Книга російського історика Іллі Вєнявкіна під назвою «Храм війни. Люди та їхні ідеї, завдяки яким стало можливим російське вторгнення в Україну» являє собою спробу пояснити війну не через конкретні події, а через особистості та ідеї, які зіграли ключову роль у її розвитку. Видавництво Meduza, що надрукувало книжку у грудні 2025 року за підтримки StraightForward Foundation, відразу визначає межі дискусії: цей твір навряд чи міг би з’явитися у сучасному публічному полі в Росії.
Ілля Вєнявкін спеціалізується на історії сталінізму та Радянського Союзу. У 2023 році його офіційно визнали «іноземним агентом» в Росії через його виступи проти вторгнення в Україну та співпрацю з іноземною організацією, що в країні вважається небажаною.
Видавництво Meduza тісно пов’язане з однойменним незалежним медіапорталом. Платформу створили журналісти, які у 2014 році залишили російський інформаційний сервіс lenta.ru на знак протесту проти політично мотивованого втручання власника в редакційну діяльність. Російське Міністерство юстиції у 2021 році надало Meduza статус «іноземного агента», а в 2023-му Генеральна прокуратура оголосила її «небажаною організацією», заборонивши діяльність у Росії.
StraightForward Foundation – це некомерційна структура, яка підтримує документальні проєкти про Росію, які не можуть бути оприлюднені всередині країни через цензуру та репресивне законодавство. В рамках цієї ініціативи виходять або готуються до видання книги про ПВК «Вагнер» і її засновника Євгєнія Прігожина, про стосунки між Російською православною церквою та владою від Горбачова до Путіна, про підтримку війни з боку російської еліти, про боротьбу Кремля з ЛГБТ-спільнотою та низку інших тем. Усі ці публікації висвітлюють різні аспекти сучасної російської реальності, які були фактично витіснені з офіційного суспільного простору.
«Церква війни» як символ
Для читача, не ознайомленого з російським контекстом, вираз «церква війни» може здатися метафорою, що відображає стан сучасної російської держави й суспільства. Однак ця «церква» існує насправді. У 2018 році в підмосковному тематичному військовому парку «Патріот» розпочалося будівництво Головного собору Збройних сил Російської Федерації. Вже у травні 2020 року будівництво було завершено. Зведений у монументальному російсько-візантійському стилі, Собор Воскресіння Христового є одним із найбільших православних соборів у світі і може вміщувати до шести тисяч вірян. Його створення приурочено до 75-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні (1941–1945).
Символіка в цьому храмі повсюдно присутня:
- Дзвіниця собору має висоту 75 метрів, що відповідає кількості років від Дня Перемоги.
- Діаметр барабана головного купола становить 19,45 метра, символізуючи рік завершення війни.
- Діаметр самого купола – 22,43 метра, що відповідає часу підписання капітуляції Німеччини.
- У сходи храму інтегровані трофеї німецької армії.
- Головна ікона Спасителя намальована на дошках із лафета XVIII століття, з’єднаних прикладами гвинтівок.
- Вітражі ілюструють радянські ордени.
- Вздовж стін розміщені бойові прапори.
- Написи виконані староруським стилізованим шрифтом.
Мозаїчні зображення храму поділені на два рівні: на нижньому зображені солдати й командири з різних епох – староруського періоду, Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної Росії; над ними витають ангели й святі покровителі солдатів. Над маршалом Георгієм Жуковим і Парадом Перемоги – Богородиця, над учасниками чеченських воєн, операції «примушення Грузії до миру» і анексії Криму – двоє ангелів і хрест на Голгофі. Над усім цим вибито цитату з Євангелія: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за своїх друзів».
Цей храм поєднує образи Стародавньої Русі, Російської імперії, СРСР і сучасної Росії як їхнього спадкоємця, тим самим символізуючи:
- Безперервність історичного розвитку.
- Єдність народу та держави.
- Тісне переплетіння сакрального й військового.
- Використання пам’яті про минуле як ідеологічного інструменту.
За словами Вєнявкіна, ця «церква війни» не виникла стихійно. Амбіції Володимира Путіна або патріарха Кирила самі по собі не могли забезпечити будівництво такого масштабного храму за два роки. Ідея мала довго „дозрівати“ в російській політичній культурі протягом багатьох років.
Автор тексту, спираючись на ідеї французького філософа Луї Альтюссера, який порівняв політичну ідеологію з цементом, що з’єднує різні верстви суспільства — школу, церкву, державні інституції, армію — робить такі висновки:
- Історію створення Церкви Збройних сил можна осмислити, досліджуючи трансформації ключових пострадянських інституцій.
- Сам храм є лише одним із видимих проявів ідеологій, що пронизують суспільство.
- Для кращого розуміння цих ідей слід вивчати участь у системі конкретних осіб.
Для Вєнявкіна Собор у парку «Патріот» став символом російського суспільства, у якому ідеологія війни об’єднує різні верстви.
Люди та ідеї, що формували війну
Автор справедливо зазначає, що для початку та ведення війни в Україні необхідні були різні професіонали:
- генерали, що віддавали накази,
- солдати, які їх виконували,
- пропагандисти, які розпалювали ворожнечу,
- економісти, що переорієнтовували економіку під військові потреби,
- духовенство, яке благословляло вторгнення,
- посадовці, які встановлювали адміністративний порядок на окупованих територіях.
Всі разом вони створили механізми, що переводили ідеї війни у конкретні дії.
