючу Москву, свідчать про наміри українських спецслужб у 2026 році створити для Кремля подібний рівень внутрішньої кризи та хаосу.
Протягом усього п’ятирічного періоду так званої «спеціальної військової операції» Москва й Санкт-Петербург зберігали звичний режим життя мирних мегаполісів. Проте тепер, коли українські безпілотники прокладають лінію фронту на вулицях московських і петербурзьких районів, ні влада, ні силові відомства, ні суспільство виявилися неготовими до нового виклику. Нездатність Росії захистити власні міста від українських ударів уже призвела до падіння рейтингу Володимира Путіна. Ще більш серйозною є неспроможність протистояти атакам навіть у самому політичному центрі країни. В таких умовах скидається з рук роль гаранта стабільності, що раніше традиційно асоціювалася з діями російського лідера — на тлі палаючої Москви ця роль стає під сумнів.
З початку конфлікту Кремль намагався переконати росіян, що війна в Україні є короткотривалою, далекою і безпечною для пересічного жителя. Фраза «піднімемо брову — і Україна все зрозуміє» — це не просто пропагандистський слоган, а скоріше наслідок світосприйняття, сформованого міфом про «другу армію світу». У цьому міфі повірили всі: від пересічних пропагандистів до їхніх кураторів у Кремлі.
Починаючи з того часу, як війна затягнулася і почала все більше стосуватися звичайних громадян, виникає запитання: що ж стоїть за фінансуванням і підтримкою бойових дій, зокрема у Москві, де горить нафта? Це питання викликає занепокоєння серед всієї суспільної спільноти, включно з тими, хто раніше уникав політичних тем.
За словами генерального секретаря НАТО Марка Рютте, «кількість росіян, які загинули в Афганістані за десять років, зараз вони втрачають за три тижні». Цей сумний факт доповнюють:
- бензин, що видається за талонами;
- обмежений доступ до інтернету через «білі списки»;
- найбільш масштабні в історії санкції, які поширено буквально на все, навіть на корм для домашніх улюбленців;
- замороження сотень мільярдів доларів, які навряд чи колись повернуть;
- повна економічна залежність від Китайської Народної Республіки;
- відключення від міжнародної системи переказів SWIFT;
- відсутність чіткої перспективи на найближчі покоління.
Росія вступала у війну проти України як одна з найвпливовіших держав світу, але у 2026 році виявилося, що вона не в змозі захистити не лише союзників у Сирії, Венесуелі та Ірані, а й власну територію. Причому знак часу ілюструють контрасти: венесуельському лідеру Мадуро, який перебуває під арештом у США з прихованим обличчям, пощастило більше, ніж російському генералу, який загинув від удару електросамокатом неподалік власного дому.
Закінчення війни в Україні продовжує залежати головним чином від дій Збройних сил України, а також від політичного рішення Володимира Путіна. Якщо таке рішення буде прийнято, воно станеться лише у випадку, коли російський лідер фізично не зможе і надалі вести війну. Українські удари по Москві відкривають новий фронт безпосередньо біля вікон Кремля, чинячи тиск на систему влади зсередини та руйнуючи ілюзію безпеки в самому політичному осередку країни. Володимир Путін, який прийшов до влади на тлі вибухів у 1999-му, добре розуміє ці процеси. Очевидно, що розрахунок полягає у тому, щоб змусити його припинити агресію заради власного виживання. Чи спрацює це, поки що залишається невідомим, але факт залишається: перенесення війни на територію Російської Федерації стало очевидним і неминучим.
Важливо: думка редакції може не співпадати з авторською позицією. Редакція не несе відповідальності за зміст блогів, але прагне представляти різні точки зору. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA доступно за посиланням.