Вєнявкін підкреслює, що ці люди не діяли б інакше, якби не вірили у розумність, справедливість чи неминучість своїх вчинків. Війна не підтримується лише силою — влада вимагає ідей, які виправдовують її перед громадянами. Ці ідеї не виникають раптово, а формуються поступово й укорінюються в суспільстві.
Вєнявкін аналізує біографії дев’яти ключових постатей, кожна з яких внесла свій вклад у розгортання війни. Він не стверджує, що саме вони є головними відповідальними, але підкреслює, що кожна репрезентує окремий інститут російського суспільства, де ідеологія війни дозрівала протягом тривалого часу.
Деякі ключові герої книги:
-
Міхаіл Задорнов (1948–2017) — сатирик, що став важливим культурним маркером пострадянського періоду. Задорнов пройшов шлях від оптиміста роки перебудови до критика Заходу та творця наративів про слов’яно-арійську цивілізацію. Його публічні виступи формували емоції масової аудиторії, трансформуючи гумор у засіб конструювання ворога та прославляння «особливого шляху» Росії.
-
Генерал Сергій Суровікін — практичний представник військової машини Росії. Після Антитерористичних операцій на Донбасі у 2014 році він активно залучався до бойових дій, зокрема в Сирії, де знаходився на чолі військ і ніс відповідальність за численні жертви серед повстанців та руйнування міст. Політична лояльність і компрометація корупційними скандалами принесли йому місце в еліті. Його публічні й приватні зв’язки із пропагандистами свідчать про тісне переплетення військової та інформаційної сфер.
-
Ніколай Патрушев — багаторічний директор ФСБ, а нині радник президента, який символізує трансформацію мислення спецслужб після розпаду СРСР. Він ілюструє, як у керівництві формувалося нове консервативне бачення світу, засноване на ідеї постійної, прихованої війни зі Заходом. Патрушев не тільки відновлював символи радянського і царського минулого, але й формував нові конспірологічні теорії, згідно з якими Росія постійно загрожена ззовні, а порятунок можливий лише через «неошляхту» — співробітників спецслужб.
-
Ельвіра Набіулліна — голова Центрального банку Росії, фігурує як приклад технократки, що забезпечує функціонування системи через економічну стабільність, а не формує ідеологію. Її кар’єра ілюструє загальний поворот від реформаторських сподівань 90-х років до ролі «кризового менеджера», що підтримує систему в умовах обмежених можливостей модернізації.
-
Священник Міхаіл Васільєв (1971–2022) — символ взаємного зближення Російської православної церкви та армії в пострадянський період. Його служба надала релігійному компоненту вагоме місце в системі військового патріотизму. Загинув у зоні бойових дій на Херсонщині у листопаді 2022 року і був посмертно удостоєний звання Героя Росії.
-
Алєксандр Дугін — відомий політичний інтелектуал, чиї ідеї зіграли вирішальну роль у формуванні ідеологічної доктрини сучасної Росії. Його теорії традиціоналізму і змов віддзеркалюють загальний світогляд, у якому Росія веде екзистенційну боротьбу із Заходом. Для Дугіна істотним є віра в змову, а не її фактологічна достовірність.
-
Тімофєй Сєргєйцев — менш відома, але не менш впливова фігура, яка розробляла методи впливу на свідомість за допомогою організаційно-дієвих ігор і виборчих технологій. Пов’язаний із філософськими ідеями Алєксандра Зінов’єва, Сєргєйцев просуває ідеї денацифікації та деукраїнізації в контексті цивілізаційної боротьби.
-
Маргаріта Сімоньян — керівниця медіагрупи «Россия сегодня», яка збудувала ефективну пропагандистську машину. Вона сформулювала концепцію «альтернативної правди», що поєднує іронію, гіперболу і політичний маніпулятивний дискурс з метою формування вигідного Кремлю іміджу та впливу на світову аудиторію.
- Андрєй «Мурз» Морозов (1979–2024) — блогер, що символізує проникнення ідеології знизу. Він пройшов шлях від інтернет-активіста до добровольця на Донбасі й учасника війни, згодом підтримував військові ініціативи та боровся із системою. Його самогубство свідчить про складність особистої траєкторії у мілітаризованій та репресивній реальності.
Системність ідеології поза особистістю Путіна
Підсумовуючи, Вєнявкін робить важливий висновок, що ідеологія у пострадянській Росії не була нав’язана виключно зверху у готовому вигляді. Вона формувалася хаотично і поступово на тлі ідеологічного вакууму 90-х та 2000-х років, через численні програмні тексти та обговорення, що шукали пояснення існуючої дійсності.
Ключове ідеологічне питання про друзів і ворогів Росії отримало однозначну відповідь: Західний лібералізм і матеріалізм виступають абсолютним злом на тлі «особливого» російського шляху. Війна в Україні є не спонтанним вибухом, а логічним результатом тривалого процесу, де культурні травми, політичні рішення та інтелектуальні конструкції взаємопов’язані й керовані широким колом акторів.
Популярний у російській опозиції гасло «Росія без Путіна» ідеалізував можливість змін після відходу президента. Проте книга Вєнявкіна ставить під сумнів подібні спрощення, наголошуючи, що за Путіним стоїть ціла команда й система ідей, які формують поведінку людей та визначають їхні дії. Демонтаж «церкви війни» — це складний і багатогранний виклик для майбутнього Росії.
Переклад з польської. Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Ideologia spaja państwo Putina.
